Там, де живуть квіти й пісня
У невеликій світлій кімнаті біля вікна завжди стояли квіти. Навесні — тюльпани, влітку — пахучі півонії та ромашки, восени — айстри, а взимку — ніжні білі хризантеми. Тут тихо звучали мелодії старовинних українських пісень — теплі, щемкі, схожі на краплі літнього дощу. Здавалося, що музика і квіти в цій оселі розмовляють між собою особливою мовою — мовою краси, спогадів і душевного тепла.
Господиня цієї кімнати зізнається: любов до музики народилася ще в дитинстві. Вона пам’ятає мамині колискові, тихий вечірній спів і старе радіо, яке лунало в домі навіть у дощові дні. А квіти стали природним продовженням цієї любові — живими нотами, що наповнювали дім затишком.
Сьогодні ранок Раїси В’ячеславівни Стопчак, як і багато років поспіль, починається просто: свіжі квіти у вазі, улюблена пісня і кілька хвилин тиші для себе. У цих простих речах — її гармонія, її пам’ять, її життя.
Та коли саме пісня стала для неї не просто захопленням, а частиною душі? Про дитинство, перші музичні спогади та любов, яка супроводжує все життя, Раїса В’ячеславівна розповіла у розмові з нами.
Дві любові
— Раїсо В’ячеславівно, коли ви зрозуміли, що пісня для вас — це щось особливе? — запитую, спостерігаючи, як вона ніжно поправляє у вазі бузкову гілочку.
Вона усміхається тепло й щиро, ніби подумки повертається у свої дитячі роки.
— Скільки себе пам’ятаю, я мала дві любові — пісню і квіти, — тихо каже вона. — Вони завжди жили в моєму серці поруч.
— А яким було ваше дитинство?
— Дуже простим… але щасливим. Коли я йшла у Зверхівці до своєї подружки, дорогою слухала гучномовець, що висів на стовпі. Знаєте, колись у селах так транслювали пісні… Я йшла дорогою, вивчала слова й співала разом.
— Просто посеред вулиці?
Раїса В’ячеславівна сміється легко й по-доброму.
— Авжеж. Тоді ніхто не соромився співати. Душа співала — і люди співали. А коли вже верталася додому, то наривала тюльпанів чи бузку… Притискала їх до себе і летіла від щастя.
— Летіла?..
— Саме так. Бо щастя тоді було дуже простим. Пісня над селом, теплий вечір, запах бузку… І здавалося, що весь світ — добрий.
На мить у кімнаті стає тихо. Лише за вікном шумить весняний вітер.
— Мабуть, саме тому ви й досі так любите квіти?
— Мабуть… Квіти, як і музика, лікують душу. Вони вчать людину бути ніжнішою. Бо коли в домі є пісня і квіти — у ньому живе тепло.
Дитинство
— Раїсо В’ячеславівно, яким було ваше дитинство? — тихо запитую, аби не порушити тепло її спогадів.
Вона усміхається лагідно, по-доброму, ніби бачить перед собою далекі роки.
— Народилася я у селі Зверхівці… — починає неквапливо. — Батьки багато працювали. Тоді всі жили працею: земля, господарство, щоденні турботи. Але попри втому, у нашому домі завжди було тепло. Мама вміла так пригорнути словом, що забувалися всі труднощі.
— Ви любили школу?
— Дуже, — очі Раїси В’ячеславівни світлішають. — Найбільше мені вдавалася математика. Я могла годинами сидіти над задачами… І знаєте, завжди наспівувала щось собі під ніс. Ніби клала ті задачі на ноти. Цифри для мене звучали, мов музика. Розв’язую приклад — і мелодія сама народжується в голові. Може, тому математика була для мене не складною, а красивою.
За вікном шелестить вітер, а її голос стає ще м’якшим.
— Дитинство було простим… Без дорогих речей, без розкошів. Але воно було щасливим. Ми вміли радіти дрібницям: теплому хлібу з печі, маминій усмішці, польовим квітам дорогою до школи.
— А що найбільше залишилося у серці?
Раїса В’ячеславівна на мить замовкає.
— Люди… Їхня доброта. І відчуття дому. Бо де б ти не був, серце завжди повертається туди, де вперше почув мамин голос і зробив свої перші кроки…
Дорога, де жила пісня
— Раїсо В’ячеславівно, а як ви добиралися до школи в Сатанові? — запитую я, помічаючи, як її очі теплішають від спогадів.
— Ой, то була ціла маленька пригода щодня… До Сатанівської школи я їздила велосипедом. Рано-вранці вирушала дорогою через поле, велосипед залишала у своєї подружки Тетяни Гранчак.
— Напевно, дорога здавалася важкою?
— Та де там, — сміється Раїса В’ячеславівна. — Ми ж молоді були, веселі. Їдеш собі, сонце сходить, пташки співають… Пам’ятаю і той велосипед, і запах ранкового поля, і наш сміх. Знаєте, інколи здається, що тоді люди були щирішими. І, мабуть, тому ті спогади досі гріють серце.
Кохання і квіти
— Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки.
— Я навчалася у Кам’янець-Подільському університеті. Це були дуже теплі й незабутні роки мого життя. Найбільше пам’ятаю концерти, які влаштовували під час осінніх польових робіт, куди нас направляли кожної осені. Після роботи ми збиралися разом, співали, сміялися, підтримували одне одного. У тих простих моментах було стільки щирості й радості.
— Як склалося ваше життя після закінчення університету?
— Я приїхала в «райвно» влаштовуватися на роботу. Керівник райвно уважно переглянув документи, усміхнувся й побатьківськи тепло мовив: «А знаєте, в коридорі стоїть молодий хлопець. Він їде директором у село Хоптинці. То, може, й ви туди? Дивіться, ще й одружитеся». Тоді ці слова здалися звичайним жартом. Я була дуже сором’язлива. Стояла собі з документами, хвилювалася, думала лише про роботу. А тут такі слова… Я навіть не знала, як реагувати. Хто ж міг подумати, що воно справді так станеться?
— І ви разом поїхали у Хоптинці?
— Так. Молоді, зовсім недосвідчені, але щасливі. Хотілося працювати, щось створювати, бути потрібними. Спочатку просто працювали поруч, багато спілкувалися, підтримували одне одного. А потім якось непомітно це стало чимось більшим.
— Ваш чоловік підтримував вашу любов до музики й квітів?
— Дуже. Він завжди ставився до цього з теплом. Ніколи не питав навіщо мені стільки квітів. Навпаки — підтримував, допомагав, радів разом зі мною. Це дуже цінно, коли поруч людина, яка розуміє твою душу. З часом ми переїхали до села Юринці. Там наше життя набуло особливого, майже поетичного змісту. Спочатку біля дому з’явилося кілька клумб. Потім — більше. З роками подвір’я перетворилося на справжній квітучий світ, де кожна рослина мала свою історію.
«Казка, яка цвіте від весни до осені»
— Звідки бралося стільки квітів?
Раїса В’ячеславівна сміється.
— Звідусіль. Де бувала — звідти й привозила. З Одеси колись привезли тюльпани. Із Вільнюса — пізньоцвіт. З Риги — троянди. А з Кам’янця — деревовидні півонії. Для когось це просто рослини, а для мене — пам’ять про певний час, певних людей, певні моменти життя.
— Тобто кожна квітка має свою історію?
— Авжеж. Я дивлюся на них і згадую. Квіти теж уміють берегти пам’ять.
— Скажіть, будь ласка, які квіти ви любите найбільше?
— Мої улюблені квіти — цибулинні: крокуси, гіацинти, тюльпани та іриси. У них є особлива ніжність і водночас сила. Вони першими пробуджують сад навесні, коли ще прохолодно, але вже хочеться світла і тепла.
— Ви ділилися квітами з іншими?
— А як же інакше? Краса має жити не лише для себе. Комусь давала саджанці, комусь зрізала букет, а хтось просто приходив поговорити й подивитися на квіти. Люди приходили не лише за ними — приходили за теплом, за добрим словом. Інколи сусіди навіть усміхалися і жартували: «Садіть уже на городі, бо місця не вистачить».
— І ви прислухалися до їхніх порад?
— Частково. Після цього в моєму саду з’явилися нові квіти: хризантеми, гортензії, лілії, морозники, флокси та орлики. І сад став ще різноманітнішим, ще живішим.
— Як змінився ваш сад після цього?
— Він став схожим на казку, яка цвіте з ранньої весни до пізньої осені. Спочатку ніжні крокуси й тюльпани, потім розкішні гортензії та лілії, а восени — хризантеми. Кожна пора року має свій настрій.
— Що для вас означають ці квіти сьогодні?
— Це не просто рослини. Це мій спокій. Коли я виходжу з її подвір’я, за спиною ще довго залишаються барви квітів і тихий аромат весни. На вітрі легко погойдуються тюльпани, десь між кущами гортензій дзвенить пташиний спів, а в будинку, здається, й далі звучить мелодія моїх спогадів — тепла, світла і дуже щира.
Раїса В’ячеславівна живе просто: вирощує квіти, співає у церковному хорі, береже пісню в серці й дарує людям добро. Але саме в цій простоті — особлива краса її життя. Вона вміє помічати щастя у ранковій росі на пелюстках, у запаху бузку після дощу, у старій пісні, що несподівано повертає людину в юність.
І, мабуть, найбільший секрет цього квітучого світу — у самій господині. Бо лише людина з добрим серцем здатна так дбайливо вирощувати красу навколо себе і так щедро ділитися нею з іншими.
