Коли у неділю зранку мені зателефонували і сказали, що моя пацієнтка померла, у мене було нестримне бажання записати відео і поширити його у соцмережах. Мені хотілося кричати: «Люди добрі, змилуйтеся над собою, помилуйте своїх родичів, помилуйте своїх друзів! Змилуйтеся над нами, лікарями! Благаю…».
Те, що ми бачимо щодня, важко пережити
Яніна Порохнява — лікарка-інфекціоністка ковідного госпіталю Городоцької міської лікарні. Вона щодня зустрічається з агресивним COVID-19. Щодня допомагає людям знайти віру і побороти цю страшну хворобу. Сьогодні у неї 34 пацієнти, із них 13 важких і 13 киснезалежних.
— Те, що ми бачимо щодня, важко пережити, — зітхає лікарка. — Не тільки пацієнтам, а й медикам… Увесь персонал працює на грані виснаження як морального, так і фізичного. Як тільки людина переступає поріг нашого відділення, ми намагаємося допомогти і, фактично, тягнемо її за вуха.
Є вкрай важкі пацієнти, які за всіма показниками — реанімаційні. Але вони лікуються у нас, тому що наше відділення анестезіології та інтенсивної терапії переповнене.
Є пацієнти, які йшли на поправку, ми два тижні боролися і… раптом стає гірше, термінова реанімація - і до ранку людини не стає… Кожен пацієнт, який помирає, забирає із собою частинку нас. Це дуже важко пережити…
За декілька годин стан хворого із середнього може стати важким. Людина потрапляє у реанімацію Фото: Городок.City
Ми, лікарі, теж люди. Ми знаємо, що таке страх...
Лікарка говорить, а у неї від втоми, виснаження і болю, губи пересохли. Вона боляче переводить подих і продовжує:
— Те, що відбувалося у нас у жовтні-листопаді — це були квіточки... Так, у нас теж була величезна кількість хворих на коронавірус. Та тепер вірус став іншим, перебіг хвороби — інший. Набагато важчий. І лікуванню теж піддається важче. Тим більше, що 95 відсотків людей, які надходять до нас, мають свій букет хронічних захворювань.
До прикладу, зазвичай у гіпертоніків, які потрапляли до нас у жовтні-листопаді, рівень артеріального тиску знижувався. Тож ми могли спокійно призначати гормонотерапію. А наразі навпаки — тиск підвищується до захмарних показників: 220 на 120, і ми розуміємо, що у нас руки зв’язані, а людина прохає про допомогу…
От у мене позавчора поступила жінка… Відносно стабільна та середньої важкості, має двостороннє запалення легень. Але налаштована позитивно. Ми поспілкувалися, поставили перед собою задачі. Та після обіду жінка перейшла із середньої важкості у важкий стан. Увечері насиченість киснем крові впала, підключаємо кисень, гормонотерапію…
Кожен медик стає ще й психолом
Яніна Порохнява додає, що дуже багато у лікуванні залежить від самого пацієнта, від його психоемоційного стану. Як показує практика, зневірені люди, які впадають у депресію чи психози, зазвичай дуже важко піддаються лікуванню і втрачають життя переважно тільки через те, що опускають руки. Тому кожен працівник ковідного госпіталю стає ще й психологом.
Фото: Городок.Сity
Все! Не хочу, не можу
Та, на жаль, є пацієнти, які перепробували все, родичі шукали чудодійні пігулки, які їх врятують, але результат все одно — летальний.
— І от тоді настає розпач. Опускаються руки, зникає бажання працювати. У такі моменти хочеться здатися, сказати: все, не хочу, не можу, втомилася…
Коли цієї неділі зранку мені зателефонували і сказали, що моя пацієнтка померла, в мене було нестримне бажання записати відео і поширити у соцмережах. Мені хотілося кричати: «Люди добрі, змилуйтеся над собою, помилуйте своїх родичів, помилуйте своїх друзів! Обмежте коло свого спілкування, особливо якщо з вами живуть родичі старшого віку.
Бережіться, не забувайте про маски. Так, це незручно. Так, не вистачає повітря. Але ми, лікарі, у таких умовах працюємо по 6-8 годин, без води фактично. Бо в нас немає часу вийти і попити… В нас немає можливості... Змилуйтеся над нами, лікарями».
Якщо дуже треба
А щодо «дуже треба в магазин» лікарка каже: «У нас маленьке містечко. Усі один одного знають, і впевнена, кожен уже має свої вподобання, «своїх» продавців та магазин. То не бігайте всюди. Напишіть список. Цілеспрямовано йдіть у визначений магазин — той, де знаєте, що можете купити більшість із необхідного, дотримуючись протиепідемічних заходів. І йдіть додому. Не бігайте в ті магазини по 10 разів, бо цукерок захотілося. Я думаю, що можна на сьогодні обійтися без усяких смаколиків певний період. Не 30-ті роки у нас. Ми не настільки бідні та голодні. Має бути громадянська свідомість».
У пошуках сил
— Як Ви щодня живете і де черпаєте сили, щоб далі працювати? — запитую лікарку, уже сама ледь говорячи, бо розумію, що мої буденні проблеми та «завал на роботі» після такої розмови стали дріб’язковими. Яніна задумується, а тоді каже:
— Щоранку встаю і йду, тягнучи за собою ноги, бо треба на обхід. І коли, прямуючи на роботу, зустрічаю пацієнтів, яких лікувала, і вони вітаються та посміхаються, настрій покращується. Знову з'являється віра в те, що не все так погано. І я переконана: поки ми не перестанемо думати тільки про себе і не почнемо думати за оточуючих, у нас ситуація не покращиться. Бережіть один одного!..
