В очікуванні свята
Минулої п’ятниці художній колектив «Барви» із села Пільний Олексинець виступав у Лісоводському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю. Святковий концерт, а ще й солодкі смаколики привезли артисти у Лісоводи не просто так: у будинку проживають двоє їхніх односельців — Лідія Новікова та Володимир Валентюк. А пані Лідія у цей день ще й святкувала день народження.
Журналісти Городок.Сіty теж побували на концерті й дізналися, як почуваються люди, які доживають віку поза сімейним колом.
Сюди потрапляють не з власної волі
Двоповерхова будівля, на перший погляд, нагадує санаторій. Вибілені бордюрчики, асфальтовані доріжки і, звичайно ж, чудові квітники. А ще — доглянутий садочок, калина і мила альтанка. Довкола стоять лавочки, і помітно, що декілька хвилин тому біля однієї із них грали у шахи.
Якось за всім цим не відразу помічаєш вивіску: «Лісоводський будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю».Фото: Городок.Сity
Це місце — притулок для стареньких та немічних. Сюди вони потрапляють з різних причин: у когось діти загинули, у інших немає родичів чи відсутнє житло... У кожного з мешканців будинку – своя доля, своя життєва трагедія. Хтось – без кінцівок, у когось паралізовані частини тіла, а в когось – невимовний біль у душі. І подекуди, як зазначають жителі будинку-інтернату, душевний біль ще важчий, ніж фізичний. Але тут одинокі та престарілі знаходять свій другий дім та сім’ю.
Свято у будинку
На концерт гурту «Барви» тут очікували завчасно. Літні люди, хтось — на інвалідному візку, а хтось – на лавочці, сидять на вулиці. Надворі — погожа днина, працівники закладу увімкнули музику. Не стримує емоцій Володимир Бондар і залюбки танцює.
Майже попереду всіх, на візочку, скромно сидить красива старенька — іменинниця Лідія Новікова. Бабуся святково вбрана. Її уже вибілене сивиною волосся акуратно причесане. А в погляді – очікування і щаслива посмішка. 25 жовтня буде рік, як старенька переїхала у Лісоводи.
— І що скажу вам: тут мені дуже підходить клімат. Я вдома не могла напитися води. А тут почуваю себе «очєнь харашо», — жартує бабуся. — І очі мої боліти перестали. І ще тут прекрасне «обєспєчєніє» і ми весело проводимо час, — радо ділиться враженнями пані Лідія.
Хоча підкреслює, що за документами вона Слава Олександрівна: «Як батько помер, то моя мама каже: «Ну що за ім’я таке — Слава? Хтось Люба, у когось Галя, а моя якась Слава. Тепер будемо казати на неї Ліда. І так мене й почали кликати. Хоча в документах я так і залишилася Слава».
По документах Лідія Олександрівна святкує і свій день народження. 10 вересня їй виповнилося 77.
— Дуже цікавий у мене сьогодні день. Зранку приїхав мій племінник із дружиною і привіз подарунок. А ще — з Пільного Ірочка. І голова сільради Наташенька має приїхати з концертом.
Запрошують до розмови
Поки у Лісоводах очікують гостей, до розмови гукають інші мешканці будинку. Хтось передає через журналістів привіт своїм рідним, а хтось просто потребує спілкування. Біля розлогого куща калини помічаю стареньку із сумним поглядом. Виявилося, жінка тут «новенька», ще звикає, бо лише чотири місяці у будинку-інтернаті.
— Так склалася доля, що я тут живу. Мій син помер – прийшов з роботи, заснув і не прокинувся. Інший живе у Тернополі. Тож я, зовсім не ходяча, лишилася сама, — розповідає 83-річна Антоніна Михайлівна Мединська з Городка.
Сьогодні у будинку-інтернаті проживає 47 людей, які потребують сторонньої допомоги. 33 із них є важкохворими та пересуватися можуть лише на візочку чи за допомогою інших засобів.
Побут, як вдома
Загалом будинок–інтернат створений на базі старої дільничної лікарні і вже майже 30 років дає притулок знедоленим і самотнім.
Літні люди живуть у невеликих, дуже охайних кімнатах для одно-, двох-, трьох-, чотирьохосібного проживання. На підлозі — килимові доріжки. У кімнатах є радіоточки, телевізори та холодильники.
Для загального користування — кімната відпочинку, душові кабіни, ванни, оснащена їдальня.Фото: Городок.City
Меблів небагато й вони не нові, але все необхідне є, і в приміщенні ясно й затишно. У багатьох в кімнаті є ікони. Ось тільки особистих речей дуже мало: ні фотографій, ні шкатулок... До когось ніхто не приїжджає — і взятися їм просто немає звідки….
Фото: Городок.City
Ранок у будинку починається з обходу. Санітарочки умивають лежачих й перестеляють їм постiль. Потім сніданок, і, якщо дозволяє погода, стареньких, хто може рухатися, виводять або ж вивозять прогулятись, подихати повітрям.
Найстарший житель
У кожного з сьогоднішніх жителів Лісоводського будинку-інтернату пройдений свій життєвий шлях, пережито чимало болю та горя, часто — на самоті. Та тут, під одним дахом, і біль став меншим, і горе, немов би відступило.
Різні люди з різними бідами та проблемами створили єдину сім’ю. Хтось частинкою нової родини став декілька місяців тому, а хтось — майже 30 років. Найдовше у Лісоводському будинку-інтернату проживає Микола Довгань — інвалід І групи по зору.
— У мене були дуже сильні головні болі, — пригадує Микола Андрійович, родом із Новоушицького району. — Від цього я й осліп. Із рідних у мене нікого немає. Тому я вже 30 років проживаю тут.
Звісно, більшість підопічних будинку-інтернату — інваліди (наразі 21 особа має групу інвалідності). Окрім того, 15 людей, прикутих до ліжка. Та їхнє життя тут значно полегшено.
— Мешканці нашого закладу, відповідно до індивідуальних програм реабілітації, в повній мірі забезпечені засобами реабілітації, — розповідає Олена Маринчук, директорка Лісоводського будинку-інтернату, — тобто інвалідними візками та кріслами з електричним приводом, туалетними стільцями, приліжковими столами, ролаторами, ходунками, палицями, милицями, ортопедичним взуттям. І особлива увага приділена організації медичного обслуговування, адже це перше, що вкрай необхідне для знедолених, літніх і хворих людей.
Якщо удома не було, то тут створимо
Відверто кажучи, співробітникам інтернату вдається практично неможливе — для майже 50 людей похилого віку створити будинок, схожий на дім. Свою директорку старенькі мамою називають. До медсестер прихиляються, як до рідних.
— Звісно, наші дідусі і бабусі потребують фізичної допомоги, — розповідає Любов Бас, молодша медсестра. — Та душевної — в сотні разів більше. Вони хочуть поговорити, хочуть відчувати себе потрібними. Тому приділяємо увагу кожному і всім кажемо: «Ми така ж одна сім’я, як у них була і вдома. А якщо ж удома не було, то саме тут ми створимо прекрасну сім’ю».
Фото: Олена Маринчук
Пісні — спосіб забути про самотність
Із мешканцями та персоналом Лісоводського будинку-інтернату для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю можна говорити годинами, та от на подвір’я заходять артисти. У вишиванках, із квітами, тортиками та кошиками з фруктами.
— Приймете нас в гості? — вигукує Наталія Вовнянко, староста села Пільний Олексинець, учасниця гурту «Барви».
— Хочемо для вас сьогодні заспівати, затанцювати, а ще — привітати жительку нашого села з днем народження, — всміхаються прибулі.
Почувши ці слова, іменинниця відразу підвелася з візка, зі слізьми на очах дякує за вітання і всіх земляків переціловує. Фото: Городок.City
А далі старенькі в барвистих хустинках плескають у долоні. «Барви» співають і жартують, і після кожної пісні отримують оплески. А коли артисти перевдягалися до танцю, на подвір’ї будинку-інтернату звучали народні пісні вже у виконанні самих мешканців будинку.
Пісні примушують їх забути про самотність, про старість, про недуги.Фото: Городок.City
Після концерту гості ще довго розмовляли з жителями інтернату, частували їх чаєм та смаколиками.
Та свято буде ще не раз, — запевняє директорка закладу, — бо односельці не забувають своїх стареньких, які переїхали у Лісоводи. Людей, які стали самотніми не за власним бажанням, але яким Бог дарував можливість знайти свою нову домівку.
