Цікавинки про Виноградського Сергія Миколайовича

Сергій Виноградський прожив майже 97 років. Народився він 1 (13) вересня 1856 року, тобто в рік закінчення Кримської війни (1843-1856), в якій Російська імперія воювала з Туреччиною та її європейськими союзниками ще вітрильним флотом.

Сергій Виноградський народився у Києві, в сім’ї українців: батько — Микола Костянтинович Виноградський, нащадок сотенного отамана А. Виноградського; мати – Наталія Вікторівна, зі старовинного гетьманського роду Скоропадських, який дав Україні двох гетьманів: Івана Скоропадського (1646-1722), голову козацької держави в Лівобережній Україні, та Павла Скоропадського (1873-1945), Гетьмана Української держави у 1918 році.

Сергій Виноградський та його старший брат Олександр (1855) навчалися в одному класі другої Київської гімназії. З другого класу і до останнього вони рахувалися «першими учнями. Гімназію вони закінчили із золотими медалями, і їхні імена були занесені на загальношкільну Дошку пошани.

Сергій Виноградський згадував 8 років гімназійного навчання з огидою. Він ненавидів тодішню систему навчання, що вимагала від гімназиста зубріння, механічного запам’ятовування великих за обсягом текстів на грецькій, латинській мовах, тісноту, антисанітарний стан навчальних приміщень, постійне відчуття голоду під час перебування на заняттях. Завершилося навчання тим, що Сергій відмовився взяти участь в урочистому засіданні для отримання золотої медалі. Передану йому цю шкільну відзнаку він, по дорозі додому, «збув за 40 рублів».

Геніальний мікробіолог Виноградський мріяв стати професійним музикантом, для чого отримав чудову домашню музичну освіту, потім брав приватні уроки гри на фортепіано у відомого київського музиканта, композитора Ходоровського Г. К. Ще у дитячі роки, разом із братом Олександром, давав концерти у київському театрі, а його виступ із сонатою Бетховена на річному екзамені став музичною сенсацією. Нарешті, рік провчившись у Петербурзькій консерваторії, став віртуозним піаністом, майстерно грав на віолончелі. Але не сталося. Перемогла мікробіологія.

Микола Виноградський, батько Сергія, впродовж двох років придбав на прилюдних торгах два маєтки на Поділлі: Кутковецький (1870) і Городоцький (1871), з цукровим заводом, що був побудований одним із перших (1839) в Україні.

Микола Виноградський, після придбання Городка, у свій перший сюди приїзд взяв із собою лише одного із трьох своїх синів — Сергія. Він серцем відчував, що саме Сергій, після нього, стане господарем Городка Подільського.

Маєток родини Виноградських у м. ГородокФото: mao.kiev.ua

У Сергія Миколайовича Виноградського було три брати: старший Олександр (1855-1912), Микола (1864-1878), Платон (прожив лише 6 місяців) та сестра Марія (1859-1903).

Єдина сестра Виноградського, Марія Миколаївна, у першому шлюбі — Казимир, у другому — Ушинська. Її весілля з першим чоловіком, Олександром Федоровичем Казимиром відбулося у вересні 1878 року у Городку. У подружньої пари народилося дві дочки (Марія, Лідія) і син Георгій.

Дочка Марії Миколаївни, баронеса Лідія Олександрівна Врангель (1883-1910), була одружена з двоюрідним братом відомого білогвардійського генерала, пізніше правителя Криму П. М. Врангеля. Померла у 29 років і похована біля своєї матері у с. Рясники Рівненської області.

Фото: 1ua.com.ua

Сергій Миколайович Виноградський закінчив імператорський Санкт-Петербурзький університет 30 листопада 1881 року (Фізико-математичний факультет, Природничий розряд), здавши на відмінно екзамени по таких навчальних дисциплінах: анатомія людини, фізіологія тварин, зоологія, мінералогія, геологія, ботаніка, фізика і т. д. Лише з богослов’я Сергій Миколайович виявив задовільні знання. Як зразковий студент, він був «зарахований до університету для підготовки до професорського звання».

Виноградський у листопаді 1885 року поїхав до одних із найкращих європейських університетів – Страсбурзького і Цюріхського – для поглиблення своїх знань у мікробіології, стажування і здійснення дослідницької діяльності у цій науці.

Вперше Виноградський побував за кордоном (у Німеччині) в 17 років. «…коли я був на першому курсі Київського університету, мені – 17, по ініціативі брата, нам була відпущена батьком необхідна сума для поїздки в Bayreuth (Байрейт, або Байройт) на Buhnenfestival (Театральний фестиваль) – першу виставу Nibelungenring («Перстень Нібелунга»).

Для Виноградського ідеалом вченого-мікробіолога, його учителем був геніальний французький учений Луї Пастер. Саме він особисто запросив Виноградського на роботу до свого інституту (Інститут Пастера), запропонувавши тоді, молодому науковцю, посаду завідувача відділом загальної мікробіології.

Луї ПастерФото: bsmu.edu.ua

С. М. Виноградський не був виключно кабінетним, лабораторним ученим, таким собі, на сучасний лад, «ботаном». Ні. Його цікавили різні сторони життя, особливо в молоді літа. Велике захоплення у нього викликав спорт: верхова їзда, полювання, велосипед, альпінізм. Верховою їздою і полюванням Сергій Миколайович особливо переймався у Городку. Велосипедом захопився у Петербурзі, коли працював в імператорському інституті експериментальної медицини. Виноградський разом із братом своєї дружини, Іваном Тихоцьким, були одні із перших у Північній столиці, хто осідлав велосипед. Вони на своїх «роверах» вздовж і поперек об’їздили Петербург та його околиці і навіть одного разу поїхали до Фінляндії (м. Теріокі, тепер Зеленогорск, рф).

Фото: Городок.City

Роки стажування у Страсбурзі і Цюриху для С.М. Виноградського запам’яталися не тільки видатними науковими відкриттями у мікробіології, але й відчайдушними пригодами, сповненими небезпек, ризику для здоров’я і життя. Гаслом, девізом цього періоду життя С.М. Виноградський обрав відомий вислів німецького філософа Фрідріха Ніцше: «Живи небезпечно». Річ у тому що його полонила сувора краса, казковий світ, неземні краєвиди Швейцарських та Італійських Альп. У своїх спогадах Виноградський згадував: «Повіяло духом подвигів, і, зрештою вирішив, що, живучи під Альпами, я просто не можу собі відмовити у спробі пізнати їх ближче, чого б це не вартувало, і не дивлячись на деякий ризик».
Сергій Миколайович, після коротких тренувань з досвідченими альпіністами, влітку 1886 року (канікули) «З двома провідниками, як і повинно бути, «підкорив» Веттерхорн» (3600 м.), потім Юнгфрау (4200) і Алечхорн (стільки ж), що забрало 8-10 днів, серед глетчерів (льодовиків), фірну (зернистий минулорічний лід) і голих скал з ночівлями в…маленьких гірських притулках. Відчув, можна сказати, муку невимовну! Багаточасові сходження по крутих стежках над безоднями, струмки поту, сліпуче сонце (відблиск від снігів і льоду), пориви крижаного вітру зі сніговим пилом, відпочинок і ночівлі в альпійських хатинках на гнилій соломі, без сну через громи обвалів і храпу провідника; підйом на крижану стіну, дручись по вирубаних крижаних східцях, тримаючись за них руками і притискаючись до стіни туловищем (таке сходження на саму вершину Юнгфрау продовжувалося більше двох годин); еквілібристика над безоднями і тому подібне. До крайніх фізичних зусиль додавався ще страх, тому що небезпека загрожувала зі всіх сторін, то зверху, то знизу…
… Ця небезпека дуже наочно представилася у вигляді трьох трупів – англійця і двох провідників – з якими ми зустрічалися при виході із Гріндельвальда (назва гірського містечка). Всі були вбиті крижаною лавиною під Шрекхорном (вершина 4078 м.), і команда провідників, чоловік 20 тягнули трупи, сповиті ковдрами і скручені мотузками. Я з 2-ма провідниками тоді йшли на саму серйозну екскурсію… Мої провідники прискорили ходу, не оглядаючись, а я за ними – що буде, то буде. Обійшлося все добре, завдяки дуже гарній погоді, з початку і до кінця моїх альпійських подорожей..».
Свої почуття на вершинах підкорених гір С.М. Виноградський порівнював із «молитовним настроєм», коли краса і гармонія переповнювали душу, вселяли впевненість, додавали сил.

Співробітники Петербурзького Імператорського інституту експериментальної медицини знали завідувача відділом загальної мікробіології, потім — директора інституту, С.М. Виноградського, як педантичного, мовчазного, холодного у стосунках, замкнутого у собі інтроверта, відгородженого від зовнішнього світу застебнутого на всі ґудзики віцмундиром дійсного статського радника. За прямоту, принциповість, категоричність у судженнях в інституті його поважали та більше боялися. А любили? Невідомо. Швидше всього лише два його учні, українці, – Василь Омелянський та Данило Заболотний, знаючи справжній характер свого вчителя, відчували до нього синівські почуття (Виноградський був старший за них відповідно на 22 і 10 років).
13 лютого 1913 року з великими урочистостями в ІЕМ було відкрито нову будівлю інститутської бібліотеки,що раніше тулилася у пристосованому дерев’яному приміщенні. На відкритті був присутній запрошений Сергій Миколайович Виноградський, «дійсний член Імператорського Інституту», ще донедавна його директор і завідувач відділом, а тепер сільський поміщик у Городку Подільському. І яке ж здивування охопило співробітників інституту і почесних гостей зібрання, коли вони, з промов засновника інституту, принца О.П. Ольденбурзького і тодішнього директора цього наукового закладу Підвисоцького В.В. дізналися, що приміщення бібліотеки побудоване на кошти Сергія Миколайовича. Присутні гарячими аплодисментами підтримали пропозицію про присвоєння бібліотеці імені її благодійника. До речі, інститутська бібліотека ім. Виноградського діє до сьогодні.

Приміщення наукової бібліотеки у Петербурзі, побудоване із заощаджень С. Виноградского. Фото 1913 р.Фото: lb.ua

Виявляється, що С. М. Виноградський, дивлячись на плачевний матеріально-фінансовий стан інституту, в листі від 27 червня 1900 до його імператорської величності відмовився з 1901 року від належної йому зарплати і ті кошти попросив направити на «зведення та обладнання будівлі Бактеріологічної лабораторії». Царем «було власноручно написано: «Прочитав із задоволенням і згідний». Ще б пак! Та побудували не лабораторію, а бібліотеку. Добре що не розікрали! Окрім цього, з благодійних коштів Виноградського ще впродовж декількох років фінансувалися витрати на інститутські наукові досліди по боротьбі з туберкульозом.
19. У липні 1905 року всесвітньо відомий учений – мікробіолог С. М. Виноградський, дійсний статський радник (відповідав званню генерала), директор імператорського інституту експериментальної медицини у Петербурзі, який був своєю людиною при царському дворі (неодноразово запрошувався на звані імператорські обіди, вечері до Зимового палацу) несподівано подає у відставку, переїжджає до свого спадкового маєтку у Городку Подільському і веде розмірене життя сільського поміщика до літа 1917 року.

Фото: twitter.com

С. М. Виноградський був не тільки геніальним мікробіологом, але й талановитим письменником. Його перу належать гострі публіцистичні нариси антибільшовицького спрямування: «Експериментальний соціалізм», цикл статей «Етюди про більшовизм», «Царство ревідів» (скорочено – революційні ідіоти), «Про ідейні мундири», «Революційна контрреволюція».

С. М. Виноградський, після 17-річної перерви (1905 – 1922) повертається до мікробіологічної науки, очоливши Філіал сільськогосподарської мікробіології Інституту Пастера в містечку Брі-Конт-Робер, що в 30 кілометрах від Парижа. Згодом він закладає підвалини нових наук – ґрунтової мікробіології та екологічної мікробіології.

С. М. Виноградський впродовж свого життя вів щоденник. Всього набралося 6 товстих томів. На їх основі він, з кінця 1941 по жовтень 1942 року, написав спогади під назвою «Літопис нашого життя». Ті мемуари він присвятив коханій дружині Зінаїді Олександрівні, з якою прожив щасливих 60 років подружнього життя.

Для сучасних мікробіологів світу їх настільною книгою стала фундаментальна праця С. М. Виноградського «Мікробіологія ґрунту. Проблеми і методи. 50 років досліджень», яка вперше була видана у 1949 році на французькій мові.

С. М. Виноградський прожив вражаюче довге наукове життя – більш як 50 років. У 1952 році (за шість місяців до смерті) він підготував та опублікував останню свою наукову працю: «Про класифікацію бактерій».