Танки — все ближче. Серце вискакувало з грудей. Про тиждень в окупації розповідає 12-річна українка
|
|
Історія сім’ї з Київщини, яка живе у Городку |
Немішаєве — 8-тисячне селище міського типу в Бучанському районі, що на Київщині. Воно розташоване уздовж траси Київ-Ковель між Бучею та Бородянкою. Саме у ньому колись проживала 12-річна Вікторія Лазарук зі своєю мамою. Дівчинка старанно навчалася, малювала, дивилася детективні фільми та мріяла стати поліцейською. А потім… Потім у її мирне дитинство увірвалася війна.
Зараз сім’я Лазаруків проживає у Городку. Для Городок.City вони погодилися розповісти про життя в окупації і про довгу дорогу до тимчасового дому.
Знайомство зблизька
Сонячний весняний день. Біля хвіртки охайного будинку мене зустрічає мама Вікторії. Одягнена у яскраво-червоний піджак та чорні брюки, із витонченим, ледь помітним макіяжем, жінка привітно посміхається та запрошує мене до хати.
Переступивши поріг, я відразу здивувалася: скло на міжкімнатних дверях та й загалом, майже всі скляні поверхні у будинку — заклеєні скотчем.
— Так безпечніше, — пояснила пані Оксана.
У вітальні мене уже чекала Вікторія. Дівчинка сиділа на дивані та гладила свого котика. Як виявилося згодом, домашній улюбленець її завжди заспокоює.
Фото: Городок.City
Готувалися до найгіршого, але надіялися на краще
Кілька секунд тиші і дівчинка наважується розповісти про пережите. Каже, що про ймовірність вторгнення росіян до України її мама попереджала ще у 20-х числах лютого. Вона просила Вікторію зібрати тривожну валізку і завжди тримати при собі документи.
— «Про всяк випадок», — казала вона тоді, а я не надто серйозно відносилась до цих слів. Тепер розумію, що дарма, — заглибившись у спогади, з сумом зітхнула дівчинка.
Аналізуючи новини, пані Оксана розуміла, що може розпочатись війна і хотіла морально підготувати до цього доньку.
Перший день війни
У перший день війни Вікторія прокинулась і побачила стривожену маму. Та пакувала до валізи всі необхідні речі, а дівчинка без слів зрозуміла, що в Україні все ж розпочалася повномасштабна війна.
Війна змусила Вікторію у мить подорослішати. Вона намагалася бути сильною та її стривоженість видавав погляд.
Страшні звуки канонади
Перші вибухи дівчинка почула за декілька годин після початку війни. Вікторія тоді знаходилася у квартирі друзів, що живуть у тій же багатоповерхівці що й вона. Потім, вийшовши на подвір’я, дівчинка через задимлене небо побачила ворожі літаки. Вони летіли у сторону Києва.
Упродовж трьох діб війни у самому селищі Немішаєве було ще відносно спокійно, лише періодично доносилися страшні звуки вибухів та канонади. Спочатку вони лунали у районі Гостомеля і Бучі, а пізніше — ще і з боку Бородянки.
Життя без комунікацій
Вікторія до останнього сподівалася, що цей жах скоро минеться і вона знову зможе ходити до школи, гуляти з друзями та просто насолоджуватися тишею. Та з кожним днем ситуація погіршувалась. Звуки вибухів лунали все голосніше. 27 лютого у селищі зникла вода та припинилося електропостачання, згодом не стало і газу.
— Тоді я переконувала себе у тому, що це все лише пригода. Та разом з тим, почала радіти, здається ще вчора, звичним речам. До прикладу, простою можливістю вийти на вулицю, — зізнається Вікторія.
По воду місцеві мешканці ходили до колодязя, а їжу готувати у дворах на багаттях. Фото: cfts.org.ua
Тиждень в окупації
День, коли у селище заїхали ворожі танки, назавжди закарбувався у пам’яті дівчинки. У той момент вона із друзями була біля під’їзду своєї багатоповерхівки. Дорога, по якій рухалася техніка, знаходиться поряд із їхнім будинком.
— Нам було дуже страшно. Дорослі нам сказали сховатися у під’їзді, але через привідчинені двері ми бачили, як вони наближались все ближче і ближче. Серце в той момент просто вискакувало з грудей, — пригадує Вікторія.
Із кожним наступним днем кількість ворожої техніки у селищі збільшувалася. Немішаєве стало «базою» для загарбників. Вони ставили свої танки на вулицях та у дворах багатоквартирних будинків, прикриваючись мирним населенням, як живим щитом.
— Разом з тим, нас росіяни не зачіпали. Принаймні у тому районі, в якому ми жили. Небажані гості лише регулярно об’їжджали вулиці селища, контролюючи ситуацію. Навколо населеного пункту вони розставили свої блокпости, через які були змушені проходити українці, — зауважила жінка.
Сім’я Лазаруків ховалася від обстрілів у своїй холодній квартирі, дотримуючись правил двох стін. Коли було дуже страшно, вони спускалися у підвал.
Довга дорога до тимчасового дому
10 березня пані Оксана з донькою наважилась виїхати із блокадного селища, бо жити у страху більше не мали сил. Свій автомобіль вони обмотали білими полотняними стрічками і написали «Діти».
— З нами виїхала ще одна сім’я та наші домашні улюбленці. Ми вклинилися у колону автомобілів, яка рухалася на виїзд із селища, повільно рухались вперед. Хача на дорозі були надзвичайно великі затори. Нам також доводилося проходити один із російських блокпостів. Він був розташований неподалік від школи, у якій колись навчалась Вікторія. Орки у нас перевіряли багажник і дивилися, скільки осіб виїжджає з селища, — розповідає пані Оксана.
— Момент, коли ми проходили ворожий блокпост, був одним із найстрашніших для мене, — доповнила мамину розповідь дівчинка. — Я міцно обіймала свого котика і молила Бога про те, щоб цей жах якнайшвидше закінчився і щоб ми, нарешті, доїхали до безпечного місця.
І Бог почув молитви маленької українки. За декілька годин вони покинули Київщину та нарешті побачили світло ліхтарів і працюючі світлофори.
Реабілітація та висновки
До Городка вони їхали 14 годин. Тут зупинилися у добрих друзів, у яких живуть досі. Пані Оксана дистанційно працює, а Вікторія насолоджується першими днями літніх канікул. В одному із ліцеїв міста Городок, на Хмельниччині, дівчинка завершила свій черговий навчальний рік і знайшла собі подружку. З нею вона часто гуляє. Також відвідує усі можливі заходи, які проводяться у місті, а про життя в окупації згадує, як про страшний сон.
До слова, після всього пережитого дівчинка ще більше захотіла стати поліцейською. Вона хоче захищати своїх співвітчизників та розслідувати злочини.
А мати Вікторії переконалася у тому, що біда справді відкриває очі на правду і показує хто друг, а хто — ворог. Один із доказів цього — день 10 березня: коли жінка увімкнула телефон, то побачила безліч пропущених дзвінків та повідомлень у месенджерах від людей, на чию допомогу й не сподівалась раніше. І майже кожне повідомлення починалось зі слів: «Як ви?».
