|
Діти війни |
«Всі воєнні дії відбувалися вночі. З 21 години вечора до шостої ранку обстріли не припинялися ні на секунду. Ми чули, як над нами літали літаки і як, десь зовсім поряд, вибухали ракети. А вранці наставала тотальна тиша», — розповідає юний мешканець смт Макарів, що на Київщині.
До 24 лютого хлопець був звичайним юнаком. Як і більшість його однолітків, займався спортом і будував плани на майбутнє. 11-класник хотів стати перекладачем з англійської мови. Готувався до ЗНО, а у вільний час — займався воркаутом. Допоки у його місто не увірвалася війна, яка змусила хлопця умить подорослішати.
Світлина з минулого життя. Дмитро зі своєю сім'єю.
У монолозі для Городок.City Дмитро Конфедерат розповів, як жив під обстрілами орків, як намагався бути сильним, як адаптовувався у чужому місті і що відчував, коли повернувся у свою розгромлену квартиру після звільнення містечка Макарова.
Нереальна реальність
«Про те, що розпочалася повномасштабна війна, я дізнався у школі. Реакція у мене була шокуюча, але я, як і більшість українців, надіявся, що все минеться і орки не дійдуть до нашого містечка. Дарма. Ті нелюди саме через Макарів намагалися потрапити до Києва.
Та опанувавши себе, ми сіли та почали думати, що робити далі. Вирішили, що поки залишимося вдома. Але коли над нами почали літати ворожі літаки, змінили своє рішення і подумали, що краще переїхати до бабусі та дідуся. Вони живуть у приватному будинку, трішки далі від нас. Нам здалося, що у них буде безпечніше.
Зустріч з диверсантами
Коли ми виносили речі з нашої квартири в авто, на вулиці побачив двох чоловіків. Думаю, що це були диверсанти. Хоча вони й були переодягнені у нашу військову форму, проте дивно поводилися: постійно озиралися навкруги і зовсім не орієнтувалися у місцевості. Та на нас вони уваги не звернули. А ми, оговтавшись від несподіваної зустрічі, швидко сіли в автомобіль і поїхали у безпечне місце.
Черговий переїзд
У бабусі та дідуся ми жили декілька днів, ховаючись у підвалі від обстрілів. Потім переїхали до моєї сестри за місто, тому що у її будинку є велике підвальне приміщення. Там ми переховувалися два тижні. Без комунікацій та зв’язку.
Маленькі віконця підвалу, через які хоча б якесь сонячне проміння могло потрапити усередину, були закладені мішками з піском, аби у разі вибуху осколки нікого не поранили.
Життя під обстрілами
Всі воєнні дії відбувалися вночі. З дев'ятої години вечора до шостої ранку обстріли не припинялися ні на секунду. Ми чули, як над нами пролітали літаки і як, десь зовсім поряд, вибухали ракети. Вранці все стихало. Тоді ми виходили з підвалу, але ненадовго. Щоб трішки відволіктися, я з братом грав у шахи на сходах підвалу. У разі обстрілів відразу спускалися вниз.
Мобільного зв’язку також не було, тому ми навіть не могли прочитати новини і дізнатися, що відбувається у країні. Чоловік сестри час від часу виходив з підвалу, щоб відшукати мережу і дізнатися бодай щось. Потім ми зрозуміли, що те місце, в якому ми знаходилися, було зоною розмежування, де постійно велися бойові дії. Це було за кілька кілометрів від Макарова.
Відповідальність сильніша за страх
Мені було лячно. Та я намагався бути сильним і допомагав батькові підбадьорювати маму та братика, який, до речі, дивлячись на мене, майже не панікував. На диво чемно поводилася навіть моя маленька племінниця…. Вона голосна дівчинка, а тут, як тільки починалися обстріли, вона відразу засинала. Наче відчувала щось лихе.
У середині березня ми поїхали додому, бо вже не мали сил сидіти у підвалі та здригатися від кожного шарудіння. З дому, десь у 20-х числах березня, вирушили на Хмельниччину, до ще однієї бабусі, яка живе у Городку. Їхали повз ворожу техніку. Їхали довго, бо були надзвичайно великі затори, але врешті-решт прибули до місця призначення.
Інша реальність
Приїхавши у Городок, ми наче опинилися в іншому світі. Про війну нагадували лише сирени. Я з братом почав дистанційно навчатися в одному із ліцеїв міста. До нас педагоги ставилися дуже добре. Всі намагалися підбадьорити. Якщо я чогось не розумів, вони охоче допомагали, але все одно для мене було складно адаптуватися у чужому місті та надзвичайно хотілося додому.
Дмитро з братом та батьком у місті Городок.Фото: Домашній архів Дмитра Конфедерата
Ми практично нікуди не ходили. Я весь час сидів за підручниками, готувався до єдиного інтегрованого тесту. До речі, після останніх подій я передумав вступати на перекладача. Вирішив стати ІТ-спеціалістом у напрямку кібербезпеки, щоб у разі подібної ситуації я міг допомогти своїй країні.
Повернення додому
У вже звільнений Макарів ми поїхали перед Пасхою. Наш будинок вцілів, але у квартирі повилітали вікна та кілька міжкімнатних дверей. Та в порівнянні з тим, як ворог понищив українські міста і людські долі — це дрібниці.
Зараз люди вже починають повертатися до домівок і в місті знову починає вирувати життя. Хоча й у Макарові повна розруха, проте люди об’єднуються і власними силами починають відбудовувати своє рідне містечко.
Незламний духом
Загалом, війна майже знищила малу батьківщину Дмитра. Вулиці, якими він ходив, стадіони, на яких грав футбол, магазини, у яких купував смаколики — стали схожими на картинки з фільмів жахів. Та війна не знищила віру юнака у краще завтра. Тепер він став ще сильнішим і відповідальнішим. Почав мислити більш раціонально і прораховувати кожний свій крок наперед. Дмитро впевнений, що після війни його країна стане ще сильнішою, а він обов'язково досягне своїх бажаних цілей.
Довідково:
У Макарові були окуповані лише два мікрорайони. Але по всьому селищу ворог завдавав авіаударів, обстрілював його з артилерії та «Градів».
До нападу росіян там проживало до 15 тисяч жителів. Під час активних бойових дій залишилося менше тисячі. Після звільнення Макарівської громади там було знайдено понад 100 тіл макарівців. Кожен другий будинок — знищений.
Цей матеріал «Війна змусила його вмить подорослішати: розповідь 11-класника, який жив у зоні бойових дій» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

