Державна відзнака
Воїна із Сатанівської громади Олександра Хамру посмертно нагородили відзнакою Головнокомандувача Збройних сил України «Комбатантський хрест». Високу державну нагороду за мужність, самовідданість і вірність військовому обов’язку отримала родина захисника.
Відзнаку рідним полеглого воїна вручив начальник Хмельницької ОВА Сергій Тюрін.
— На жаль, наша держава продовжує втрачати у цій страшній війні своїх найкращих синів і дочок — мужніх, відданих, незламних Героїв, які стали на захист рідної землі та українського народу, — сказав Тюрін. — Низький уклін родинам, матерям, дружинам і всім близьким полеглих Героїв — за терпіння, силу духу та безмежну любов до рідної землі.
Під час нагородження у ХмельницькомуФото: Хмельницька ОВА
Дитинство, яке сформувало характер
Олександр Хамра народився третього квітня 1989 року в селі Зверхівці. Виріс у простій працьовитій родині: батько працював трактористом, мама — на цукровому заводі. Разом із братом і сестрою вони жили у середовищі, де змалку вчили цінувати працю, підтримувати одне одного й брати відповідальність за близьких. Дитинство Сашка, як згадують рідні, було простим і щасливим — із іграми на вулиці, довгими днями на природі, дитячими суперечками, які швидко завершувалися примиренням. Серед дітей він був енергійним, непосидючим і сміливим — тим, хто завжди першим погоджувався на нові пригоди.
— Він любив природу, міг годинами проводити час біля води, захоплювався риболовлею, уважно спостерігав за світом навколо. Поруч із ним завжди ставало спокійніше. Він умів слухати так, ніби твій біль ставав і його болем, — згадують близькі.
Після смерті батька Олександр, як старший син, дуже рано відчув відповідальність за родину. Саме тоді в ньому ще сильніше проявилися риси, які згодом визначатимуть усе його життя: надійність, витримка і готовність брати відповідальність.
«Душа компанії»: яким його пам’ятають однокласники
Шкільні роки Олександра минули у Сатанівській школі. Сашко ріс серед друзів справжніх, вірних, тих, з ким і сміх голосніший, і будь-яка біда легша. Поруч завжди були Карвацький Віталік — жвавий, дотепний, той, хто міг розсмішити навіть у найсіріший день, Омелянчук Тарас — надійний, спокійний, як тихе плесо річки, і його сестричка Наталя — світла, добра, ніби промінчик сонця, Новосилецька Оксана — щира і відкрита, з великим серцем, Чорний Євген — серйозніший за інших, але вірний друг на якого завжди можна було покластися. Вони були різні, але разом це була справжня команда.
На перервах коридори наповнювались їхнім сміхом, гомоном, біганиною. Вони ділилися бутербродами, секретами і мріями. Іноді сварилися — по-дитячому, гаряче, але вже за кілька хвилин мирилися, бо дружба для них була важливішою за образи.
Класним керівником була Валентина Леонідівна Сек — мудра, уважна, з теплим поглядом, який умів бачити в кожній дитині щось особливе. Вона не просто навчала, а вчила жити, підтримувати одне одного, бути людьми. Її слово мало вагу, але ще більше — її турбота.
Сашко в класі був душею компанії. Він умів слухати і розуміти, умів підставити плече і сказати потрібне слово. Його доброта не була гучною. Вона жила в маленьких вчинках: допомогти з уроками, підтримати, коли комусь було важко, просто побути поруч.
Та була в нього ще одна особлива риса — допитливість. Його очі по-особливому світилися на уроках хімії. Він міг довго слухати пояснення вчителя, ставити запитання, а потім ще й сам шукати відповіді.
— Я буду агрономом, — якось сказав він друзям, дивлячись на поля за школою. — Буду вирощувати хліб… щоб люди жили.
Друзі усміхалися, хтось жартував, але всі знали — Сашко не просто говорить. Він відчуває. Після уроків вони часто не поспішали додому. Збиралися разом — хтось приносив м’яч, хтось гітару, а хтось просто гарний настрій. Вечори тягнулися довго, наповнені розмовами про майбутнє. Сашко мріяв, як і всі. І ніхто з них ще не знав, як швидко життя змінить усе. І ці роки залишилися лише у спогадах, у теплих словах, у тих невидимих нитках, що поєднують людей через час і відстань.
Там, де серце лишається вірним
Після закінчення Сатанівської школи його дорога повела далеко від рідного дому — до великого, шумного Києва. Він вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом на юридичний факультет. Нове місто, нові люди, нові мрії… Але серед усього цього він не загубив головного — тепла до своїх рідних. У кожному дзвінку додому звучала турбота, у кожній думці — брат і сестричка, за яких він відчував відповідальність, мов старший оберіг.
Життя вело його далі — до військової присяги, яку він складав у Переяславі, у смт Дівички. Того дня він ніби переступив невидиму межу: з юнака, що мріє, став чоловіком, що бере на себе обов’язок.
Після служби він не зупинився. Знову навчання — тепер уже в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, де обрав фінанси і кредит. Він упевнено йшов вперед, здобуваючи знання, ніби будував власну міцну опору в житті.
Але 2014 рік усе змінив. Тоді він уперше поїхав на війну. Служив мінометником. Його руки тримали зброю, але серце — віру. Мама не знала… він беріг її спокій, як міг. Лише брат і сестра носили цю таємницю разом із ним. У тиші між боями він думав про дім, про мир, про те, що обов’язково повернеться.
Олександр ХамраФото: Фото надане родиною Олександра Хамри
Любов, яку він беріг
Роки йшли. У 2016-му він залишив службу й поїхав до Польщі. І там, серед чужих вулиць і незнайомих голосів, доля подарувала йому найтеплішу зустріч — його кохання. Наче після довгого шляху через вітер і втому він нарешті знайшов місце, де серце може відпочити. Їхня історія тривала кілька років — із життям за кордоном, спільними планами, поверненням в Україну й мріями про майбутнє.
Лілія згадує Олександра як дуже уважного, турботливого й щирого чоловіка, який вмів проявляти любов не гучними словами, а вчинками.
— Він був дуже дбайливим. Умів берегти. Навіть у дрібницях це відчувалося. Пам’ятаю, як одного разу ми несли через усе місто букет лілій і він так переживав, щоб не пошкодити жодної квітки. Це дуже схоже на нього — він так само ставився і до людей, яких любив, — розповідає вона.
За словами Лілії, навіть у чужій країні поруч із ним було відчуття дому й спокою.
— Коли ти далеко від рідних, це дуже важливо — мати людину, поруч із якою безпечно. Саме таким він був для мене, — згадує дружина.
Олександр працював із деревом, створював декоративні вироби, зокрема різьблені елементи для церковних хорів. Любив красиву, кропітку роботу, вмів бути уважним до деталей.
Після кількох років разом вони вирішили офіційно створити сім’ю. Освідчення Олександр зробив в Одесі. А у 2023 році пара одружилася у Хмельницькому.
— Він дуже хвилювався перед освідченням, хоча зовні цього майже не показував. Ми багато планували, говорили про майбутнє, про життя вдома. Хотіли просто бути разом, — каже Лілія.
Повернувся, щоб захищати Україну
На момент початку повномасштабного вторгнення Олександр перебував за кордоном. Але залишатися осторонь не зміг — повернувся в Україну, щоби стати на захист країни. Пішов до військкомату раз — йому відмовили. Він не відступив, бо є рішення, які народжуються не в розумі, а в серці. І він прийшов удруге. Коли його зарахували до славетного 8 полку, в його голосі звучала гордість. Своїх побратимів він називав братами. Сашко беріг їх, підтримував, ділив із ними втому і надію. Серед побратимів мав позивний «Рамзес».
Він умів любити, тихо і глибоко. У коротких дзвінках між боями вміщалося ціле життя. І в останній розмові 19 грудня він сказав найважливіше — як сильно кохає. Після того дзвінка він пішов на завдання… і не повернувся. Його життя обірвалося від поранення несумісного із життям. Поруч загинув його побратим Микола. Два серця зупинилися в одному місці у селі Свято-Покровськ Бахмутського району. Там земля ввібрала біль і мужність водночас.
30 грудня Хмельницький зустрічав Олександра в тиші. Люди стояли, схиливши голови, бо є втрати, перед якими замовкає навіть час. На Алеї Слави, де сотні прапорів б’ються об вітер, наче поранені птахи, повітря здавалося густим від невиплаканих слів. У Сашка не було матері, яка б припала до холодної деревини. Але в ту саму мить, коли тиша стала нестерпною, небо дало свій знак.
Білий голуб опустився на край труни раптово й тихо, наче сонячний зайчик. Птах не боявся людей у формі, не здригався від брязкоту заліза. Він сидів так спокійно, ніби нарешті знайшов свій дім. У натовпі хтось стиха схлипнув:
— Це вона... Мама прийшла з небес зустріти свого сина.
Від цих слів серце кожного, хто стояв поруч, стиснулося до болю. Здавалося, крізь білосніжне пір’я сама вічність простягнула руки, щоб обійняти свого синочка. Коли процесія рушила, голуб піднявся в небо, але не зник. Він летів низько над труною, супроводжуючи Сашка до останнього прихистку.
