34 фронтові світлини
На одній зі світлин — кілька пар військового взуття. Його зняли після повернення з позицій і поставили просихати від води та болота. Звичайний момент фронтового побуту, який, можливо, так і залишився б непоміченим, якби військовослужбовець Артем Гуров не натиснув у цю мить на кнопку свого плівкового фотоапарата. На іншій фотографії — портрети військових, моменти між бойовими виходами, погляди людей, які живуть усередині війни. Деяких із тих, хто залишився на цих плівках, уже немає серед живих. 34 фотографії. Торецьк, Часів Яр, Куп'янськ, Курський напрямок. 2024–2025 роки.
17 серпня у Городоцькому краєзнавчому музеї напередодні 35-ї річниці Незалежності України відкрили фотовиставку «Два літа» військовослужбовця Артема Гурова з позивним Кодак. Тут немає постановочних кадрів і спроб зробити війну видовищною. Є те, що опинилося перед об'єктивом людини, яка сама перебуває всередині цієї війни.
Війна, знята на плівку
Артем Гуров — військовослужбовець, у цивільному житті — вчитель історії. Фотографія супроводжує його вже не один рік. Він знімає на плівкові фотоапарати — різні камери, різні формати, різні плівки. Сам автор пояснював працівникам музею, що фотографія стала для нього способом хоча б ненадовго «відволіктися» — психологічно відсторонитися від того, що відбувається навколо. Саме у такі моменти й народжувалися кадри, які тепер висять на стінах музейної зали.
— Це фотографії без гриму, без фотошопу. Це справжні події, справжні емоції людей, — розповідає директорка Городоцького краєзнавчого музею Наталія Гоцуляк.
Наталія Гоцуляк зупиняється й біля однієї із них. Напівзруйнований будинок. Поруч — дитячий велосипед. У межах одного кадру зустрічаються дві реальності, які не мали б існувати поруч: війна і дитинство.
— Погодьтеся, у нього унікальне бачення моменту, — говорить директорка музею.
Світлини Артем Гуров робив упродовж 2024–2025 років. Серед 34 відібраних робіт є кольорові й чорно-білі. Право сформувати експозицію автор фактично передав музею — повністю довірився його працівникам у виборі фотографій.
Виставка, яка почалася зі знайомства у соцмережах
До Городка роботи військового фотографа потрапили завдяки його побратиму — місцевому жителю Віталію з позивним Атаман. Він служив разом із Артемом Гуровим. Працівники музею були підписані на нього у соціальних мережах, так і виник контакт.
— Нам запропонували: дивіться, є мій товариш із позивним Кодак, він фотографує. Ми зацікавилися. І відразу виникла ідея зробити до 35-річчя Незалежності України саме таку виставку, — розповідає Сергій Щур, заступник начальника відділу культури, національностей та релігій.
Назвали її «Два літа». Два роки, упродовж яких Кодак фіксував на плівку війну такою, якою бачив її сам.
«На багатьох світлинах є люди, яких уже немає»
Віталій — один із тих відвідувачів, для кого ця виставка не потребує пояснень. Він дивиться на фотографії не як сторонній глядач. Він — військовослужбовець із Городка, позивний Атаман. З Артемом Гуровим вони познайомилися наприкінці 2022 року. Служили в одному батальйоні, одній роті та одному взводі. Він добре пам'ятає Кодака з фотоапаратом.
Віталій АтаманчукФото: Городок.City
— Він завжди був дуже цікавою, творчою людиною. Фотоапарат постійно був із ним. Різні моделі, різні плівки, широкоформатні, звичайні. Він весь час фотографував. А фотографувати на плівку — це не цифрове фото. Треба підібрати світло, все продумати, — розповідає Віталій.
Згодом військові опинилися у різних підрозділах. Але частина їхнього спільного шляху залишилася на фотографіях. І це робить перегляд особливо важким для людини, яка знає тих, кого бачить перед собою.
— На багатьох світлинах є люди, яких, на жаль, уже немає. Вони загинули. Загинули за нашу Україну. Я думаю, що їхня жертва не буде даремною, — говорить Атаман.
Сам він до повномасштабного вторгнення займався будівництвом. Має двох дітей та онуку. За час служби був поранений, має нагороди, хоча про них говорить майже мимохідь. «Стараюся виконувати свій обов'язок», — коротко пояснює він. А потім повертається до того, заради чого прийшов сюди. До фотографій. Віталій переконаний: цивільним потрібно показувати цю сторону війни. Не лише бойові зведення. Не лише цифри. Не лише повідомлення про зміну лінії фронту. А людей.
— Такі виставки — це велика цінність. Людям треба показувати життя наших воїнів між позиціями, їхній побут, втому, весь біль, усі страждання. Люди повинні побачити ці світлини. Вони зроблені з життя, — говорить військовий.
Він зізнається: частину цих фотографій цивільна людина, можливо, прочитає зовсім інакше. Бо за простим кадром військовий бачить те, чого не видно людині без фронтового досвіду.
— Тут дуже багато світлин із глибоким змістом. Можливо, багато людей не до кінця їх зрозуміють. Але ті, хто це пережив, дуже глибоко розуміють.
А далі говорить про те, заради чого сам продовжує служити.
— Ми стараємося для своїх дітей, щоб наші нащадки цього всього не бачили. Щоб наступне покоління виросло в мирі та злагоді.
117 могил і 111 невідомих доль
Під час відкриття виставки секретар Городоцької міської ради Олена Гріх називає цифри, які повертають розмову про війну безпосередньо до Городоцької громади: 117 загиблих захисників, ще 111 військовослужбовців мають статус зниклих безвісти. Їхньої долі рідні досі не знають.
Олена ГріхФото: Городок.City
На тлі цих цифр Олена Гріх говорить про одну з фотографій, яка особливо вразила її під час першого знайомства з експозицією. На ній — український військовий сидить за столом, підперши рукою підборіддя. Вона пропонує присутнім не просто подивитися на його обличчя, а спробувати замислитися над тим, що стоїть за цим поглядом.
— Що ця людина відчула? Що вона бачила? Насправді це дуже сильне фото. Те, що бачили наші Герої, наші захисники, нам, напевно, навіть у снах не насниться. Тому я схиляю голову і щиро дякую вам за те, що ви нас захищаєте, — звертається вона до присутнього у залі військовослужбовця.
«Хочеться дивитися дуже довго»
Відвідувачка виставки Валентина Бендюжко говорить, що після побаченого має неоднозначні відчуття. Експозицію вона сприймає як поступове занурення в життя людей, які зараз захищають країну.
— Заходиш і ніби занурюєшся в життя людей, які боронять нашу державу, мене, мою сім'ю, нашу Україну, — говорить вона. — І дякую автору за те, що у світлинах немає відчуття страшного болю. Є занурення в дійсність, у правду, у те, як живуть наші військові. Біля якоїсь світлини хочеться просто стати і дуже довго дивитися. А потім — думати. Про тих, хто зараз на фронті. Про власне життя далеко від лінії бойових дій. Про те, як швидко навіть війна може стати частиною щоденного інформаційного фону. А така виставка ще раз нагадує: немає часу розслаблятися, немає часу забувати. Ми повинні говорити всьому світові про те, що відбувається в Україні, і допомагати військовим — хто чим може. Підтримувати їх емоційно, психологічно, усіма можливими способами.
Війну на плівці побачили гості з Литви
Серед тих, хто того дня розглядав фотографії Артема Гурова, були й люди, які приїхали до Городка за сотні кілометрів. На відкриття «Двох літ» прийшла делегація з литовського Швенчоніса — міста-партнера Городка.
— Такі виставки повинні бачити не лише українці. Їх мають бачити і наші європейські друзі. Тому що не всі до кінця розуміють, що відчуваємо тут ми, українці, — говорить Олена Гріх.
Європейці, переконана секретар міської ради, мають не лише отримувати інформацію про війну з новин. Важливі безпосередні контакти — з військовими, родинами, людьми, чиє життя змінила російська агресія.
— Вони повинні бачити, спілкуватися з нашими військовослужбовцями. Повинні розуміти, що відчувають маленькі діти, коли знищують їхній будинок, дитячий садок чи школу. Що відчувають люди похилого віку, які наприкінці життя залишаються просто посеред вулиці без нічого. У Європі мають про це знати. Ми повинні про це говорити.
«Литва була, є і буде з Україною»
Віцемер Швенчоніса Ерік говорить українською настільки, наскільки може. Десь переходить на російську, шукає потрібні слова, але головну думку повторює кілька разів. Литва розуміє, за що сьогодні воює Україна.
— Литва була, є і буде з Україною. Тому що ми знаємо: Україна й український народ обороняють не лише свої кордони і свою Батьківщину, а всю Європу, зокрема й Литву, — говорить він.
Дивлячись на фотографії українських військових, литовець говорить про те, що жодна людина не народжується для війни.
— Кожна дитина народжується не для того, щоб воювати чи вбивати. Вона народжується, щоб писати книги, займатися спортом, будувати міста. Але настає момент, коли треба захищати свою Батьківщину. І ті люди, які сьогодні це роблять, роблять це всім серцем.
Для Литви, каже віцемер, російська агресія проти України — не далека війна на іншому кінці Європи. Це війна, результат якої стосується і його країни. Він пригадав свій попередній приїзд до Городка, коли говорив про мрію: повернутися сюди через рік чи два — вже у мирну Україну. На жаль, поки цього не сталося.
Два літа, які залишаться на плівці
У музейній залі залишаються 34 фотографії. Без фотошопу. Без ретуші. Без можливості попросити людину в кадрі повторити погляд чи стати трохи інакше. Плівка так не працює. Момент відбувся і залишився таким, яким його побачив Кодак. У Городку виставку, яку відкрили напередодні Дня Незалежності, можна буде відвідати протягом як мінімум двох місяців.
