Досвід лікарів Хмельниччини й Прикарпаття
«Ми могли врятувати життя… але родичі не дали згоди. І ти стоїш поруч у розпачі, безсилий, знаючи, що шанс уже втрачено», — пригадує директор Городоцької лікарні Хмельницької області Олександр Кушнір.
Коли щодня лікарі борються за життя, вони добре знають ціну кожного подиху. Але є моменти, коли медицина безсила. І тоді на вагу золота стає не лише професіоналізм, а й рішення — людське, непросте, болісне: дозволити, щоб чиєсь життя стало продовженням іншого.
Донорство органів — це не лише медична процедура. Це прояв довіри, співчуття і любові до життя. І хоча Україна зробила великий крок уперед у трансплантології, страх, нерозуміння й тиша навколо теми досі забирають сотні шансів.
Саме про ці рішення — наші історії — з Хмельниччини та Івано-Франківщини, де за мовчанням і сумнівами стоїть найвища цінність — людське життя.
Коли шанс є, але часу — ні
На Хмельниччині перші операції з пересадки органів стали справжніми подіями для всієї області. У грудні 2021 року в обласній лікарні вперше пересадили печінку, а вже у 2023-му — нирку від посмертного донора.
Олексій Підмурняк, завідувач відділення урології, заслужений лікар УкраїниФото: КНП «Хмельницька обласна лікарня»
— Ми вже провели сім операцій із трансплантації нирок і одну — печінки, — розповідає головний трансплантолог області, завідувач відділення урології Олексій Підмурняк. — У листі очікування зараз близько 12 пацієнтів, які не мають родинних донорів. Їхній шанс — посмертне донорство. Але в більшості випадків усе вирішує згода родичів потенційних донорів.
У Хмельницькому трансплантації проводять у двох установах — обласній лікарні та серцево-судинному центрі. Саме тут у січні 2022 року вперше на Поділлі пересадили серце. Донорський орган доставили з Івано-Франківська — за лічені години, бо кожна хвилина могла стати вирішальною.
— Це була історія про довіру й співпрацю, — згадує директор центру Андрій Кланца. — Ми отримали дозвіл родини донора, і ця згода врятувала життя нашому пацієнту. Без неї не було б дива.
Операція із трансплантації у м. ХмельницькийФото: Алла Собко
«Ми втратили шанс»: коли рішення — запізно
Для Олександра Кушніра, директора Городоцької лікарні, тема донорства — не просто професійна, а особиста.
— Був випадок, коли ми могли врятувати молоду жінку — їй трохи за двадцять, вона на гемодіалізі та була у листі очікування. Це не просто черга, це очікування на життя без апарату. Але ми втратили шанс — родина потенційного донора не погодилась на пересадку, — каже лікар. — Багато хто досі думає, що трансплантація — це «торгівля органами». Насправді система побудована прозоро: є дві незалежні бригади — одна забирає орган, інша пересаджує. Усе під суворим контролем. Ми не «забираємо» — ми даємо шанс на життя.
Директор Городоцької лікарні Олександр КушнірФото: Городок.Сity
Івано-Франківськ: «Після життя — для життя»
Як і на Хмельниччині, на Прикарпатті теж працюють два медичні заклади, що мають дозвіл на проведення трансплантацій: Івано-Франківська обласна клінічна лікарня та Центральна міська клінічна лікарня (ЦМКЛ). Саме тут, у серпні 2021 року, відбулася перша трансплантація — батько подарував синові нове життя, віддавши свою нирку. З того часу проведено ще кілька успішних операцій.
Лікар-трансплантолог Центральної міської клінічної лікарні Богдан ВівчаренкоФото: Galka.if.ua
— Коли бачиш, як після операції пацієнт починає жити без діалізу, без постійного болю — це неможливо передати словами, — каже лікар-трансплантолог Центральної міської клінічної лікарні, завідувач міського центру нефрології, діалізу та трансплантації Богдан Вівчаренко.
Того ж року в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні відбулася перша операція від людини, яка відійшла в інший світ.
— Це була не просто трансплантація. Ми провели мультиорганний забір — серце, нирки, печінка… Тож декілька людей отримали шанс на нове життя, — розповідає анестезіологиня та трансплант-координаторка Лілія Шевага.
Трансплант-координаторка Лілія ШевагаФото: Galka.if.ua
До початку 2022 року тут уже виконали дев’ять трансплантацій, але повномасштабна війна зупинила темп розвитку.
Війна змінила пріоритети, але не сенс
Після початку повномасштабного вторгнення кількість трансплантацій зменшилася.
— Лікарні перевантажені пораненими, державні програми сконцентровані на невідкладній допомозі, — каже Шевага. — Але ми не здаємося. Готуємось розвивати пересадку серця, печінки, навіть рогівки.
Інша проблема — страх і брак інформації. Минулого року в Івано-Франківську було багато згод на донорство, цього року — лише одна. Часто родичі погоджуються запізно, коли нічим вже не можна зарадити.
Цифри, за якими — життя
Щодня у лікарнях України помирають люди, які могли б урятувати інших. І щодня сотні пацієнтів — від дітей до ветеранів — чекають на пересадку серця, нирки чи печінки.
Станом на 1 жовтня 2025 року у листі очікування на трансплантацію перебувають 118 пацієнтів, зареєстрованих в Івано-Франківській області, та 45 — із Хмельниччини.
Водночас, за даними Єдиної державної інформаційної системи трансплантації, лише 63 мешканці Івано-Франківщини та 20 жителів Хмельницької області надали письмову згоду на вилучення органів після визначення стану смерті мозку чи біологічної смерті.
Фото: Galka.if.ua
— У листі очікування України знаходиться понад 3000 людей. Потрібні серце, печінка, легені, нирки, комплексні пересадки, — каже Богдан Вівчаренко. — При цьому в Україні лише один-два донори на мільйон населення.
Що каже Закон
Українське законодавство у сфері трансплантації базується на принципі згоди: людина або її родичі повинні письмово підтвердити дозвіл на посмертне донорство. Такий підхід відрізняє Україну від більшості європейських країн, де діє презумпція донорства — тобто кожен громадянин потенційно є донором, якщо не заявив офіційно про відмову. Саме це й гальмує розвиток галузі.
Закон «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», ухвалений у 2019 році, започаткував нову систему. А в 2021-му запрацювала Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ) — прозора мережа, що об’єднує лікарні, пацієнтів і потенційних донорів. Тепер усе відбувається відкрито: система автоматично знаходить збіг. Це підвищує шанси й довіру.
І в той час, як ми звикли говорити про війну — про смерть, втрати, руйнування, є інша війна — за життя. І в ній лікарі стоять поруч із тими, хто готовий поділитися своїм світлом.
— Донорство — це не про смерть. Це про продовження життя. Про людяність, про віру в добро, про шанс, який один дарує іншому, — тихо каже Олександр Кушнір, директор Городоцької лікарні. – Тобто життя не закінчується. Воно просто переходить далі.
Кількість трансплантаційних операцій у двох областях:
У нашій наступній публікації ми розкажемо історії тих, хто отримав допомогу від донора за згодою родини, а також тих, хто за життя сам погодився віддати частинку себе іншій людині.
Публікація створена у співавторстві з Іриною Блаженко із Galka.if.ua.
Фото для колажу з операції надано Аллою Собко.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
