Історія захисника очима доньки
Саме він обрав для неї ім'я — Вікторія. Можливо, з цього й почалася одна з найбільших радостей у його житті.
Сильний і рішучий, звиклий брати відповідальність за інших, поруч із донькою Юрій ставав лагідним і турботливим. Він радів її першим крокам, першим словам і досягненням, підтримував у всьому й завжди залишався поруч.
Для Вікторії тато був не лише батьком, а й людиною, на яку можна було покластися. Сьогодні вона ділиться спогадами про Юрія Лісовика — про його дитинство, родину, мирне життя, військову службу та цінності, які він залишив після себе.
Дитинство серед лісів і дерев: спогади доньки
— Вікторіє, яким у родинних спогадах залишилося дитинство вашого тата?
— Мій тато народився 23 липня 1974 року в селі Спасівка. У родині він був молодшою дитиною, мав старшу сестру Валентину. З ранніх років його оточувала природа, яка залишила помітний слід у його житті.
— Що приносило йому найбільше радості?
— Його завжди тягнуло до лісу. Він любив гуляти серед дерев, збирати гриби, спостерігати за птахами, вивчати різні породи дерев. Ще одним захопленням була риболовля — вона приносила йому спокій.
— Яким він був у школі?
— Навчався тато у Сатанівській загальноосвітній школі. Однокласники згадують його тихим і скромним хлопцем, який мав багато друзів. Найбільше любив фізкультуру, особливо вправи на турніках. Він завжди прагнув бути сильним і витривалим.
— Чи вплинули його дитячі захоплення на вибір професії?
— Так, — усміхається Вікторія. — У 1990 році він вступив до Городоцького філіалу Лісоводського СПТУ №40, де здобув професію столяра-будівельника. Любов до деревини, яка зародилася ще в дитинстві, стала справою його життя.
Майстерність, мабуть, передалася йому від дідуся Йосипа. Він умів і зварювати метал, і майструвати, а одного разу навіть власноруч зібрав велосипед із мотором. Багато своїх умінь передав синові.
Історія кохання, що стала родиною
Коли Вікторія згадує батьків, вона розповідає не лише про тата, а й про атмосферу родини, де любов проявлялася у щоденній турботі, підтримці та спільно проведеному часі.
— Мама й тато познайомилися у Спасовецькому клубі, — розповідає вона. — Мамі тоді було 17 років, а татові — 23. Йому запам'яталися її зелені очі, щира усмішка й довге русяве волосся. Так і почалася їхня історія кохання.
У 1997 році вони одружилися. У сім'ї домовилися: якщо народиться донька, ім'я обирає тато, якщо син — мама. Першою народилася донечка, яку тато назвав Вікторією. Згодом у неї народився брат Ілля.
— Для тата сім'я завжди була на першому місці, — каже Вікторія. — Він був люблячим чоловіком і батьком, який щодня дарував нам турботу й підтримку. А Ілля дуже схожий на нього — навіть ходою.
Мирне життя: праця, що приносила радість
Після строкової служби Юрій працював столяром. Згодом відкрив власну майстерню. Мав своє обладнання та деревообробні верстати, на яких виготовляв двері, вікна, вулики та інші вироби з дерева.
Робота приносила йому справжнє задоволення. Він міг годинами працювати над черговим виробом, нерідко затримуючись у майстерні до ранку. Любив свою справу й завжди прагнув зробити все якісно.
Певний час Юрій працював і в Парку хижаків, де доглядав за ведмедями та іншими тваринами. До своїх обов'язків ставився відповідально, як і до будь-якої роботи.
Здавалося, попереду було звичайне мирне життя — родина, улюблена справа, плани на майбутнє. Проте війна змінила все.
Військовий шлях: від обов’язку до відваги
Перший військовий досвід Юрій отримав ще під час строкової служби у 1992–1993 роках у військовій частині Прикарпатського військового округу. Спочатку був курсантом, згодом — механіком-водієм.
У 2014 році його мобілізували під час антитерористичної операції. Служив інструктором на Яворівському полігоні Львівської області, де навчав військовослужбовців.
Новий етап його військового шляху розпочався у 2022 році. Після мобілізації Юрій опинився на Запорізькому напрямку у складі 117-ї окремої механізованої бригади. Він служив у танковому підрозділі, де від злагодженості кожного залежало життя всього екіпажу.
У січні 2023 року проходив навчання в Польщі в межах місії військової допомоги Європейського Союзу. Там українські екіпажі опановували роботу на танках Leopard під керівництвом польських і канадських інструкторів.
Побратими згадували Юрія як сміливого та професійного військового. Він був відповідальним і залишався людиною навіть у найважчі моменти.
Одного разу під час обстрілу він танком витягнув командира на БМП із мінного поля. Завдяки злагодженим діям їм вдалося врятуватися.
Запам'ятався й інший випадок. Після маскування танка Юрій згадав, що залишив біля машини цигарки. Повертатися не став. За кілька хвилин саме туди влучив ворожий снаряд.
Таких моментів на війні було багато. Вони нагадували, наскільки тонкою є межа між життям і смертю. За мужність у бою Юрія відзначили нагородою «За хоробрість», а згодом йому присвоїли звання молодшого сержанта.
У 2024 році через стан здоров’я чоловік був списаний зі служби. Він повернувся з війни, але частина пережитого назавжди залишилася з ним — у спогадах, думках і серці, яке пройшло через надто багато випробувань.
14 січня 2026 року серце Юрія зупинилося. Та разом із ним не згасла пам’ять про людину, яка вміла любити, працювати, підтримувати й бути надійною опорою для своїх рідних.
Сьогодні його слова й життєві цінності живуть у родині: у спогадах доньки Вікторії, у рисах характеру сина Іллі, у теплій згадці кожного, хто його знав. А для маленького онука Лавріна дідусь назавжди залишиться людиною, якою можна пишатися.
