Нащадок воїна УПА із позивним «Прометей»
Сьогодні твориться легенда про те, як маленька Україна перемагає вселенське зло. Герої цієї битви серед нас — ми про них читаємо у новинах, дивимось відео в Інтернеті, а волонтери спілкуються напряму. Саме завдяки городоцьким волонтерам ми дізналися про надзвичайно світлу людину — захисника із позивним «Прометей».
«Кожен чоловік має бути в певній ситуації військовим. Моя ситуація настала», — так нам сказав воїн. Ким він був у мирний час, що підштовхнуло українця піти на війну добровольцем, а також про участь у найзапекліших боях та планах після перемоги — у нашій розмові з «Прометеєм».
Різка зміна курсу
Ярослав.
У звичайному житті він — Ярослав. Йому 23, він закінчив три курси Аграрної академії в рідній Полтаві, під час навчання працював на будівництві прорабом. Далі — Угорщина. На чужині Ярослав працював на заводі Samsung SDI лідером зміни на відділі. Та це звичайне життя закінчилося 24 лютого.
— 24 лютого сталося те, що сталося. Цього ж дня я виїхав додому з Угорщини, — розповідає Ярослав. — На кордоні були черги з бажаючих виїхати з України і лише кілька машин — у зустрічному напрямку.
На західному кордоні України у лютому черги були у 25 тис. авто та 20 тис. пішоходів.
Угорці-прикордонники запитали у Ярослава та інших молодих чоловіків, разом з якими він повертався на Батьківщину: «Чи знаєте про те, що в Україні розпочалася велика війна?».
— Та ми їм пояснили, що саме тому і повертаємося, — розповідає хлопець. — Вже 25-го числа я був у Полтаві і одразу пішов до військкомату. Щоб сказати, що там «було людно», значить нічого не сказати. Перевагу віддавали навіть не тим, хто мав досвід служби в армії, а тим, хто брав участь у бойових діях.
Оцінивши свої шанси як низькі, Ярослав спробував інший варіант: він вирішив вступити до одного з полтавських ТРО. Але й там брали не всіх — лише тих, хто мав машину або зброю. Всім іншим запропонували розійтися по домівках та чекати на подальші вказівки.
«Прометей».
— Я така людина, що чекати не люблю. Тим паче, у пропозиції «чекати вдома» між рядками читалося «можете і не знадобитися», — пригадує теперішній воїн. — На той момент ситуація у Києві різко погіршувалася і мої друзі зі столиці сказали: «Приїжджай. Зброя є, сидіти без справи точно не будемо!». Тож 27-28 лютого я приїхав до Києва та записався до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) «Свобода».
Так народився «Прометей».
Воїн світла
У складі ДФТГ «Свобода» він брав участь у визволенні маленьких містечок під Києвом, в яких українці вперше дізналися про нелюдську жорстокість росіян. Містечок, в яких відбулися страшні трагедії, — Ірпеня та Бучі.
— Після того, як ми вийшли з Бучі, перед нами постало питання, куди рухатися далі? — розповідає доброволець. — Вирішили вступати до лав Національної гвардії України. У квітні наша рота майже у повному складі під керівництвом легендарного комбата Петра Кузика підписала контракт.
— Я розумів, що бути за них спокійним та повністю віддатися визвольній війні я зможу лише тоді, коли буду знати, що рідні в безпеці, — розповідає Ярослав.
Тож, відправивши маму та брата, воїн із побратимами вирушив на Схід — у місто Рубіжне.
— Там було «трохи» пекельно, — пригадує «Прометей». — Перші 200-ті, 300-ті...
Тоді Ярослав отримав контузію, була пробита вушна перетинка. Після відходу з Рубіжного, у ніч із 10 на 11 травня, він із побратимами відправився на лікування.
— Коли у взводі всі більш-менш стали на ноги, то отримали нове завдання: вирушати на Сєвєродонецьк, щоб приєднатися до нашого батальйону, який вже перебував там, — розповідає боєць. — Та дійти ми встигли лише до Лисичанська, бо з Сєвєродонецька сили ЗСУ вже відійшли. Там допомагали іншим побратимам та залишалися на позиціях доти, доки це було можливо.
А далі було Зайцеве. Там поранення отримала найбільша кількість захисників з роти «Прометея». Здебільшого, це були осколкові поранення. Та були і 200-ті.
«Тихий» — командир роти, який ціною свого життя допоміг підрозділу «Прометея» зупинити прорив ворога.
Серед загиблих був і командир роти із позивним «Тихий».
— Я в той момент виконував обов’язки ротного в іншій роті. І саме на моїй ділянці відбувся прорив ворогів. Ми його успішно відбили саме завдяки «Тихому».
Згадуючи його, «Прометей» впевнений: «Він був там, де його не мало б бути, але саме там, де він був потрібний».
Безжальні лише до загарбників
Сьогодні «Прометей» — головний сержант роти. Його завдання — підготовка бійців до участі в бою.
— І моя місія зробити так, щоб рота була не купкою різних окремих бійців, а єдиним злагодженим організмом, здатним до командної роботи в будь-яких ситуаціях. Тобто, знаходячись у резерві, я займаюся підготовкою особового складу. А на фронті я поряд з бійцями, безпосередньо керую боєм. І хоч у звичайному житті я б ніколи не зміг убити людину, та на війні холоднокровно вбиваю ворогів. Їх за людей я не сприймаю.
«Прометей» — головний сержант роти.
А рятують на фронті українські військові не тільки людей, але й тварин. У першій розвідці, в яку ходив «Прометей» із замкомандира взводу «Єфимом», Ярослав підібрав маленьке цуценя. Бійці дали малому ім’я, також пов’язане із грецькою міфологією — Цербері. Відходячи з Рубіжного, хлопці забрали Цербері з собою. Тепер собака живе на Західній Україні.
Тварини рятують душі українських військових на фронті. Інколи трапляються кумендні ситуації: так хлопці не одразу розібралися, що пес Цербер не він, а вона. І Цербер перетворився на Цербері.
Воїн-літописець
А «Прометей» і далі бореться за свою землю. До речі, боротьба за справедливість та національні інтереси у нього в крові. Його прадід по лінії матері був в УПА. Ярослав народився у Полтаві та зростав в оточенні всього українського. Тож з дитинства, як розповідає наш захисник, мав правильні орієнтири.
Нащадок воїна УПА.
— Я з юнацьких часів був у складі націоналістичного руху. З хлопцями боролися за закриття гральних закладів та так званих «наливайок», за знесення царських та радянських пам’ятників, — розповідає «Прометей». — Та під час війни зрозумів ще одну істину: раніше жив в іншій реальності. Я би сказав, в більш егоїстичній реальності, коли не звертаєш уваги на життя інших, або навіть не знаєш, що є щось інше, геть далеке від тебе — інший світогляд, розуміння або сприйняття чогось. Насправді ж кожна людина — це окрема історія.
Саме тому «Прометей» почав збирати історії інших бійців на війні. У його колекції вже є кілька вражаючих розповідей.
— Мені відкрилися тисячі світів інших людей. Мені це дуже цікаво, і я хочу дізнатися про них ще більше. Тому реалізовую свій власний проєкт: записую маленькі відеоінтерв’ю про тих, хто воює поруч зі мною.
Мир поряд з війною
Час нашого спілкування із «Прометеєм» співпав з його кількаденною відпусткою. Військовий розповів, що радіє, коли бачить цивільних, які продовжують жити нормальним, звичайним життям. Але є й те, що його засмучує.
— Образливо бачити, що деякі люди марнують, нищать своє життя алкоголем, наркотиками,— розповідає захисник. — Ми платимо дуже велику ціну, щоб наші співвітчизники мали змогу жити, розвиватися, втілювати свої мрії. І мені шкода, що не всі це усвідомлюють, витрачаючи своє життя дарма.
Не дивлячись на досить молодий вік, Ярослав вражає сформованістю своїх поглядів та системою життєвих цінностей. Світло, яке випромінює цей чоловік, дає надію на нашу скору перемогу, на те, що завдяки таким, як він, після війни Україну чекає відновлення та розвиток. «Прометей» навіть уже знає, що зробить першим після перемоги, — відправиться зі своїм найближчим другом Михайлом підкоряти Чорногорський хребет.
Але зараз, каже, ще багато роботи. І у кожного вона — своя. У захисників — нищити ворога, у нас — підтримувати Героїв, пам’ятати про них, поважати ту ціну, яку вони платять за наше мирне життя.
