Розповідь про війну
Він говорить швидко, іноді збивається, перескакує з теми на тему – ніби намагається встигнути сказати більше, ніж дозволяє час. У його голосі відчувається досвід, і одразу стає зрозуміло: це людина, яка точно знає, про що каже. Війна для нього – не історія з телевізійного сюжету, а реальність, у якій він живе вже не один рік.
Про цю реальність – далі в монолозі воїна 144 Центру ССО (його ім’я ми не називаємо з міркувань безпеки).
Дитинство і вибір життєвої стежки
Я родом із Городоцької громади, що на Хмельниччині. Виріс у звичайній сім’ї, маю молодшу сестру. З дитинства був непосидючим, гіперактивним – за це не раз отримував «по шапці». Школу закінчив посередньо. Але була мрія: хотів бути або прикордонником, або міліціонером. Не знаю, чим саме, але мене тягнула форма. Обрав міліцію, бо думав: буду вдома, поруч. Прикордонники – десь на заставі, а тут – стабільність. Закінчив Академію внутрішніх справ, відпрацював сім років: Нацгвардія, міліція, після реформи – поліція. Робота специфічна. Треба бути хорошим психологом: хтось агресивний, хтось боїться – до кожного знайти підхід. Але, щиро кажучи, я розчарувався. Очікував романтики, як у кіно, а отримав буденність. Зранку до ночі ти на роботі. Коли друзі святкують Новий рік чи Різдво – ти на чергуванні. У молодому віці це важко прийняти. Зрештою я звільнився. А рівно через рік почалася повномасштабна війна.
Перший бій і думки про втечу з війська
24 лютого я ще вагався. Але коли побачив, що майже всі мої друзі пішли добровольцями, зрозумів – не зможу залишитися. 27-го прийшов у військкомат. Кажу: «Я з органів, мисливець, стріляю добре, фізично підготовлений, хочу служити». Спершу відмовили — сказали чекати. Але я прийшов ще раз, наполіг – і так потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду. Пройшов 17 днів курсів снайпера і відразу поїхав під Адамівку. Тоді якраз ішли бої за Довгеньке і Долину. Там отримав перше поранення. Осколок під лопатку, сильна контузія. Евакуювали. Лежу в лікарні й думаю: «Нащо воно мені треба? Не піду більше. Страшно, реально страшно». Думав навіть тікати з армії. Але поки відійшов, почав думати інакше: «Я ж командир групи. Як мої хлопці без мене?» Тільки-но виписався – поїхав до них у Слов’янськ. Вони здивувалися: «Ти ж казав, що не вернешся». А я кажу: «Ну куди ви без мене».
Потім був Ізюм. Ми йшли одними з перших у контрнаступі. Звільняли село за селом, дійшли до Лиману, зачистили його. Далі – Серебрянський ліс. Там стало найважче. Постійні бойові, постійна напруга... Через перенавантаження я потрапив у лікарню. Згодом за станом здоров’я мене перевели в Київ старшиною роти.
Захисник із ГородоччиниФото: Архів воїна
ССО та війна дронів
У Києві мені було дико. Усі в чистій формі, поголені обличчя, берці блищать... Я звик до іншого. Побув там три місяці і перевівся в 144-й центр Сил спеціальних операцій. На той момент вже отримав звання молодшого лейтенанта. Першим виходом були Херсонські острови. Коли побачив, як працюють спецпризначенці – тихенько, акуратно, чітко – я аж здивувався: «Пацани, ви точно воюєте, чи в іграшки граєтесь?». Забезпечення натовське, усе краще дають нам першим. Ми 11 місяців відвоювали на островах. Потім Сумщина, Курськ, а минулої зими – Покровськ. Там дуже багато противника поклали. Відосів чимало лишилося, але головне – живі. Зараз війна змінилася кардинально. У 2022-му ми могли заходити технікою глибоко. Тепер 100 метрів проходиш годину. Дрони змінили все. На 10–15 кілометрів до фронту технікою вже не під’їдеш – знищать. Але я завжди кажу: скільки б не було дронів, якщо немає піхотинця, який тримає позицію, – це не твоя територія.
Зустріч із ворогом
Часто бувають прямі контакти. Пам’ятаю, дали нам завдання зачистити вулицю. Донеччина, село Удачне, під Покровськом. Зайшли в дощ. Кажу своєму заступнику: «Давай наступну хату перевіримо». Заходимо у двір, підвал – чисто. Йдемо в будинок. Я стою, дивлюся в сусідню кімнату через щілину в дверях – і бачу: стоїть противник з автоматом і дивиться прямо на мене. Думати часу не було. Рука сама кинула гранату – одну, потім другу... Зачистили. Йдемо далі – з крайньої кімнати починають стріляти впритул. Ми відскочили, кричимо: «Здавайся». Він відмовився. Ну, там і залишився. І що цікаво: я виходжу на рацію і спокійно кажу: «Командир, у мене контакт». А він мені: «Та ти брешеш, ти занадто спокійно говориш». Навіть голос не здригнувся. Оце такі історії запам’ятовуються на все життя... Головне, що ми тоді без поранених вийшли. Коли зачистив, знищив і всі повернулися живі – оце найбільший кайф.
Зв’язок з побратимами
Побратими – це вже як сім’я. За деякими інколи сумуєш як за дружиною. Ви з ними пройшли такі моменти, що розумієте один одного з пів слова. Оце і є справжній колектив. Але є й інша сторона... Коли приїжджаєш додому у відпустку, коло спілкування міняється кардинально. Цивільні... Ну от що я їм буду розказувати? Про війну? Вони цього не розуміють. Спілкування вдома і на фронті – це дві різні планети. Буває, приїдеш – і тобі просто немає про що з людьми говорити. А коли збираємося своєю компанією, з хлопцями – там рот не закривається цілу ніч. У кожного свої історії, і ти їх слухаєш, бо вони справжні. А ще ці питання... Найбільше дратує: «А коли закінчиться війна?». Або ще краще: «А скількох ти вбив? Багато?». Розумна людина такого ніколи не спитає. Я зазвичай на таке кажу: «Ходи зі мною, я покажу як, і вбивай скільки влізе». Все, питання закрите.
Кохання та мрії
Сьогодні головна моя опора – дружина. Ми познайомилися в Києві, коли я служив там. Вона працювала в кафе. Минув рік – вирішили одружитися. Розписалися 8 серпня 2024 року. Батькам спочатку не сказали – приїхали вже з обручками. Вони образилися, але зраділи. Коли маю кілька днів – вона приїжджає до мене. Якщо можу – їду до неї в Київ. Поки що це найкраще місце, звідки нам зручно доїжджати один до одного. Але колись ми переїдемо в моє рідне село. Дружина не проти, вона також із села на Вінниччині, і робота її не лякає. Ми мріємо мати велику родину. Як мінімум трьох діток. А ще я дуже хочу близнят. У дружини в роду були близнята, тож є шанс. А тим часом я побудую будинок біля ставка, розводитиму рибу і насолоджуватимуся життям. У мене дуже гарне село – ліси, води. Коли приїжджаю у відпустку, часто йду до лісу на гриби. Дерева – мої найкращі друзі, які не ставлять зайвих питань, а просто слухають і створюють прохолоду у спеку.
А поки війна триває, потрібно боротися. Не бійтеся йти у військо. Не всі мають штурмувати посадки. Потрібні механіки, кухарі, логісти. Але без людей ми не виграємо. Держава зараз вдягає, годує, зброю дає – усе на вищому рівні. Не вистачає тільки людей. Я вірю в перемогу. У нас немає іншого виходу. Тут або ми стаємо рабами, опускаємо голову і нас нищать, або боремося до кінця. Я обираю боротися. Щоб потім повернутися додому, на свій ставок, і просто жити.
