Монолог наглядача за місцевим кладовищем
Сьогодні в Україні надто гостро обговорюється ціна смерті. Основне питання, яке хвилює перед похованням: скільки коштує купити місце на кладовищі. Згідно з національним законодавством, ділянка для поховання видається безкоштовно.
Однак у багатьох великих містах України деякі контори успішно продають відрізки землі в обхід закону. До прикладу, за інформацією громадського порталу міста Львова «Форпост», ділянка на кладовищі у місті Лева коштує від 100 доларів. Вартість місця на кладовищі закритого типу — 2000 євро.
У Городку поки що таких розцінок немає. Та яка загалом ситуація із вільними місцями для захоронення? Журналісти Городок.City зустрілися із наглядачем Городоцького кладовища. Тема розмови — проблеми, пов’язані з місцем останнього спочинку городоччан.
Фото: Городок.Сіtу
Місце, де завжди тиша
Городоцьке кладовище розташоване на окраїні міста у напрямку села Нове Поріччя. Серед городоччан існує приказка: «Вивезуть на Поріччя». Перші поховання на Городоцьому цвинтарі були у 1963 році. Відтоді і донині тут хоронять людей.
Спершу, перехрестившись, заходжу у ворота, йду охайними доріжками, де рівненькими рядочками вишикувалися могилки…
Мимоволі прислухаюся… Тут навіть вітер тихіше колише крони дерев, ніж деінде. Птахи не так голосно і не так весело співають. Тут немає мирської суєти, ніхто не поспішає, бо нема куди. Тут закінчуються радощі та біди, проблеми, поспіх, гонитва за благами, успіхи і поразки, досягнення і проступки. Тут усі рівні, усі однакові.
Так замислилася, що навіть не помітила Миколу Янкового, наглядача за місцевим кладовищем, робітника КП «Городоккомунсервіс» із благоустрою, — свідка смерті багатьох городоччан.
Микола Янковий працює наглядачем за кладовищем рік.Фото: Городок.Сіtу
— Доброго дня, пане Миколо, — вітаюся.
— Доброго, — відповідає наглядач за кладовищем і додає: — Хоча тут не те місце, де можна так привітатися. Краще сказати «Слава Ісусу Христу».
Я вибачаюся, а в думках — запитання: «Як він тут працює? Лише від цієї мертвої тиші стає моторошно...». Мимоволі це питання зірвалося з вуст.
Морально важко, але комусь цю роботу виконувати треба
Я працюю тут відносно недавно, приблизно рік. Усе життя провів за кермом — був далекобійником, але здоров’я почало підводити, тож пішов на пенсію. А згодом дізнався про цю роботу та й став наглядачем за кладовищем.
Щодня обходжу весь цвинтар, дивлюся, де і що треба зробити. Обкошую траву, організовую вивіз сміття, впорядковую могилки. Сміття — і старі вінки, і гілля дерев — вивозить комунальне підприємство за вимогою.
Зазвичай місця поховання облаштовують родичі та близькі померлих. Але не у всіх померлих вони є. В таких випадках впорядкування — мій обов’язок.
Але й серед тих, хто сам прибирає, є люди різні: часто, поприбираючи на могилі, викидають сміття і траву абиде. Хоча для таких відходів є спеціально відведені місця. І спробуй-но таким людям зробити зауваження. Вони ще на тебе насваряться. Мовчки це все вислуховую… Не бачу сенсу в таких випадках дискутувати… Тож всяке буває.
А моторошно стає, коли ховають дітей та молодих людей
— Чи багато похоронів зараз?
— Похорони є щодня, по 2-3 процесії. Люди дуже вмирають… Зазвичай похорони відбуваються в обідній час, десь від першої години і до пів на четверту. Трапляється, що потрібно залишитися довше — це коли пізній похорон.
Бувають дні, хоч і дуже рідко, коли не ховають нікого. Але було якось за один день шість похоронів. І дуже мотрошно стає, коли ховають молодих людей чи дітей, або ще немовлят. От нещодавно ховали немовлятко, яке померло під час пологів. Незадовго — восьмимісячну дитинку, яка померла від хвороби серця. Звідки таке горе береться? На такі похорони дивитися дуже важко…
А от коли ховають стареньку людину, яка прожила життя, а за машиною із покійником ідуть рідні та близькі — на душі стає не те щоб радісно, а якось спокійно. Бо ми всі тут будемо. Життя кожного завершиться смертю. Це неминучий шлях. Але прожити довге життя зможе не кожен.
Найстаршій городоччанці, яка знайшла тут вічний притулок, було 104 роки. І її могилку, до речі, рідні провідують щодня.Фото: Городок.Сіtу
Тож я тут не сам
Загалом тут щодня є люди. Вони приходять ще вранці і знаходяться тут вдень: хто провідує померлих, хто молиться, хто працює біля місць поховання.
Раніше, ще до карантину, на Провідну неділю на кладовищі відправлялися служби Божі, як для римо-католицьких вірян, так і для православних. Цього року для католиків її не було — саме через карантинні обмеження. Але люди весь час сюди приходять, незважаючи на свята, вихідні чи погоду. Тому й не так моторошно.
І у сусідстві зі мною не лише померлі. Хоча скажу відверто, що таке «сусідство» дозволяє виговоритися: пожалітися на свої проблеми, щось розповісти, при цьому не боятися, що тебе не вислухають чи не зрозуміють, або розкритикують, або комусь перекажуть… А ще ця робота спонукає до роздумів про життя, його сенс та швидкоплинність.
Загалом кладовище у Городку – велике
І прогулянка кладовищем, безперечно, не залишить нікого байдужим. Щоразу мимохідь теж задумуюся над швидкоплинністю життя.
— А місць тут вистачає? — запитую.
— Вільних на старому кладовищі є не так багато. Люди, в яких померла близька людина, залишають поряд місце для себе. Або ж самі обирають місце для поховання рідних на вільних ділянках.
Фото: Городок.Сіtу
Городоцький цвинтар завжди був поділений на дві частини: для померлих католиків і для православних. Загалом кладовище у Городку — велике. Під нього відведено близько 8 гектарів. Але зараз цієї території вже не вистачає.
Тож на сесії Городоцької міської ради депутати прийняли рішення про виділення ще однієї земельної ділянки площею 8 га для нових захоронень.Там вже є перші могили на католицькій частині, а на іншій ділянці (для поховання православних містян) наразі розчищають територію.
Істинний прояв пам’яті про померлих
А щодо пам'ятників, то скажу так: зрозуміло, що рідні померлих прагнуть зробити останні домівки для свох батьків чи дітей чимгарніше. Але, повірте, тим, хто лежить у могилі, — це вже байдуже. Так само їм все одно, які квіти чи вінки принесуть на їхні могили, які лампадки чи свічки встановлять, які квіти висадять.
Але не байдуже, чи відвідують їхню могилку і чи щиро моляться. Це і є проявом пам’яті про померлих. Адже, як кажуть, усі ми там будемо. Хтось раніше, хтось — пізніше. Та головне, щоб ми пам’ятали. Тоді і нас будуть пам’ятати.
Фото: Городок.City
