Любов до Батьківщини проходить через кожну судинку. Як студентка юрфаку із Городка стала волонтеркою
Шок
У день, коли розпочалася повномасштабна війна, 21-річна Наталія Підлісна саме доїжджала до столиці. Вона їхала з Городка на навчання та була змушена повернутися назад, адже близько п’ятої ранку — прокинулась в автомобілі від розмов про війну. Перше відчуття — шок. Молода українка не відразу повірила, що це жахіття відбувається насправді. Втім, колони автомобілів, водії яких, незважаючи на правила дорожнього руху, мчали щодуху зі сторони Києва на великій швидкості, були доказом того, що це — не жарт.
Приїхавши у Городок, Наталія довго не могла оговтатися і звикнути до нового ритму життя. Час для неї наче зупинився. Вона годинами гортала стрічку новин з надією, що з її розкинутими по світу друзями все гаразд. Кожна розмова з ними була, немовби остання.
Потім дівчина збагнула, що потрібно щось робити. Одного дня вона сиділа на кухні з рідними і думала над тим, як може допомогти нашим воїнам на фронті, щоб наблизити день перемоги. Аби якомога швидше повернутися до звичного життя та реалізувати всі нездійснені мрії. Хоча Наталія розуміла, що так, як колись, більше не буде ніколи.
Сім’я — як приклад
І дівчина вирішила, що почне займатись волонтерством. Тим паче, мала з кого брати приклад. Адже її батько займався волонтерством вже давно. Коли розпочалася повномасштабна війна, волонтерити почала вся їхня родина. Навіть бабуся і дружина брата приєдналися до сімейної справи.
— Моя мама почала займатися випічкою та готувати сухі борщі. Батько їздив разом з іншими відчайдухами на Схід України та возив військовим гуманітарну допомогу і відремонтовані автомобілі, а я вирішила плести маскувальні сітки, — розповіла для Городок.City юна волонтерка.
Волонтерський штаб
Таким чином, колишній столярний цех, що розташований у центрі міста, став волонтерським штабом. Там, у двох невеличких кімнатках, Наталія з іншими такими ж волонтерами почала плести маскувальні сітки. Матеріали і помічників шукала через соціальні мережі.
— Спершу відгукнулося дуже багато людей. Всі активно працювали і за місяць ми сплели 8 великих маскувальних сіток, а батько завіз їх нашим військовим. Потім, на певний період часу, я переключилася на інші справи, більше почала допомагати мамі на кухні. Тому процес плетіння сіток призупинився, — розповідає Наталія.
Задля перемоги
Та в кінці травня у цеху знову закипіла робота. Дівчині зі Сходу дійшло прохання про те, що військовим зараз дуже потрібні маскувальні сітки. Відтак городоччанка знову почала шукати добровольців. Хоча цього разу бажаючих допомогти було не так багато.
— Зараз настав такий період, коли люди почали звикати до війни. І, як на мене, це найстрашніше. Звісно, повертатися до свого звичного життя — це нормально. Але ми не повинні забувати про тих, хто віддає своє життя за нас і пам'ятати, якою ціною нам дається мирне небо над головою. Я вважаю, що допомагати військовим — це наш обов’язок, — наголосила дівчина.
Зараз волонтери почали плести уже 12-ту маскувальну сітку. Плетуть за новою технологією, бо хочуть, щоб вони були легкими і добре маскували зброю та військову техніку.
Коли закінчиться війна …
Попри волонтерство, Наталія Підлісна продовжує навчатися. Вона — майбутній юрист. Тож поміж волонтерських справ готується до чергових дистанційних іспитів. І з нетерпінням чекає на день Перемоги.
— Це буде найщасливіший день у моєму житті. Адже до війни я не була такою великою патріоткою України. Та зараз у мене таке враження, що любов до Батьківщини проходить через кожну судинку мого тіла. Коли закінчиться війна, я мрію повернутися до столиці. Бо Київ — це місто моєї душі, — всміхнувшись, зізналась Наталія.
