Один день з ветеринаром. Історія Альони Мельничук, яка лікує домашніх тварин городоччан
Один день роботи лікаря-ветеринара Городоцької ветклініки
Її пацієнти не можуть на свій розсуд змінити лікаря або поскаржитися керівництву медичного закладу, їхні права не захищені законом і клятвою Гіппократа. Дотримання норм етики і любов до тварин — ось основні якості ветеринара.
Як виглядає робота людини, яка лікує домашніх тварин городоччан? Журналістка Городок.City провела один день разом з фельдшером ветеринарної медицини Альоною Мельничук і була вражена побаченим та почутим.
Далі — розповідь про людину, робота якої – врятувати і допомогти тим, хто повністю залежить від людей.
Початок робочого дня
Біля входу на територію Городоцької ветеринарної клініки мене зустрічає високий чоловік із здоровенною собакою.
— То це ви будете знімати Альону? Вона вас чекає. Хоче, щоб ви її сфотографували з давнім пацієнтом, — побачивши в моїх руках фотоапарат, запитує він і очима показує на пса.
Гуччі
Пес чорний, доглянутий, не дивлячись на розміри, виглядає добряком. Ми разом йдемо до приміщення клініки. Дорогою дізнаюся про собаку більше. Гуччі породи Кане-Корсо, йому 9 років, має добрий характер, але потребує постійної уваги хазяїна і дисципліни.
Чоловік залишається чекати на порозі клініки. Заходжу у приміщення.
Ургентні пацієнти
Гуччі
Альона вже веде прийом. За попередньою домовленістю ми разом з нею маємо вирушити на щеплення домашніх собак і котів від сказу. Але робочий день вже розпочався з прийому «ургентних» пацієнтів. Поки вона виписує призначення попередньому клієнту, сімейна пара з котом терпляче її чекають.
— Зачекайте хвилинку, — звертається вона до господарів кота і запрошує мене на вулицю до Гуччі.
Притискаючи фонендоскоп до моцних грудей собаки, вона уважно прислухається до звуків його серця. Після чого надає рекомендації хазяїну і тільки потім повертається до камери для фото.
Мене вражає турботлива поведінка хазяїна Гуччі — йому важливо, щоб собака гарно вийшов на фотографії. В руках у чоловіка величезна носова хустинка, я розумію, що вона — персонально Гуччева. Чоловік витирає Гуччі слину і просить сфотографувати ще раз.
— Гуччі крупної породи і великий навіть для своїх сородичів, тому має певні серцево-судинні патології. Його гарно доглядають, але він потребує постійного медичного контролю, — розповідає мені Альона після того, як попрощалася з мохнатим пацієнтом.
Затримуюсь на вулиці, мені хочеться зробити портретне фото цього чорного доброго велетня. Приходить у голову думка, що є щось спільне між господарем і собакою. Можливо, те, що і хазяїн, і собака — миролюбиві та добрі.
Лаккі
Повернувшись до приміщення, бачу Альону за роботою. Вона машинкою вистригає хутро на лапці у кота. Поки чоловік тримає тваринку, розпитую його дружину, що сталося.
— Втік з дому, а як повернувся, то почав кульгати на одну лапку…
Тим часом Альона визначає, що перелому лапи немає, але є набряк. Вона прикладає мазь та пов’язку, розповідає хазяйці, як лікувати кота і коли прийти наступного разу.
Лаккі на прийомі у ветеринара.
Вже у коридорі, отримуючи від Альони папірець з призначеннями, до мене звертається хазяїн пухнастика.
Лаккі зі своїм власником.
— Це ж наш улюбленець, він зажди з нами, — притискаючи до грудей кота, говорить чоловік. У голосі явне полегшення.
І в цей момент я думаю, що ми надто часто стереотипно вважаємо чоловіків менш емоційними і сентиментальними, але, дивлячись на розчуленого дорослого господаря білого кота, розумію, що це – узагальнення недоречне.
Зофійка
Наступний клієнт – чоловік років 55-60 з маленькою собакою невизначеної породи – підтвердження цієї думки.
— З нею щось не те. На її очах сльози. Їй чогось бракує, — розповідає чоловік фельдшеру. — Приїжджаю зранку, а вона не вибігла зустрічати, навіть не гавкнула. Ні на що не реагує…
Альона починає огляд собаки. Зміряла температуру, оглянула живіт.
— Живіт в неї болить. Можливо, отруєння.
— Так, вона любить закопувати кістки у землю, а потім через час знаходить їх і гризе. А може й мишу дохлу з’їла, — роздумує чоловік.
Альона зазначає, що ситуація серйозна і треба ставити крапельницю. Господар мініатюрної безпородної красуні погоджується. Підготувавши лапку, Альона закріплює у вені собаки голку. Розпитую хазяїна про хвору.
— Та це дочки собака. Зофійка. Років 10 їй. Завжди така шустра, весела…
Розповідаючи, чоловік турботливо тримає собачу лапку, щоб ліки без перешкод потрапляли в організм тварини. Зофіка терпляче сприймає всі маніпуляції, ніби розуміє – її рятують.
Альона промила заплакані очі собаки і, передавши колезі нагляд за крапельницею, пропонує їхати з нею на терміновий виклик.
Бублик
— Собака потрапила під колеса машини. Власники песика приїхали, щоб швидко звозити нас на огляд. Поки крапельниця закінчиться, ми встигнемо повернутися.
Звичайно, погоджуюся. Їхати доводиться у Лісогірку, село неподалік Городка. За нами приїхала невістка власників травмованого песеня Бублика. З її розмови з Альоною розумію, що жінка вже не раз зверталася до ветеринара і вони давно знайомі. Віка, так звуть молоду жінку, розповідає про те, як підросла собака, яку Альона лікувала кілька місяців тому.
Приїхавши у село, бачимо на ганку невеличкого рудого пса. Він увесь труситься. Власниця розповідає, що за Бубликом погналися сусідські собаки. Втікаючи, він не помітив, що з подвір’я виїжджає машина і потрапив під колесо. Тепер не ходить і до себе не підпускає. Чоловіка власниці Бублик вкусив, коли той намагався поглянути, що саме пошкоджено.
— Накиньте що-небудь йому на морду, — говорить Альона. — Головне зрозуміти, чи пошкоджений хребет і чи не поламана лапа.
Оглянувши Бублика, вона виключає наявність переломів. І робить знеболювальний укол.
— Скоріше за все, внаслідок сильного удару в нього утворилася грижа, яка болить. Але це не несе загрози життю, не хвилюйтеся. Треба дати йому кілька днів, щоб він прийшов до тями, поколоти знеболювальні препарати. А потім привозьте до нас в клініку, будемо визначатися, чи потрібна операція.
Хитрий рудий Бублик.
Власниця радіє, що все не так серйозно. Бублик, ніби зрозумівши слова лікарки, починає кульгати, стаючи на задні лапки. Він хитається, але махає хвостиком.
Вголос висловлюю свою асоціацію, що Бублик дуже схожий на лисичку.
— Так, це точно! — погоджується Віка. — І хитрющий, як лисиця. Мама (свекруха Віки) все говорить: «Яка ж гарна шерсть у Бублика, блискуча, шовковиста…». Звісно, блискуча і шовковиста, бо він по сусідських курниках яйця визбирує…
Продовжуючи розповідати про пригоди Бублика, Віка нас відвозить назад до ветеринарної клініки. Там на Альону чекає Зофійка. Після крапельниці вона виглядає краще. Фельдшерка пише призначення і, нарешті, ми вирушаємо на вакцинування.
Місія «Стоп-сказ!»
Разом з Альоною на вакцинування їде її колега, лікарка ветеринарної медицини Ніна Гаджук. Жінки зібрали сумку з журналами реєстрації щеплення, шприци та контейнери з вакциною. Ми їдемо у віддалений від центру Городка мікрорайон «Бойня».
Вакцина проти сказу надається власникам домашніх тварин бекоштовно.
— Коли розпочалася війна, вакцину від сказу перестали з літаків скидати над лісами та посадками. Це робили для запобігання поширення сказу, який є невиліковною, смертельною хворобою для тварин. Та й для людини також, якщо вчасно не надати медичну допомогу, — розповідає Ніна Юріївна, яка з 2004 року працює у відділі лікувальної роботи та ідентифікації тварин Городоцької дільничної лікарні ветеринарної медицини.
Колеги. Альона Мельничук та Ніна Гаджук.
Доїжджаємо на «Бойню». Це — приватний сектор, і для того, щоб запропонувати власникам домашніх тварин вакцинувати своїх улюбленців, ветеринарам доводиться голосно кричати біля кожних воріт:
— Хазяйко! Вакцинуємо котів та собак від сказу!
Здебільшого люди погоджуються на процедуру після того, як дізнаються, що вакцина безкоштовна і треба сплатити лише 12 гривень за шприц та укол.
Помітно, як Альона та її колега щиро радіють кожній згоді. Вони вправно роблять свою роботу. Секунда — і укол зроблено. Головне, щоб власники «злапали» та міцно тримали тваринку. З котами найважче. Верткі та спритні тварини інколи на руках господарів залишають чималі подряпини.
Собак же можна вмовити. Як, наприклад, бабуся, якій родичі з Київщини залишили алабая.
BGImage
BGImage
BGImage
— Вона дуже розумна. Я з нею, як з людиною говорю. Кажу: «Туди не ходи, туди неможна. А ось тут — будь ласка». І вона все розуміє… Ти моя хороша, ти моя красуня, — гладить вона чималу улюбленицю, пригортаючи собачу голову до себе. — Коліть!
Альона швидко робить ін'єкцію.
А от власниця Графа, великого веселого пса, який стрибає по купі цегли з палкою у зубах, має свій винахід.
Веселий Граф. Чималий пес, який боїться парасольки.
— У вас досить великий пес, але без ціпка… Треба, щоб ви його притримали, — говорить їй Альона. — Думаю, краще мати обидві руки вільними, — натякає вона на складену парасольку в руках жінки.
— О, навпаки, — відповідає та. — Це ж «смірітєльна рубашка» для нього.
Тепер і Граф матиме імунітет від сказу.
Побачивши подив на наших обличчях, жінка натискає на кнопку і парасолька стрімко відкривається. Граф, який до цього бігав і скакав, від страху припадає до землі. Цих кілька секунд Альоні цілком вистачає — справу зроблено!
Так від двору до двору, під дрібним дощиком, обходимо вулицю за вулицею. Раптом бачимо, як нас наздоганяють дві дівчинки років 10-12. Пів години тому провакцинували їхніх трьох собак та кілька котів. На руках у дівчат ще одна кицька.
— Ось, ще одна наша. Впіймали таки, — каже старша, перераховуючи у долоньці монети, щоб назбирати 12 гривень.
Вже у машині, їдучи назад до клініки, Ніна Юріївна підраховує результати роботи.
— Ну що ж, охопили ми 60 тварин: 29 собак та 31 кота. Нам, взагалі-то, сьогодні пощастило, — говорить вона. — Люди були всі привітливі. А то ж, розумієте, по-різному буває. Інколи не те, що відмовляються і на подвір’я не пускають, а ще й лаються. Але ж ми заради здоров’я їх улюбленців ходимо… Добре, що сьогодні все спокійно…
Моя стихія
Ми під’їжджаємо до ветеринарної лікарні. Дуже не терпиться розпитати Альону про те, як вона стала ветеринаркою. Тепер, коли робочий день скінчився, ми маємо змогу спокійно поспілкуватися, хоча розмова все одно часто переривається телефонними дзвінками. Альона нікому не відмовляє, консультує дистанційно. На моє запитання, як вона прийшла у професію, зазначає, що це — довга історія.
— Я народилася у селі. Все дитинство поміж тварин, худоби. Особливо люблю собак – це моя стихія. Батьки завжди знали це, тому після закінчення школи мама порадила мені вступати до технікуму в Кам’янець-Подільському на ветеринарію.
Пригадуючи роки навчання, тепер вже досвідчена спеціалістка, з посмішкою розповідає про те, як важко їй було тоді.
— Усе настільки пропускала через себе, весь біль тварин, що навіть втрачала свідомість. Потім зрозуміла, що так діла не буде і треба брати себе в руки, якщо хочу залишитися в професії.
Перші роки після закінчення технікуму Альона працювала у ветеринарній дільниці в селі Підлісний Олексинець. Здебільшого із крупною худобою – коровами, свинями. Це було важко.
— Мій батько говорив, що через те, що в мене маленькі руки, мені треба працювати лише з котами та собаками, – сміється Альона.
У Городоцькій ветлікарні жінка працює з 2003 року. За цей час встигла отримати вищу освіту, стала зоотехніком, проте все одно залишилася у ветеринарії. До речі, саме вона першою впровадила процедуру крапельниць у Городку. Раніше для цього тварин треба було везти до Хмельницького.
— Я розумію, що в приватних великих клініках можна б було розвиватися далі, але не хочу лишати Городок, — говорить Альона. — Я люблю свою роботу і вона мені ніколи не набридає. Я тішуся, коли дізнаюся, що допомогла тваринці.
Єдине, про що шкодує фельдшерка, так це про те, що робота забирає у неї час, який вона могла б провести з родиною.
— Я завжди на зв’язку. І часто доводиться допомагати і поза робочим часом. Так і донька виросла, а я і не помітили коли…
Дивлюся на годинник і розумію, що робочий день фельдшерки завершився. Мені хочеться розпитати її ще більше, але думаю про те, що це також час, який вона може провести з рідними. Ми прощаємося.
Вже йдучи до воріт ветклініки, чую, як дзвонить телефон Альони і вона, після паузи, надає рекомендації наступному пацієнту. Робота її не відпускає.
