Характер Дениса Мостового сформував спорт
Маленьким Денис Мостовий виходив на сцену в чешках і танцював спортивно-бальні танці. Згодом у його житті з'явився спорт – серйозний, вимогливий, той, що формує характер. Він став чемпіоном України та майстром спорту з комбат Дзю-Дзюцу, грав у регбі за національну збірну, займався вільною боротьбою. Любив швидкість – мотоцикли, подорожі, рух. Але найбільшою цінністю для нього завжди залишалася мама.
Денис Мостовий з мамою Зоряною Сільваші-БузинськоюФото: facebook.com
Коли почалася повномасштабна війна, Денис уже служив у Національній гвардії України, а його мати стала волонтеркою – возила допомогу на фронт, підтримувала військових. Там вона познайомилася з Іваном Бузинським – бійцем, який воює з 2014 року. Згодом він став її чоловіком, а для Дениса – найкращим другом і людиною, яку той називав «батя».
«Він бачив у мені дорослу підтримку»
Іван Бузинський з'явився в житті Дениса тоді, коли той уже був дорослим. Але між ними швидко виникла довіра.
– Це настільки світла дитина. Я навіть у словах передати цього не можу, – каже Іван. – Він бачив у мені не батька, але дорослу підтримку, доросле плече. Людину, в якої міг спитати пораду.
Денис телефонував і писав з передової. Іван знав кожен його бойовий вихід – коли зайшов, коли вийшов, що трапилося. Інформація до нього долітала навіть раніше, ніж до матері.
– Ми фактично були на зв'язку 24/7. У будь-який момент він міг написати і я відразу відповідав, – пригадує вітчим Дениса. – Одного разу, коли від був на позиції, написав: «Ситуація складна, голову висунути неможливо – росіяни ведуть щільний вогонь, а нам треба бачити обстановку». Я порадив, як використати тепловізор. І Денис тоді сказав: «Батя шарить».
Історія Дениса Мостового
Денис народився 12 жовтня 2001 року в селі Чорниводи на Городоччині. Батько пішов із сім’ї, коли хлопець був малим і мати виховувала його сама. З дитинства Денис був для неї опорою. Коли йому було 13, помер батько молодшого брата Дмитра і частину відповідальності він узяв на себе: водив малого в садок, допомагав, підтримував.
Спорт у його житті з'явився рано і залишився назавжди. Спочатку спортивно-бальні танці і вже за рік – чемпіонство. Потім футбол, регбі, комбат Дзю-Дзюцу, вільна боротьба, кросфіт. Він тренувався системно і вперто: навіть після виснажливих поїздок спочатку йшов у зал і лише потім дозволяв собі відпочинок чи зустріч із друзями.
– Спорт для нього був тим, чим він жив. І в ньому він досягнув значних висот. Але ніколи цим не хизувався. Ми дізналися, що він майстер спорту вже на похороні. Ніхто з родини не знав, – каже Іван Бузинський.
Денис Мостовий під час нагородженняФото: facebook.com
Вибір життєвого шляху
Після дев'ятого класу, у 2016 році, Денис вступив до Тернопільського професійного коледжу з посиленою військовою підготовкою. Свій вибір він зробив ще 2014 року, коли почалася війна на сході. Хоча, як кажуть рідні, схильність до військової справи в нього була ще раніше.
У липні 2021 року Денис підписав контракт із 13-м окремим батальйоном Нацгвардії в Хмельницькому. Паралельно почав навчатися заочно на юридичному факультеті Міжрегіональної академії управління персоналом і спортом. З січня 2023 року Денис служив у 14-й бригаді оперативного призначення «Червона Калина». Звідти його направили на навчання до Великої Британії. Там, не знаючи мови, але маючи відмінну фізичну підготовку, він став інструктором: навчав українських бійців, які приїхали разом із ним.
Після повернення з-за кордону Денис пів року воював на Запоріжжі, поблизу Роботиного та Оріхова. Згодом перевівся до львівського осередку спецпідрозділу «Омега» та боронив Серебрянський ліс. Через відсутність офіцерського звання та переформування частини у серпні 2024 року його перевели до навчального центру в Івано-Франківську на посаду командира взводу. Попри це Денис прагнув повернутися на передову і не приховував цього.
У нього було загострене відчуття справедливості. Якось його взвод цілу ніч відпрацьовував навчальні завдання. Повернулися вранці виснажені, але зі зробленою справою. Денис хотів, щоб люди відпочили. Та статут не дозволяв лягати до 21:00. Це його обурювало.
– Він мені казав: «Я там служити не буду». Я здивувався. А він: «Мої люди працювали всю ніч, а я не можу їм дати відпочити, бо статут із часів СРСР. Поки буде цей статут, у нас не буде нормальної армії», – розповідає Іван.
Денис боровся за своїх людей – за людяне ставлення, за право бійців на відпочинок після роботи. За пів року він написав одинадцять рапортів на переведення. Рвався назад у бій, назад у спецпідрозділ.
У лютому 2025 року його зарахували до київської «Омеги». В офіцерському званні Денис тримав оборону на Покровському напрямку. У важких боях отримав поранення ноги та кілька контузій. Найважча спричинила порушення серцевого ритму. Це сталося під час третьої ротації, коли його група рятувала бійців підрозділу «Альфа», що опинилися в оточенні. За мужність і професіоналізм спецпризначенці запропонували Денису службу у своїх лавах – це була його давня мрія.
Коротка відпустка після реабілітації в Одесі стала часом теплих зустрічей: Денис відсвяткував день народження матері, познайомив родину з коханою дівчиною і встиг провести тренування в рідній спортивній школі Хмельницького. Він планував майбутнє – навесні мав їхати на чемпіонат, влітку складати випускні іспити в академії, а невдовзі – одружитися.
Денис із нареченою ЯноюФото: Архів родини Дениса Мостового
«Є ідейка»
Поза службою Денис був зовсім іншим – легким, дотепним, невгамовним.
– У нас щодня були якісь нові бізнес-плани. Найулюбленіша його фраза – «є ідейка», – сміється Іван. – Дивиться на горіхи у дворі: «Давайте зрубаємо, поставимо чани, зробимо сауну, відкриємо бізнес». Або на Пасху: «Купляємо свиню, коптимо ковбасу, продаємо на базарі. Мам, по чому ковбаса»? – «400 гривень»? – відповідає. – «О, це ж гроші».
Він жив швидко – у хорошому сенсі. Міг вночі з хлопцями сісти в машину і до ранку бути вже в Карпатах. Любив гори, мандрівки, рух, мотоцикли. Телефонував: «Я в Франківську». — «Як у Франківську?» — «Та ми з хлопцями поїхали».
Гроші Денис не відкладав. Купував гарні речі, їздив відпочивати, не відмовляв собі ні в чому. Вітчим казав: думай про майбутнє, відкладай. Та Денис відмахувався: «А що ті гроші? На наступний місяць прийдуть ще».
– Тоді я цього не розумів. Тепер розумію і робитиму так само. Як тільки з’явиться можливість, я візьму дружину, сина і ми поїдемо на відпочинок. Хоча б у село на озеро. Тому що за весь час війни ми з дружиною ніде не були. А Денис відпочивав. Він хотів жити на повну – кожен день, кожну хвилину. І він правильно це робив, – тихо каже Іван.
До останнього
20 січня 2026 року Денис Мостовий загинув у бою поблизу Родинського на Донеччині. Йому було 24 роки.
Як розповіла його мати Зоряна Бузинська-Сільваші, на групу її сина пішов контрнаступ. Замість відступу вони пішли вперед. Денис прицільним пострілом знешкодив дві БМП, вбив двох і поранив ще одного ворожого солдата. Хлопці надавали координати артилерії до останнього. Потім поранило побратима. Денис надав йому допомогу. Прилетів снаряд 152-го калібру і осколок залетів під каску.
– Він загинув, рятуючи побратима, який вижив, – каже Іван.
Дениса поховали в рідному селі Чорниводи – там, де він любив бувати, де в нього були друзі, де він почувався вдома. Це було його бажання.
– Коли ми заїхали в це село, коли прийшли додому, коли несли його з дому на кладовище – у мене склалося відчуття, воно є й досі, що село його прийняло. Огорнуло у свої обійми, як свого рідного сина. І місце на кладовищі ніби чекало на нього. Його могила якраз навпроти нашого будинку, – зауважує вітчим полеглого воїна.
«Брат назавжди в серці»
На похороні до Івана Бузинського підійшов молодший брат Дениса Дмитро. Підліток, якого Денис усе життя намагався витягнути на тренування, обрав зовсім інший шлях – сцену, барабани та співи. Вони були різними, але неймовірно близькими.
– Тату, я хочу зробити татуювання, на згадку про брата, – сказав Дмитро згодом
Денис із братом ДмитромФото: facebook.com
Іван попросив зачекати. З часом син не забув про свій намір. Вітчим допоміг йому визначитися з ілюстрацією. Він нагадав хлопцеві про те, що Денис обожнював швидкі мотоцикли. Також пригадав про величний Тауерський міст, яким той захоплювався під час навчання в Британії. Зрештою і позивний у Дениса був символічний – «Мост», похідне від прізвища Мостовий.
Ескіз Дмитро створив сам. На малюнку – британський міст, під яким стоїть мотоцикл BMW, точнісінько як у брата. І напис: «Навіки в серці, мій братику».
– Моя умова була одна: ніяких черепів і колючих дротів, – каже Іван. – Тільки те, що несе гідну пам’ять. Він так і зробив.
Татуювання ДмитраФото: Іван Бузинський
Дмитро продовжує свій мистецький шлях – нещодавно він став переможцем міського етапу Всеукраїнського літературного дитячо-юнацького конкурсу «Слово нації» та дипломантом конкурсу «Великоднє диво» у Києві. Денис, певно, і тут мав би свою «ідейку» з приводу того, що за співами грошей не заробиш. Але, мабуть, і пишався б.
Дмитро під час нагородження у Хмельницькому Фото: Іван Бузинський
Щоб пам'ятали
Сьогодні родина Дениса робить усе, щоб його ім'я не зникло. Просувається петиція за присвоєння звання «Герой України» (посмертно). У селі планують перейменувати вулицю на його честь, у місті – встановити стелу. Також хочуть звести каплицю в його памʼять. Готується книга. Знімається документальний сюжет про його бойовий шлях. Хтось із письменників уже написав вірш про Дениса.
– Ми зробимо все, що зможемо. Тому що ця дитина не була мобілізована насильно. Він не потрапив на фронт внаслідок так званої «бусифікації». Це справжній боєць, людина, яка свідомо прийшла захищати Україну. Він заслуговує, щоб про нього знала вся країна, – каже Іван Бузинський.
Денис Мостовий прожив лише 24 роки, але залишив по собі міст, який не зруйнувати жодним снарядом. Це міст між обов’язком і мрією, між болем втрати та гордістю за справжнього воїна. Сьогодні його родина та побратими тримають цю пам'ять, як найвищу нагороду. Бо поки звучить його фірмове «є ідейка» у спогадах друзів, поки молодший брат виходить на сцену з татуюванням моста – Денис залишається у строю. Непохитний, усміхнений і назавжди молодий.
