Поезія соняшників: як українське слово з Каліфорнії допомагає фронту
Україна для неї — не лише спогад про дім, а щоденна частина життя, навіть за тисячі кілометрів від Батьківщини. Сьогодні вона живе в Каліфорнії, працює у сфері освіти, навчає дітей музики та мистецтва, пише українську поезію, редагує українську газету для діаспори та організовує благодійні творчі ініціативи на підтримку України. Через слово, культуру й громадську діяльність вона допомагає зберігати українську ідентичність і об’єднувати людей навколо допомоги своїй країні. Далі — у монолозі Іванни Андрейків історія про те, як любов до Батьківщини не має відстані.
Іванна Андрейків підтримує Україну з Каліфорнії.Фото: Іванна Андрейків
Для багатьох українців за кордоном саме слово стало містком додому. Коли людина опиняється далеко від рідної землі, вона починає ще сильніше цінувати прості речі: українську мову, пісню, спогади дитинства, мамину колискову, знайомі вірші та молитви. Саме культура часто стає тим, що об’єднує українців у різних країнах світу.
Я бачу, як поезія сьогодні об’єднує людей у Києві й Львові, у Варшаві, Торонто, Чикаго, Сакраменто чи Нью-Йорку… Вона допомагає не забути, ким ми є. І водночас нагадує світові про Україну, про її біль, боротьбу та незламність.
Від шкільних віршів до власного творчого голосу
Любов до літератури народилася у мене ще в дитинстві. Свої глибокі корені вона взяла саме у Великокарабчіївській школі, випускницею якої я є. Саме там відбулося моє глибоке знайомство зі словом — щирим, живим, українським. Там народилися мої перші вірші, перші виступи, перші вечори, пісні та перше усвідомлення того, що слово може торкатися людського серця.
Шкільні роки стали важливим фундаментом мого творчого шляху. Саме у школі формувалася моя любов до літератури, історії та культури. Великий вплив на мене мали вчителі, які навчали не лише предметів, а й любові до рідного слова. Згодом поезія стала для мене способом говорити про найглибше: про віру, любов, війну, людський біль, пам’ять, Україну та силу людей, які навіть у найтемніші часи не втрачають надії.
«Коли твої рідні на війні, важко залишатися осторонь»
Після початку повномасштабної війни творчість набула для мене ще глибшого значення. Війна для мене — це не лише новини чи цифри у стрічках. Це особистий біль. Це втрати рідних людей, близьких друзів і постійне переживання за тих, хто досі перебуває на фронті.
Частина моїх рідних і друзів сьогодні воюють. Частину людей, яких я любила й знала, війна вже забрала. І коли ти живеш із цим болем щодня, дуже важко залишатися осторонь. Саме з цього болю й народилися мої творчі благодійні проєкти.
Коли почалася велика війна, я довго не могла знайти відповіді на питання: як допомагати фронту. А перебуваючи за тисячі кілометрів від дому, втілити своє прагнення ставало ще важче. Мені здавалося, що я роблю недостатньо. Коли твої рідні та друзі на війні, коли щодня читаєш страшні новини, дуже важко просто жити звичайне життя. І тоді я зрозуміла: маю робити те, що вмію найкраще — говорити через слово. Тоді й народилася ідея поєднати поезію та благодійність.
Поетичні горнятка для допомоги ЗСУ
Поштовхом до створення проєкту став український літературний журнал Foxylit, який запропонував друкувати мої вірші на горнятках. Так виникла ідея проводити благодійні розіграші поетичних горняток за донати для Збройних сил України.
На перший погляд — це проста чашка для кави чи чаю. Але на ній — українські рядки, слова про дім, любов, пам’ять, віру та Україну, а також соняшники — символ світла, тепла, життя та самої України.
Особливо символічним для мене став момент, коли перше розігране поетичне горнятко у своїх руках тримала моя маленька учениця Меліска. Для мене це було не просто фото з дитиною й чашкою. У той момент я зрозуміла, що навіть через такі маленькі речі українське слово здатне жити, зігрівати людей та об’єднувати серця. З часом ця ідея переросла у значно більший благодійний проєкт.
За останні пів року понад 50 поетичних горняток були розіграні серед людей, які донатили на потреби українського фронту. Практично щотижня люди з різних куточків світу підтримували українських військових та водночас отримували частинку українського слова.
Учениця Іванни Меліска Фото: Іванна Андрейків
Коли українське слово об’єднує людей різних країн
Окремо для мене дуже цінним стало те, що до моїх благодійних проєктів почали долучатися представники різних національностей. Свою підтримку Україні висловлювали американці, поляки, німці, молдавани, румуни та представники інших народів, які щиро хотіли підтримати мій народ у цей важкий час.
Я пам’ятаю, як одного разу до мене підійшов чоловік із Молдови, який уже багато років проживає у Сполучених Штатах, і сказав: «Іванка, мені дуже болить те, через що проходить твій народ. І я завжди хочу хоч якось підтримати Україну, молюся та щиро вірю в Перемогу українського народу».
Для мене ці слова стали дуже щемливими. В такі моменти розумієш: людяність не має кордонів і національностей. Саме тому згодом мої поезії почали з’являтися на горнятках не лише українською мовою, а й англійською, польською, німецькою, румунською. Для мене це стало особливим символом того, що українське слово здатне об’єднувати людей далеко за межами України.
Поетичне горнятко із соняшникамиФото: Іванна Андрейків
Я безмежно вдячна кожній людині, яка долучалася до цих зборів, робила донати, поширювала інформацію чи просто говорила слова підтримки Україні. Бо у час війни надзвичайно важливо відчувати, що ми не одні. І коли люди різних культур, мов та національностей простягають руку підтримки українському народові — це дає сили йти далі та продовжувати боротьбу.
На що вдалося зібрати кошти
Іноді мені здається, що саме через поезію люди починають глибше відчувати Україну — не лише як країну, де триває війна, а як народ із великою душею, культурою, болем і світлом. Завдяки цим творчим проєктам вдалося допомогти різним українським підрозділам. Серед них:
- 1-ша окрема танкова Сіверська бригада, де служать мої земляки з Великого Карабчієва. За зібрані кошти ми ремонтували автомобіль для військових.
- 33 Окремий Штурмовий Полк, мінометна батарея 2 штурмового батальйону, де служить мій близький друг. Для підрозділу був придбаний автомобіль.
- Батальйон охорони ТрО особливого призначення, частина А-4440, де служать мої рідні. Для військових ми збирали кошти на антидронову рушницю.
- Також були інші збори на ремонт техніки, засоби зв’язку та підтримку військових капеланів.
Поезія, що звучить перед американцями
Нещодавно у США відбувся мій спільний творчий вечір разом із військовим капеланом. Під час вечора звучали поезія, свідчення про війну, молитви та історії людей, які щодня допомагають Україні. Усі виручені кошти з вечора були передані на підтримку українського фронту. І мої поетичні горнятка теж стали частиною цієї допомоги.
Творчий вечір разом із військовим капеланом Олексієм Басарабом. Ведучою заходу була Вікторія СмикФото: Іванна Андрейків
Особливе місце у моїй творчості займають виступи перед американською аудиторією. Часто мої поезії звучать українською мовою разом із перекладами англійською. І коли я читаю свої вірші перед людьми і бачу, як вони плачуть, мовчать або просто підходять після зустрічі й дякують, то розумію, що слово здатне торкатися серця навіть через океан. Американці висловлюють підтримку українському народові, а багато хто після таких зустрічей починає більше цікавитися українською культурою та історією.
Окрему вдячність хочу висловити організації Sunflower Society, яка активно підтримує не лише Україну, а й українську культуру, пісенну, поетичну творчість та благодійні ініціативи. Для мене дуже цінно, що ця організація підтримує і мої ідеї, запрошує на творчі вечори, благодійні заходи та події на підтримку України. Саме завдяки таким ініціативам люди різних національностей мають можливість чути українське слово, знайомитися з нашою культурою, поезією та історією. Бо сьогодні надзвичайно важливо, щоб голос України продовжував звучати у світі.
«Україна — не лише місце на карті»
Одним із таких текстів став мій вірш про любов до України, написаний далеко від рідного дому.
Цей вірш народився з тієї любові до України, яку я ношу в серці щодня. Бо з часом я зрозуміла одну важливу річ: Україна — це не лише місце на карті. Україна — це люди, пам’ять, мова, молитва та любов, яку ти носиш у собі.
Сьогодні мої поетичні горнятка є не лише в Україні, а й у США, Канаді, Ізраїлі, країнах Європи та інших країнах світу. І найбільше мене надихає те, що людям близька ця ідея — поєднати українське слово, пам’ять про дім та допомогу фронту.
Попереду ще багато творчих вечорів, благодійних зборів та нових поетичних проєктів. Бо сьогодні українська культура — це теж форма боротьби. І поки звучить українське слово — живе Україна.
