Життя на березі моря, Олешківські піски та рожеві озера. Від цього їх прийшли рятувати «визволителі»
|
|
Історія херсонців, які живуть у родичів в Лісоводах |
У них було тихе, спокійне життя. Будиночок на березі моря, свій городик, домашнє господарство. Красиві заходи сонця за обрій та незабутні світанки. Олешківські піски та рожеві озера. Троянди та шум моря… Від цього життя їх прийшли рятувати «визволителі».
Далі – історія жителів Херсонщини, які півтора місяці прожили в окупації. Брат та сестра зі своїми дітьми знайшли прихисток у родичів на Городоччині, але щодня мріють лише про одне: звільнення Херсону.
Природна краса
BGImage
BGImage
BGImage
Місто Олешки — колишній Цюрупинськ. Адміністративний центр однойменного району розташований навпроти Херсона — через річки Дніпро і Конку. Відстань до обласного центру становить 18 км по суші та 9 км — водним шляхом. Олешки сполучаються із обласним центром найдовшим в Україні мостовим переходом через Дніпро і Конку. На схід від міста розташовані Олешківські піски — друга за розмірами пустеля Європи, навколо яких зеленіє 45 тис. га соснового лісу, багатого на дичину та гриби.
24 лютого 2022 року місто окуповане російськими військами.
Удар
П’ята ранку. Звук вибуху. Здалося, що почулося…. Пані Лілія підійшла до вікна...
Тихо. Вийшла на вулицю — теж суцільна тиша. Та заснути вже так і не змогла. О шостій ранку подзвонила донька і сказала: «Почалося. Збирай речі».
— Я почала бігати по хаті і збирати речі. А потім подумала: «І куди бігти?». Подзвонила на роботу (жінка працює в тепличному господарстві, — Ред.), там сказали: «Виходь на роботу, будемо працювати». Зібралася і поїхала.
Хаос
Події, які відбувалися того дня та у наступні у рідному містечку українки, були схожими на кадри із фільму жахів. Всюди хаос та паніка, величезні черги до магазинів, аптек, банкоматів. Над головою літають ракети.
— Там бомлять, там горить… Черги за хлібом ми займали ще з другої ночі. По п’ять годин стояли у черзі і за ліками. І ще так скажу: стою у тій черзі за продуктами і думаю, скільки купувати, чи взагалі робити запаси, бо не знаю, що буде завтра і чи буде те завтра взагалі, — пригадує пані Лілія.
Кулемет
Такі ж думки були і у брата пані Лілії, який працював таксистом. З першого дня війни він евакуйовував людей із Олешків до Херсону.
— Навіть не думав, що у своєму житті доведеться таке побачити на власні очі. Траса, що з’єднувала Олешки із Херсоном, стала дорогою смерті. На шляху – розбита техніка, спалені автівки, трупи, частини тіл. І повсюди — окупанти, — розповідає пан Ярослав.
Свою першу зустріч із рашистом українець запам’ятав на все життя. Це був погляд крізь лобове скло автівки на кулемет. За п’ять метрів від нього.
— Приблизно о 10.30 вивозив чергову сім’ю до Херсону. Мій автомобіль був перший. Раптом прямо переді мною приземлюються три вертольоти-штурмовики та два десантних. Пасажир у машині почав панікувати, вихоплювати кермо, кричати «Давай газу!», а йому кажу: «Якого газу? Вони з кулеметами перед нами стоять!», — пригадує пан Ярослав.
Таксист зупинився посеред дороги і зрозумів, що у безвиході. Один із кулеметників повернувся до нього та навів дуло.
Чи було тоді страшно? Ні, не було, — пригадує пан Ярослав. Вже згодом руки тряслися. А у той момент був шок.
Страх
— Страх у ті дні був лише один — страх голоду, — продовжує сестра пана Ярослава.
— Цей страх ні з чим не порівняти, — каже Лілія. — Страх того, що не буде чим годувати дитину призводить до заціпеніння і паніки.
У пані Лілії двоє дітей — старша донька, яка вже проживала із чоловіком окремо, та молодший син, школяр. Донька Вікторія у перші дні виїхала із чоловіком до Херсону.
— Страшно було, що зірвуть Антонівський міст і тоді ми будемо у пастці, — пригадує Вікторія. — Боялися, що тоді виходу у нас взагалі не буде.
Пані Лілія із донькою та сином.
Пастка
На жаль, у пастці родина все ж опинилася. Це пастка під назвою «окупація». Та вони не здавалися. Жили у своїй домівці. Ходили на проукраїнські мітинги. Терпіли безгрошів’я, відсутність зв’язку, дефіцит продуктів харчування, але від подачок окупантів категорично відмовлялись.
— Були, звісно, такі люди, які йшли на їх сторону, — розповідає пані Лілія. — Та я цього зрозуміти не можу. Як можна зрадити Батьківщину?
Ризик
Через півтора місяця життя в окупації родина вирішила, що у цій клітці більше витримати не може. Шансів виїхати до вільної України ставало все менше. Дороги, які вели на волю, мінували. Були такі шляхи, на яких всіх розстрілювали. Були такі, де люди просто зникали. Родина розуміла, що скоро варіантів не буде взагалі. 5 квітня вирішили ризикувати.
— Їхали полями навмання, — розповідає пан Ярослав. — Просто навмання, без певних орієнтирів. Розуміли, що дуже ризикуємо. Розуміли, що можемо натрапити на міну. Але жити серед окупантів просто більше не могли.
Полегшення
— Яке ж це було полегшення, коли ми виїхали на підконтрольну Україні територію. Я ще нікому так у житті не раділа, як нашим військовим, — не стримуючи сліз, каже Вікторія.
Вікторія мріє у цих білих кросівках якнайшвидше прогулюватися у своєму Херсоні.
Лілія та Ярослав із дітьми мали куди їхати. На Городоччині, у селі Лісоводи, у них родичі. Дорога до тимчасового прихистку зайняла три доби.
— Уже тут ми змогли трохи розслабитися і дихати на повні груди вільним повітрям, — каже пані Лілія.
Та, разом з тим, не полишає їх хвилювання за тих, хто залишився в окупації на Херсонщині. Час від часу виходять із друзями та рідними на зв'язок, але по телефону говорять мінімум і нічого детально не розпитують.
— Головне — почути голос. Там же все прослуховують, — каже пан Ярослав.
Чекають
За словами пані Лілії, загалом із Херсонщини виїхало приблизно 60% населення. Ті, хто залишився, або не мають можливості, або ж не хочуть покидати свою домівку. І зараз у них одна мрія — щоб їх звільнили ЗСУ.
— Хоча із кожним днем там люди все більше зневірюються. Багато хто тримається молодцем, багато хто занепадає духом, але всі чекають на ЗСУ. Ви навіть собі не уявляєте, як вони сильно чекають на наших військових, — каже пані Лілія. — І я чекаю. Чекаю на звістку про те, що наш Херсон — звільнений, бо я не хочу виїжджати з моєї України. Я хочу жити тут. Тут моя земля.
З міркувань безпеки прізвище головних героїв не називаємо.
Цей матеріал «Життя на березі моря, Олешківські піски та рожеві озера. Від цього їх прийшли рятувати «визволителі»» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
