Микола Резнійчук, багаторазовий чемпіон України з гирьового спорту:
Вперше я побачив Василя Олексійовича у 1986 році у городоцькій лазні. Тоді він мене вразив своїм атлетизмом, пропорційною довершеністю статури. Здалося, що давньогрецький бог Аполлон покинув гору Олімп і переселився до Городка. Але це було перше, зовнішнє враження. Трохи згодом я став тренуватися у нього в секції важкої атлетики (гирьовий спорт), спочатку у старому клубі верстатобудівного заводу, а потім на цукровому заводі.
Тренер Гавриленко вимагав від мене, як і від інших своїх вихованців, фанатичної відданості своїй спортивній дисципліні, виняткової працездатності на тренуваннях, безумовного виконання спортсменами настанов і приписів.
Тренувальні заняття були розписані Василем Олексійовичем по хвилинах. Завжди спокійний, виважений, скрупульозний, він із винятковою педантичністю вимагав від підопічних виконання усіх тренувальних вправ.
Для нас було неможливим щось пропустити, не виконати, як кажуть, «профілонити». Тим більше, що Василь Олексійович на особистому прикладі показував, як потрібно виконувати ту чи іншу вправу.
Він запровадив для спортсменів аутогенне тренування і, чи не найголовніше, виховував у нас спортивне честолюбство, психологію долання труднощів, психологію переможця.
Прокоментую це на власному прикладі.
У 1989 році я вперше взяв участь у чемпіонаті області з гирьового спорту (важка вага) у Хмельницькому і отримав там «баранку». Це болюче вразило Василя Гавриленка, вивело його з рівноваги: здавалося, ще трохи – і він мене поб’є за невдачу. А я, похнюплений, стояв перед тренером і понуро вислуховував його справедливі докори.
Усі перемоги і поразки спортсменів він пропускав крізь власне серце. Максималіст за натурою, він не припускав поразок і від нас вимагав виключно перемог.
Наступного року команда городоцьких гирьовиків стала чемпіоном області, в тому числі і я у важкій вазі. Треба було тоді бачити щасливий стан нашого тренера.
Вже у 90-х під його керівництвом я ставав неодноразовим чемпіоном України з гирьового спорту у своїй вазі серед працівників цукрової промисловості.
Перефразовуючи класика марксизму, скажу так: він мене духовно переорав, дав заряд на все життя. Усіма своїми успіхами, яких я досяг як у спорті, так і в особистому житті, я завдячую Василю Олексійовичу».
Валерій Парамей, директор СК «Епіцентр» м. Городок:
У дитячі та юнацькі роки я формувався, як особистість, під впливом фізичної вдосконаленості, життєвої філософії, душевної енергетики Василя Олексійовича.
У другій половині 80-х ми, чотирнадцятилітні хлопчаки, зачитувалися різними журналами з бодібілдингу і мріяли та намагалися стати схожими на атлетів зі сторінок глянцевих журналів, які жили десь далеко, за морями-океанами.
Тому й відвідували секцію атлетичної гімнастики в клубі «Механзаводу», як тоді називали Городоцьке верстатобудівне виробниче об’єднання (скорочено — «Говер»), підприємство союзного значення з виробництва деревообробних верстатів та автоматичних ліній.
Одного дня, прийшовши на тренування, ми оторопіли від побаченого: у залі тренувався високий, нашпигований м’язами блондин.
Коли ж ми з ним познайомилися і разом стали тренуватися, то почали в усьому його наслідувати: ходу, мову, жестикуляцію, намагалися не відставати від нього у тренувальних навантаженнях.
Потім виявилося, що я з ним жив майже по сусідству. Поступово здружилися, виникли спільні інтереси: футбол, волейбол, художня література. Коли ж я подорослішав, то відкрив інші риси характеру Василя Олексійовича: делікатність, терплячість, інтелігентність, вміння спілкуватися з людьми та знайти баланс між людяністю і вимогливістю.
Знаю не з чужих слів, як доводилося йому важко спочатку, коли будувався перший СК «Епіцентр» на базі колишнього кінотеатру. Василь Олексійович виявляв не тільки організаційні здібності, але часом застосовував безпосередньо свою неабияку фізичну силу при виконанні будівельних робіт.
Робочий день першого директора СК «Епіцентр» тоді складав усі 24 години на добу. Потім відбувалося формування колективу спеціалістами-професіоналами як спортивного, так і господарського напрямку.
Нові випробування чекали на Василя Олексійовича, коли відкрилося нове приміщення СК «Епіцентру». Але й тоді організаційний талант, вже набутий досвід і висока працездатність Василя Гавриленка не допустили збою в роботі клубу.
Мені дуже пощастило, коли я замінив Василя Олексійовича на посаді директора СК «Епіцентр», адже колектив клубу працював, як злагоджений годинниковий механізм, — саме завдяки першому директору. Дуже вдячний йому за допомогу, яку він мені надавав на перших порах.
Олег Федоров, начальник відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради:
Моє знайомство з Василем Олексійовичем відбулося на ґрунті наших спільних спортивних інтересів.
Ще з юнацьких літ я «захворів» на гирьовий спорт і тому завжди на цю тему мав неодноразові бесіди з Василем Олексійовичем, а також спільні тренування.
У нього тоді було (і зараз є) багато хороших людських якостей. Але мені особливо імпонувала його добродушність сильної людини, і я намагався в цьому бути схожим на нього.
Взимку 2005 року у мене з ним відбулася розмова на предмет пошуку приміщення для облаштування спортивного клубу. Чому зі мною? Справа в тому, що на той час районною радою було передано на баланс відділу культури декілька об’єктів соціально-культурного призначення, які практично не використовувалися. Таким чином виникла ідея щодо приміщення колишнього кінотеатру, яке було в передаварійному стані.
Нашу пропозицію підтримав тодішній голова районної ради Іван Тадеуш. І, що головне, це приміщення повністю влаштувало інвестора – Олександра Володимировича Герегу, голову правління ТОВ «Епіцентр К».
Коли ж розпочалися будівельні роботи на об’єкті, то переді мною відкрилася ще одна риса характеру Василя Олексійовича – здібного господарника. Його завжди можна було побачити на будівництві, повз його пильне око ніщо не проковзало: усі недоліки, недоречності та помилки він одразу ж фіксував, а будівельники негайно виправляли».
