«Він повернувся іншою людиною». З чим зіштовхуються військові та їхні родини після повернення додому

Від початку повномасштабної війни до українського війська, як повідомив міністр оборони України Олексій Резніков під час конференції Forbes, пішли служити близько мільйона людей. Їм довелося на невизначений час покинути цивільне життя заради захисту держави від російських військ.

Та чи готується держава до того, що з часом військові повертатимуться назад до свого колись звичного життя, до роботи та сімей? Адже перше, чого потребує значна частина військових — це психологічна допомога.

Ми розповідаємо історію, як одна подружня пара з Хмельниччини переживає кризу стосунків через психологічні травми, нанесені війною. Це не історія успіху, а радше те, з чим можуть зіштовхнутися тисячі сімей військовослужбовців. Ірина, дружина колишнього військовослужбовця, погодилася розповісти, що відбувалося в їхній сімʼї з 2014 року, з початку війни.

Військовий у сім’ї

— У мене батько афганець, і моє дитинство було трішки складним, батьки розлучилися. Тому я знаю, що таке — військовий в сім’ї, — починає Ірина свою розповідь. — Потім я вийшла заміж. Спочатку мій чоловік не був військовим. А на першу річницю нашого весілля він пішов на строкову службу. Через дев’ять місяців йому запропонували підписати контракт, на що він погодився. Це було наприкінці літа 2013 року.

Минуло кілька місяців від початку служби Сергія, як тисячі українців вийшли на головні площі своїх міст у відповідь на відмову влади Януковича рухатися за курсом Європейської інтеграції. Почалася Революція Гідності.

На збори дали годину. Сергій зібрав речі і поїхав.

— Ми не знали, що буде далі. Не знали, що почнеться війна, і чоловіка заберуть на Схід.

Перша розлука тривала три місяці. Ірина мала зв’язок з Сергієм, але зідзвонюватися виходило нечасто, та й поговорити вдавалося мало про що. Коли ж Сергій вперше повернувся з ротації додому, Ірина побачила, що чоловік змінився.

— Він повернувся зовсім іншою людиною. Став, як сірник, — запальний, навіть агресивний. Але тоді я думала, що нічого страшного — впораємося, — розповідає жінка.

Оксана Бризгунова
клінічна психологиня відділення фізичної реабілітації.

---

Клінічна психологиня відділення фізичної реабілітації одного із медзакладів України Оксана Бризгунова, підтверджує, що військовослужбовці, які тривалий час перебували в зоні бойових дій, повертаючись додому, можуть здаватися рідним нібито іншими. Це може проявлятися в їхній поведінці, емоційному стані, спілкуванні.

— Усе залежить від психологічного стану військового. Військовослужбовці можуть перебувати у стані гострої реакції на стрес, яка триває від 2 днів до 4 тижнів, так і у стані посттравматичного стресового розладу (ПТСР), що триває від кількох тижнів до 6 місяців. А за відсутності належної психологічної допомоги та постійному перебуванні у стані хронічного стресу ПТСР може тривати і декілька років.

Базовими симптомами, з якими військовослужбовці найчастіше звертаються за допомогою до психологині є: надмірне збудження, безсоння, дратівливість, труднощі з концентрацією уваги, надмірна настороженість. Також — стани уникнення або емоційне заціпеніння: військовослужбовець може уникати певних місць, думок, проявів почуттів або небажання говорити про військові події, проявляти обмежені емоції, втрату інтересу до звичайної діяльності, відчувати відстороненість від інших. Проявляються і розлади сну, частий головний біль, запаморочення, втрата апетиту, порушення координації рухів, прискорене серцебиття та нерівність дихання тощо. Такі реакції та стани обумовлені як наявністю у більшості випадків черепно-мозкової контузії, так і пережитими психічними травмами, пояснює Оксана Бризгунова.

Тоді Ірині не було з ким порадитися та розповісти про свої переживання. Життя продовжувалося, Сергій як і раніше ходив на службу. А далі знову почалися ротації, що тривали по 3-4 місяці.

Страшні ночі

— Десь через рік такого життя з чергової ротації він повернувся геть іншим. Я взагалі не розуміла, хто це. Сергій став ще більш агресивним. Вночі зривався — товк кулаками стіни або стіл, кричав: «Падай!», «Лягай!», «Тікай!», — пригадує Ірина. — Це було дуже страшно.

Один із випадків, коли у Сергія вночі стався черговий напад, Ірині закарбувався в памʼять, здається, що на все життя.

— Мене врятувало лише те, що я спала з іншого боку ліжка. Він настільки товк стіл, що всі кулаки були у крові. І не прокидався. А коли я спробувала його розбудити, то отримала і сама, — розповідає дружина військового. — Чоловік втихомирився, але так і не прокинувся. А вранці, побачивши розтрощений стіл, він був здивований. Моїй розповіді про події вночі він не повірив. З того часу, все якось пішло так… Не дуже…

Оксана Бризгунова пояснює, що Ірина стала свідком одного із найбільш поширених симптомів ПТСР — нічних кошмарів.

«Це ніби кінофільм з неприємною емоційною історією. Для військовослужбовців — це стан повторного переживання симптомів події або спогадів про бойову психічну травму. Саме під час сну відбувається консолідація пам’яті. Зміст сновидінь може проявлятися як у вигляді відтворених оригінальних подій: смерть бойових товаришів, зовнішній вигляд важкопоранених, світлові та шумові ефекти бою, палаючий військовий транспорт, власне поранення, так і кошмари, що символізують емоції та почуття після пережитої травми»

Частими симптомами ПТСР також є — нав’язливі спогади, що виникають без бажання самої людини і супроводжуються сильним емоційним дистресом — станом, у якому рівень нашого стресу стає настільки сильним і хронічним, що ми вже не можемо впоратися зі своєю звичайною життєдіяльністю. Також — повторне переживання у вигляді флешбеків — раптові, мимовільні рецидивуючі стани, ніби людина буквально бачить, чує чи відчуває подію як у реальності.

«У цей момент ваша близька людина від декількох секунд до хвилин може стати відстороненою, дивитися в одну точку, не чути, що ви їй говорите, проявляти загальмованість. Прояви таких симптомів є цілком природніми реакціями нашої психіки на хронічний стрес. Головна задача близьких у такі моменти — показати свою підтримку, адже, дійсно, більшість військовослужбовців не пам’ятають, що з ними відбувалося під час сну та зміст сновидінь. Дізнаючись про свою поведінку, чоловік може навіть відчувати почуття провини та відреагувати по різному: ще більше ізолюватися або проявити агресію — все залежить від психоемоційного стану бійця».

Наодинці з бідою

Не маючи сил самотужки впоратися із ситуацією, Ірина обережно спробувала розповісти про неї подругам, на що отримала пораду: «Терпи, що тобі поможе?» .

— Ну, якось так терпілося… Коли він їхав, було легше. Хоч ми і були молоді, розлука все одно була краще, ніж бути разом, бо я тоді була спокійніша, — ділиться Ірина. — Я переживала за чоловіка, але менше хвилювалася про те, що він може підняти на мене руку. Тобто на той момент я вже просто почала боятися його.

У 2016 році в подружжя народилася донька. Сергій був щасливий, й Ірині на мить здалося, що все налагоджується. Але не минуло й місяця, як Сергію довелося їхати на службу.

— Тоді я почала багато читати психологічної літератури, дивитися відео. Я зрозуміла, що причиною змін в поведінці Сергія стало психічне травмування, якого він зазнав на службі. Він про це ніколи не хотів говорити. Але я знала, що він займався розмінуванням, і на його очах загинув друг. Сергію довелося по частинах збирати його тіло. Яка людина таке витримає?

Психологиня розповідає, що часто трапляється так, що зміни у поведінці та станах військовослужбовця можуть мати хвилеподібний характер. Періоди агресивності та роздратування змінюються турботою та теплотою у взаємовідносинах. Усе залежить від інтенсивності та часу перебування у зоні бойових дій, психоемоційного та соматичного стану, особливостей процесу адаптації до цивільних умов перебування, внутрішніх ресурсів військовослужбовця та його здатності до стосунків у даний час.

«У такі складні періоди, важливо зберігати довіру один до одного, намагатися бути опорою для партнера, жінкам більше говорити про свої почуття та від свого імені: «Я тебе розумію», «Мені зараз дуже важко», «Я почуваюсь ніяково коли…», «Я відчуваю страх, біль, смуток…». Важливо не переходити у звинувачення чоловіка, образи. Більше говорити про хороше, згадувати теплі моменти сімейного життя, мінімізувати обговорення тем, які можуть призвести до конфлікту, бути щирими», — каже Оксана Бризгунова.

Здавалося, що це не мій чоловік

Після чергової ротації Сергій повернувся через півроку. Ще агресивніший і емоційніший, згадує Ірина.

— Він ніби не чув мене. Якщо я просила щось допомогти — він цього не робив. Йому це було не цікаво. Здавалося, що це не мій чоловік і з’являлася думка «Хто це і навіщо він приїхав»?

Психологиня Оксана Бризгунова пояснює таку поведінку тим, що людина під час переживання травми втрачає особистісну цілісність, вона не завжди може відповісти на питання «Хто Я?». Зрозумілим є те, що до військової служби людина мала певну самосвідомість, розуміла, які соціальні ролі вона виконує і для чого.

«Участь у бойових діях змінює вектор самосприйняття. Задля виживання та захисту найголовнішою роллю стає роль «воїна», насамперед, це про волю, мужність, силу духу, при цьому — агресивність, інколи жорстокість, емоційну холодність. Швидко переключитися з однієї ролі на іншу є дуже складним процесом».

Сергій почав мало бувати вдома. Більшість часу він проводив із колегами-військовими.

— Чоловік почав випивати, у нього з’являлися інші жінки. І тоді наступив такий переломний період, коли я подумала, що потрібно розходитися. Я вже негодна була все це терпіти. Зібрала речі і поїхала до мами.

Ірина не знала, як їй бути далі, але відчувала, що й досі любить Сергія. Згодом чоловік приїхав до неї. З квітами, вибаченнями і обіцянками, що більше подібного не повториться. Ірина пробачила, але, зрештою, все повторилося знову.

Відчувши, що втрачає себе, Ірина почала шукати ресурс у своєму розвитку. Вона пройшла курси водіння і отримала права, влаштувалася на роботу, а згодом вступила до університету на денну форму навчання.

— Я зрозуміла, що не можу щось змінити вдома, але можу переключити свою увагу. До того ж, я сподівалася, що коли Сергій побачить, що я не сиджу на місці, також почне поводитися якось по іншому…

Навчання стало для Ірини порятунком. Маючи маленьку дитину на руках, вона занурилася у пізнання нового і навчалася із великим задоволенням. Ірина із захопленням згадує університетські роки і друзів, які в неї з’явилися. Вона була старшою за своїх одногрупників, та це зробило їх спілкування тільки цікавішим. До неї поверталася давно забута впевненість у собі.

Психологиня Оксана Бризгунова говорить, що саме успішна самореалізація є процесом найповнішого розкриття особистості. Вона є одночасно як внутрішнім резервом, так і внутрішнім ресурсом, що допомагає людини справитися зі складними життєвими обставинами.

Розставання

Минав час, контракт Сергія добігав кінця. Ірина уже була чітко переконана: якщо чоловік продовжить військову службу, парі ліпше розійтися.

— Я вже була настільки виснажена роками приниження, що мені здавалося, що я більше його не люблю. Я взагалі перестала відчувати себе жінкою. Я розуміла, якщо він продовжить контракт, то шанси на краще життя точно будуть втрачені, — розповідає Ірина. — Тому я сказала, що якщо він продовжить його, я точно піду від нього, бо мене вже нічого не тримало.

Сергій дослухався до дружини і не підписав контракт. Він поїхав на заробітки до Польщі. Та, повернувшись через три місяці на різдвяні свята, між подружжям стався конфлікт.

— Все було добре, але потім через дрібницю — Сергію не сподобалася їжа, яку я приготувала — розгорівся величезний скандал, — пригадує Ірина. — Він розлютився настільки, що вдарив мене. Не один раз. Це побачила наша донька, яка почала кричати і плакати. Зупинився Сергій лише тоді, коли сусіди стали стукати у двері…

Після цього випадку Ірина покинула чоловіка.

— Нашій донечці вже сім років. Це не маленька дитина, яка нічого не розуміє, — говорить Ірина. – Я зрозуміла, що залишатися в такій ситуації травматично не тільки для мене, але й для нашої дитини.

«Клята війна нас калічить»

З того часу пройшов рік. Офіційно подружжя не розлучилося. Кілька місяців тому Ірина та Сергій почали потроху спілкуватися по телефону.

— Відійшовши від спілкуваннями зі своїми друзями, Сергій почав повертатися до образу тієї людини, яку я знала раніше, — розповідає Ірина. — Став цікавитися життям доньки, підтримує нас. Можливо, нам вдасться врятувати нашу сім’ю…

Ірина точно не знає, що її очікує далі.

Але бачить, що навколо неї все більше жінок і чоловіків, які зіштовхуються з подібними проблемами.

– Я вважаю, що про це потрібно говорити. Розумію, що в нашому суспільстві це не прийнято. Соромно розповідати про проблеми в сім’ї. Але це потрібно витягувати на поверхню. Заради дітей, заради чоловіків та жінок, які інколи не розуміють, що то не вони погані, то клята війна нас калічить. Тому держава вже сьогодні повинна подумати про допомогу родинам військових. Бо ми ризикуємо втратити те, за що наші захисники зараз віддають своє життя і здоров’я.

Загалом ця проблема перед українським суспільством постала ще у 2014 році. Тоді Волинська обласна правозахисна громадська організація «Асоціація місцевого розвитку «Велес», яку очолив національний експерт Віктор Вальчук, реалізовувала проєкт «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників антитерористичної операції».

Віктор Вальчук
тренер по запобіганню та протидії домашньому, гендерно зумовленому насильству та протидії торгівлі людьми, радник міністра соціальної політики України

---

— Ми працювали не тільки з військовими, але й з членами їх родин, — розповідає Віктор Вальчук, тренер по запобіганню та протидії домашньому, гендерно зумовленому насильству та протидії торгівлі людьми, радник міністра соціальної політики України. — Ми намагалися допомогти родинам вирішити психологічні проблеми, подолати алкогольну залежність, що, на жаль, є частим явищем серед травмованих війною бійців. Багато зусиль доклали до того, щоб колишні військові знайшли себе у мирному житті, наприклад — відкрили приватну справу. Ми пересвідчилися, що це дуже кропітка і непроста робота. Але вона необхідна.

Віктор Вальчук підкреслює, що підхід до даної проблеми повинен бути комплексним, із залученням групи різних спеціалістів — лікарів, психологів, юристів, консультантів різних напрямків. І діяти потрібно негайно.

— Ми вже не встигаємо. Ми втрачаємо дорогоцінний час, який мали б використати на розробку програм реабілітації та підтримки ветеранів війни та їх сімей, побудову системи відповідних закладів і навчання спеціалістів. Тому вважаю, що цю тему необхідно витягувати із тіні, висвітлювати її у ЗМІ та привертати до неї увагу суспільства і влади.

Варто зазначити, що команда професійних досвідчених психологів всеукраїнської лінії кол-центру #ВАРТОЖИТИ надає безкоштовні консультації військовим та їх близьким, аби допомогти впоратися з емоціями та переживаннями у зв'язку із повномасштабною війною.

Цей матеріал створено завдяки ГО «Інститут Масової Інформації» та Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди, за кошти якого профінансовано Проєкт «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни».