Різдво Христове – світле і радісне свято, коли Небо відкривається для усіх віруючих, щоби почути кожну молитву і здійснити найпотаємніші мрії. Чудеса, до речі, можуть траплятися на кожному кроці — варто лише відкрити власне серце і бути уважним до ближнього.
Городок.City пропонує до уваги городоччан добру різдвяну історію про справжній сенс цього світлого свята від дитячого білоруського православного письменника Бориса Ганаго.
Напередодні Різдва
Це сталося наприкінці ХІХ століття напередодні Різдва. Із затоки дме холодний, смалкий вітер. Сипле дрібний колючий сніг. Цокають ратиці коней по бруківці, грюкають двері магазинів — робляться останні покупки перед святом. Усі поспішають швидше дістатися до оселі.
Тільки маленький хлопчик повільно бреде засніженою вулицею. Він постійно дістає з кишень старого пальта змерзлі почервонілі руки і намагається зігріти їх своїм подихом. Потім знову засовує їх глибше в кишені і йде далі. Ось зупиняється біля вітрини булочної і розглядає виставлені за склом тістечка і бублики.
Двері крамниці відчинилися, випускаючи чергового покупця, і з них потягнуло ароматом свіжоспеченого хліба. Хлопчик судорожно проковтнув слину, потупцював на місці і побрів далі.
Одинокий писар
Непомітно опускаються сутінки. Перехожих стає дедалі менше. Хлопчик зупиняється біля будівлі, у вікнах якої горить світло, і, піднявшись навшпиньки, намагається зазирнути всередину. Трохи вагаючись, він відчиняє двері.
Старий писар сьогодні затримався на службі. Йому нема куди поспішати. Вже давно він живе один і на свята особливо гостро відчуває свою самотність. Писар сидів і з гіркотою думав про те, що йому нема з ким зустрічати Різдво, нікому робити подарунки… У цю мить двері відчинилися. Старий підвів очі і побачив хлопчика.
— Дядечку, дядечку, мені треба написати листа! — швидко промовив хлопець.
— А ти маєш гроші? — суворо запитав писар.
Хлопчик, смикаючи в руках шапку, зробив крок назад. І тут самотній писар згадав, що сьогодні переддень Різдва і що йому так хотілося зробити комусь подарунок. Він дістав чистий аркуш паперу, вмочив перо в чорнило і вивів: «6 січня. Пану…»
Ісусу...
— Як прізвище пана?
— Це не пан, — промимрив хлопчик, ще не до кінця вірячи своїй удачі.
— Ах, це пані? — усміхнувшись, спитав писар.
— Ні-ні! — швидко промовив хлопець.
— То кому ж ти хочеш написати листа? — здивувався старий.
— Ісусу.
— Як ти смієш глузувати з літньої людини? — обурився писар і хотів вказати хлопцеві на двері. Але тут побачив в очах дитини сльози і згадав, що сьогодні Святвечір. Йому стало соромно за свій гнів, і вже потеплілим голосом він спитав:
— А що ти хочеш написати Ісусу?
— Моя мама завжди вчила мене просити допомоги у Бога, коли важко. Вона сказала, що Бога звуть Ісус Христос…
Уві сні не дихають
Хлопчик підійшов ближче до писаря і продовжував:
— А вчора вона заснула, і я її ніяк не можу розбудити. Вдома немає навіть хліба, мені так хочеться їсти, — він долонею витер сльози, що набігли на очі.
— А як ти будив її? — спитав старий, підвівшись із-за свого столу.
— Я цілував її.
— А вона дихає?
— Що Ви, дядечку, хіба уві сні дихають?..
— Ісус Христос уже отримав твій лист, — сказав старий, обіймаючи хлопця за плечі. — Він наказав мені дбати про тебе, а твою маму забрав до Себе.
Старий писар подумав: «Матінко моя, йдучи в інший світ, ти веліла мені бути доброю людиною і благочестивим християнином. Я забув твій наказ, але тепер тобі не буде соромно за мене!».
