Українці у США
На українських фестивалях у Каліфорнії дедалі частіше можна побачити знайому картину. Молоді люди приходять у вишиванках, фотографуються біля синьо-жовтих прапорів, допомагають організовувати благодійні заходи, підтримують Україну й із гордістю називають себе українцями. Та щойно починають розмовляти між собою — переходять на англійську.
Для української громади у Сполучених Штатах це вже не виняток, а звична реальність. Діти й онуки емігрантів нерідко щиро люблять Україну, знають її історію, підтримують у найважчі часи, але українською володіють лише частково або не говорять зовсім.
Чому так сталося? Чи означає це втрату української ідентичності? Чи можна повернути мову, якщо одного разу вона майже зникла з родини? Щоб знайти відповіді на ці запитання, ми поспілкувалися з представниками другого покоління українців, їхніми батьками, педагогами та активними учасниками української громади.
«Я не говорю українською, але я — українець»
Одним із героїв цього матеріалу став молодий українець, який народився у США. Його ім’я не називаємо через особливості професійної діяльності. На українські заходи він завжди приходить у вишиванці, бере активну участь у житті громади та підтримує благодійні ініціативи, зокрема мої поетичні проєкти на підтримку українських військових.
— Я не говорю українською так, як говорили мої батьки. Але це не змінює того, ким я себе відчуваю. Україна — це частина моєї сім’ї, нашої історії та наших цінностей.
На запитання, чи хотів би він краще знати українську мову, відповідає без вагань:
— Так. Коли стаєш старшим, починаєш розуміти, що мова — це не лише слова. Це можливість говорити зі своїми бабусею й дідусем, читати українські книжки та глибше розуміти своє походження.
Його історія не поодинока. Так сьогодні живе значна частина українців у США — між двома мовами, культурами та світами.
«Колись ми не усвідомлювали, наскільки це важливо»
Олена Яцина — уродженка Дніпра, відома в українській громаді Сакраменто кондитерка й піаністка. Вона часто акомпанує українським поетам і виконавцям під час культурних заходів, виховує чотирьох дітей і вже стала бабусею. У США живе понад 25 років.
Жінка згадує, що коли її родина лише переїхала до Америки, українська громада була зовсім іншою.
— Наші діти ходили до суботньої школи при церкві, але навчання там проводили російською мовою. Тоді це сприймалося цілком природно, адже іншого вибору майже не було. Ми не думали, що колись шкодуватимемо про це, — розповідає пані Олена.
Після початку повномасштабної війни її ставлення до української мови змінилося.
— Коли бачиш, як російські ракети летять у твоє рідне місто Дніпро, починаєш зовсім по-іншому цінувати українську мову. Частина моїх рідних перейшла на українську, і я теж дедалі частіше намагаюся використовувати її в повсякденному житті. Найбільше тішить, що мої старші діти самостійно почали вивчати українську та спілкуються нею з друзями, які приїхали до США вже під час повномасштабної війни, — каже жінка.
Сьогодні Олена Яцина акомпанує молодим українським виконавцям і поетам на культурних заходах та в церкві. Через поезію вона по-новому чує українське слово й відкриває його красу.
— Українською я можу сказати менше, ніж розумію. Але тепер мені хочеться дедалі частіше нею говорити й більше її пізнавати, — додає пані Олена.
Фото: Іванна Андрейків
«Мова починається вдома»
Іншу думку висловлює Вікторія Смик — ведуча української радіопрограми «Доброго вечора, ми з України!» на Ethno FM у Сакраменто, багатодітна мама та активна учасниця української громади. До США вона переїхала кілька років тому.
Серед найцінніших речей, які Вікторія взяла із собою, були Біблія українською мовою, «Кобзар» Тараса Шевченка та роман Василя Барки «Жовтий князь». Це здивувало вчительку її доньки Нелю Савченко, до якої родина прийшла попрощатися перед переїздом.
— Коли вона запитала, які книжки зі шкільної програми я беру із собою, і почула, що це «Кобзар» та «Жовтий князь», то здивувалася й зазначила, що це дуже важка література. А я відповіла, що саме тому її і беру. Хочу, щоб мої діти знали історію свого народу. Те жахіття, яке пережили наші бабусі й дідусі, ми не маємо права забути.
Для Вікторії важливо, щоб діти завжди знали, ким вони є.
— Ми можемо жити в Америці, навчатися і працювати англійською, але вдома має звучати рідна мова. Саме родина вирішує, чи житиме вона в наступному поколінні, — переконана Вікторія Смик.
Вона каже, що сьогодні українським сім’ям значно легше, ніж двадцять чи тридцять років тому. Працюють українські школи й дитячі садочки, відкриваються книгарні, можна придбати сучасні українські видання, діють творчі гуртки, табори та відбуваються культурні заходи. Це допомагає дітям чути українську не лише вдома, а й серед однолітків.
Той «Кобзар», який Вікторія привезла з України, нині стоїть на почесній полиці в одному з офіційних кабінетів Сакраменто — вона подарувала його. Своїм дітям жінка читає інше видання, придбане на благодійному аукціоні.
— Коли люди дивуються, навіщо купувати «Кобзар» за такі гроші, відповідаю: я знаю ціну Шевченкового слова й хочу, щоб його поезія жила в серцях моїх дітей, — говорить Вікторія.
Вона також розповідає про свого сина Самуїла, який сам почав читати українською, хоча окремо української абетки з ним ніхто не вивчав.
Коли онуки повертаються до мови своїх бабусь
Працюючи педагогинею у США, я дедалі частіше помічаю одну закономірність. Українці, які емігрували двадцять чи тридцять років тому, нерідко зізнаються: свого часу вони прагнули передусім допомогти дітям швидше адаптуватися до американського життя. Тому вдома дедалі частіше переходили на англійську.
Минув час. Тепер багато бабусь і дідусів звертаються з проханням навчати української вже їхніх онуків. Вони шкодують, що мова майже непомітно перестала звучати в їхніх домівках.
Українські діти у СШАФото: Іванна Андрейків
Громада повертається до свого коріння
Одним із найсимволічніших для мене став випадок під час організації Днів української культури в одному з дитячих садочків Сакраменто.
Ми хотіли показати дітям різні видання «Кобзаря», але мали лише один примірник. Тому звернулися по допомогу до української громади. Уже під час свята я дізналася, що другий «Кобзар» належить моїй подрузі, поетесі та колезі.
Два примірники, привезені з Поділля — один із Городоччини, інший із Кам’янця-Подільського, — зустрілися у Каліфорнії. Цей момент ще раз показав: українці привозять за океан не лише речі. Вони везуть із собою пам’ять, книжки, традиції та любов до свого коріння.
За словами багатьох людей, які переїхали до США кілька десятиліть тому, спочатку збереження української культури часто обмежувалося родинними традиціями та церковним життям. Вшанування Тараса Шевченка ще не мало такого масштабу, як сьогодні.
Тепер ситуація змінилася. Щороку за ініціативи Школи українознавства та її директорки Ольги Олійник-Герасименко відбуваються Шевченківські дні, які збирають представників різних поколінь українців.
На святі можна побачити тих, хто живе в Америці понад тридцять років, поруч із родинами, які приїхали зовсім недавно через війну. Вони разом читають поезію Тараса Шевченка, виконують українські пісні, одягають вишиванки, знайомляться та спілкуються.
Такі заходи стають місцем зустрічі різних хвиль української еміграції. Вони допомагають берегти традиції та передавати їх дітям, які народилися далеко від Батьківщини.
Поки звучить українське слово
Як поетеса, педагогиня та журналістка, я переконуюся: мову неможливо зберегти лише підручниками. Вона живе в колисковій, яку мама співає дитині, у книжці, прочитаній перед сном, у спільній молитві, розмові за сімейним столом і пісні, що лунає на українському фестивалі.
Спілкуючись із українськими родинами у США, я часто чую від людей, які приїхали сюди багато років тому, що вони шкодують: свого часу їм не вдалося передати дітям українську мову.
Водночас дедалі більше молодих батьків свідомо обирають інший шлях. Вони читають дітям українські книжки, привозять з України літературу, віддають дітей до українських садочків і шкіл та створюють середовище, у якому українська звучить щодня.
Друге покоління українців не завжди вільно володіє українською. Проте дедалі більше молодих людей прагнуть повернутися до свого коріння.
Мова — це спосіб спілкування, пам’ять родини та частина історії. Вона об’єднує українців незалежно від того, коли вони залишили Батьківщину — тридцять років тому чи зовсім недавно.
Поки українське слово звучить у родині, громаді, школі, на сцені та в дитячій пісні, воно житиме. Саме із сімейних розмов, дитячих голосів і спільних свят починається збереження української ідентичності — навіть за тисячі кілометрів від рідної землі.
