Не втратив людяності
Він залюбки стає до танцю, хоча й на інвалідному візку. Він щиро посміхається та радіє життю, хоча життя його не шкодувало. Він залишився самотнім, хоча мав прекрасну сім’ю і трьох синів. Усіх поховав. І свої ноги теж втратив...
Але не втратив людяність та милосердя.
Він радо зустрічає усіх гостей. Зазвичай, на голову надягає улюблений сірий каптурик, а улюблену сорочку в клітинку — поверх смугастого тільника. Без останнього елементу одягу зрідка виходить із кімнати.
Це було давним-давно. Сьогодні Миколі Гурі 85 років. Шість років тому він перебрався у Лісоводський будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів.
Один день
— Пам’ятаю той день, коли Микола Антонович до нас приїхав, — розповідає Олена Маринчук, директорка Лісоводського будинку-інтернату. – Це був листопад 2015 року. Дідусь поступив відразу з лікарні, після того, як втратив другу ногу. У погляді – страх, розпач, тривога, біль. Виснажений фантомними болями, старенький ледь міг розмовляти.
Перше завдання, яке тоді постало перед персоналом будинку-інтернату, – допомогти зняти біль та придбати для Миколи Антоновича електропровідний візок.
— Хоча у дідуся був свій інвалідний візок, та він на ньому постійно перевертався, — пригадує Людмила Жищинська, сестра-господиня будинку-інтернату. — І вже у січні 2016 року у нашого мешканця з’явився власний транспорт.
Микола Гура разом із працівниками Лісоводського будинку-інтернату.Фото: Олена Маринчук
Душа компанії
Старенький швидко опанував керування візком, оскільки понад 36 років працював трактористом у колгоспі. Навчився сидіти та сам себе обходити. І став душею компанії.
— Усі заходи у будинку-інтернаті Микола Антонович активно відвідує, — каже директорка закладу. – Організовуємо конкурс – він залюбки бере участь. Арт-терапія? Хоч і не художник — спробувати можна. Танці? Вперед. Сама не раз із ним на подвір’ї закладу танцювала. І навіть коли готуємося до новорічних свят, він охоче бере ножиці та папір і вирізає сніжинки, якими ми прикрашаємо кімнати у будинку-інтернаті.
Мешканець Лісоводського будинку-інтернату завжди активний співбесідник.Фото: Олена Маринчук
До речі, як розповідають працівниці будинку-інтернату, до людей пан Микола завжди привітний, хоча життя його добряче побило.
Життя
Народився Микола Антонович за день до Старого нового року – 13 січня. Коли йому було 5 рочків, розпочалася Друга світова війна. Але вижив, врятували…
Після служби в Армії повернувся у рідне село Мудриголови. Пішов працювати у колгосп. Одружився з гарною дівчиною Марією, з якою виростили і виховали трьох синів.
А далі життя наче відвернулося… Двоє синів померли у молодому віці, третій – загинув в автокатастрофі. У 2009 році померла дружина. Микола Антонович залишився сам. Недуга почала відбирати у чоловіка ноги. Уже в 2015 році він став інвалідом без обох ніг.
Все добре
І незважаючи на свій поважний вік, Микола Антонович має активну життєву позицію та любить подискутувати на суспільно-політичні теми: завжди в курсі всіх новин, слідкує за подіями в країні, аналізує почуте та формує власну думку з приводу кожної події.
— Думаю, що війни, про яку зараз всюди говорять, не буде, — каже старенький. — Я слідкую за новинами. Усе буде в нас добре.
А що бажає іншим? Гідної старості. І на питання «Що означає старіти гідно?» відповідає: «Не на самоті. Якщо є сім’я – це добре. Але якщо так склалося життя, що залишилися у світі одні, то краще життя доживати у Лісоводах, у такому будинку-інтернаті, як у нас».
