Сон
«Мені ця війна снилася. Щороку один і той же сон повторювався знову і знову: я тікаю з дітьми з рідного дому від російських солдат. І завжди перша думка, коли прокидалася: «А куди ж мені тікати?».
Цей сон сім років переслідував Анну. Кожного разу, пробуджуючись, жінка думала: «Якась нісенітниця! Яка війна, від кого тікати? Просто чергове жахіття». Сон виявився пророчим.
Життя у Товтрах
Старенька хатинка у курортній зоні Товтр. Відчинені ворота, на подвір’ї, нещодавно рубані дрова і їх господині ще не встигли поскладати.
Анна працює дистанційно, а її сестра, з якою вона приїхала на Сатанівщину, сьогодні другий день як влаштувалася на роботу в місцевий санаторій.
Будинок, в якому проживає Анна Євдокимова.Фото: Городок.City
Нас зустрічає 10-річний Єгор, син Анни. Хлопчина вибіг на вулицю, гукаючи: «Сюди, ходіть сюди!». Ввічливо привітавшись, він почав розповідати, як навчається онлайн, розпитував, як у нас справи, запрошував у гості. Хлопчина так чемно вимовляв українські слова, що мені стало соромно за свій суржик.
«Чаю гарячого, чи кави? — гостинно запитує мати Єгора нас, проводжаючи у кімнату. — Це єдина кімната, де я вас можу прийняти. Але нічого, — каже жінка. — Ми призвичаїлися».
Анна зі своїми двома дітками – 13-річною донечкою Ксюшею та меншим синочком Єгором і з сестрою Іриною та її доньою переїхали на Сатанівщину у квітні. Спершу жінки два місяці жили у селі Калагарівка, у хороших знайомих. Жили п’ятеро в одній кімнаті. Та після всього пережитого це були дрібниці.
Діти Анни Євдокимової.Фото: Сімейний архів.
— Коли трішки «опір’їлися», так би мовити, заспокоїлися, зрозуміли, що пора шукати щось більше, — пригадує Анна. — Діти категорично не хотіли їхати з цього регіону. Їм тут дуже сподобалося, вони знайшли нових друзів. Тож ми звернулися у Центр надання допомоги біженцям, повідомивши, що шукаємо житло. Так співпало, що нам того ж дня запропонували хатинку у Товтрах. Сім’я, яка там проживала до нас, поїхала до Ізраїлю. Тож у червні ми переїхали у Сатанів.
Курорт «Товтри».Фото: esu.com.ua
Анна із сестрою Іриною.Фото: Сімейний архів.
Сестри із дітьми потроху почали обживатися. Навели лад у хатині, провели Інтернет. Діти пішли у школу, Анна продовжила працювати у своєму банку онлайн, її сестра Ірина працювала дистанційно над одним зі своїх проектів.
І кожна з них гнала подалі думки про бажання повернутися додому.
— Звісно, додому хочеться всім, — каже Анна. — Та я переконана, що обов’язок кожного батька — рятувати сім’ю, обов’язок кожної мами – дбати про дітей.
Вимушена евакуація
Саме слідуючи своїм переконанням Анна свого часу підштовхнула сестру із дітьми до евакуації. Зранку 25 лютого вона вже була на порозі у своїх батьків у містечку Білозерка, що за 20 км від обласного центру на Херсонщині, і, пригадавши свій сон, сказала, що пора виїжджати.
Анна із донькою та сином.Фото: Сімейний архів.
— Та батьки кажуть: «Куди ж виїжджати? Тут же Чорнобаївка за вісім кілометрів від нас. Ти ж не знаєш, де які дороги перекриті, де — ні?». Я послухала їх і вирішили пересидіти в підвалі», — пригадує Анна. — Відверто кажучи, ми тоді буквально дивилися серіал «Чорнобаївка». Всі ці клуби диму, вибухи. І поки лише здалеку бачили «феєрверки» та чули звуки вибухів, усе здавалося далеким та нереальним. Але коли «Чорнобаївка» почала наближатися до нас, стало не до жартів.
Чорнобаївка.Фото: CNN
Та, на жаль, тоді уже можливостей виїхати ставало все менше. Один шлях із села — через Миколаїв — уже був перекритий. Інший став небезпечним.
— Я пам’ятаю, як я ще на початку розчарувалася, що ми не встигли поїхати тим шляхом, але, дізнавшись, що то була ледь не дорога смерті і скільки машин там розстріляли рашисти, мовчала і шукала вихід.
З кожним днем послуги евакуації з міста все дорожчали — доходило до тисячі євро за авто. Розвелося й багато шахраїв. На їх гачок потрапила і Анна: перерахували одній людині за евакуацію завдаток…
— Зрозуміло, що нічого нам ніхто не повернув і ми нікуди не поїхали. Але то, напевно, так мало бути. Щоб нас трішки вивести зі стану нервозності. Щоб ми стали виваженими, ясніше почали оцінювати ситуацію та логічніше мислити.
У липні було уже лише два варіанти виїзду з тимчасово окупованої Херсонщини: через населений пункт Василівка Запорізької області або через Крим. Ні той, ні інший маршрут не можна назвати цілком безпечними.Фото: bilozerka.info
Тому сестри чекали. Спершу виїхали із Білозерки до Херсону. Там три доби не спали. Все моніторили групи у соцмережах, пабліки у Телеграмі. Натрапили на одне повідомлення, де було вказано, що чоловік «вивезе двох жінок і двох дітей».
— Та це був не варіант для нас, бо у нас — троє дітей, — розповідає Анна. — Та я все ж йому написала, і з’ясувалося, що цей мій давній знайомий із Білозерки. Він погодився забрати нас усіх. Дай Бог йому здоров’я!
Дорога у безвість
Тоді в одній автівці їх було семеро. Двоє сестер із дітьми їхали на задньому сидінні.
— Водій сказав, що максимум, що можна взяти із собою — це один рюкзак на людину. Тоді я зрозуміла, як можна спакувати в одну сумку усе життя, — ледь стримуючи сльози, сказала Анна. — Ніхто не знав, як ми доїдемо, куди доїдемо, чи доїдемо і що нас чекає у дорозі. Поклала дітям у рюкзаки записки із їхніми даними. Кожному — гроші, золоті прикраси, документи. На випадок, якщо щось трапиться погане, то кожен зміг би протриматися певний час.
Анна із сином, донькою, племінницею та сестрою.Фото: Сімейний архів.
А далі була дорога. Та, як розповідає жінка, їм пощастило. Зранку вони виїхали із Херсону і до 20.00 того ж дня вже були в Одесі.
— Там нас зустріли родичі, у яких ми трішки відпочили. Родичі були категорично проти того, щоб ми залишалися в Одесі. Орки тоді били по залізничних вузлах та шляхах, тому потрібно було рухатися далі. Ми взяли квитки на потяг до Хмельницького.
Жінка на той час знала, що вона зможе продовжити працювати дистанційно. Сестра ж займалася паралельно громадською діяльністю та працювала у одному із проектів. Та його термін закінчувався, тож довелося шукати роботу. А батьки Анни та Ірини залишилися на Херсонщині.
— Мама — хвора, і їй важко пересуватися. Тай не погоджувалася вона з батьком виїжджати із рідного дому. Я з ними весь час на зв’язку, — каже Анна.
Зараз Білозерку звільнено, але Херсон постійно обстрілюють, тож туди тікають люди від обстрілів. І у будинку Анни зараз теж живуть люди.
— Ще коли я виїжджала, то зайшла у місцевий храм і повідомила, що якщо комусь буде потрібен прихисток, двері мого будинку відчинені. Декілька сімей вже проживали в моєму будинку. І зараз там живуть люди. Я їм кажу так, як мені свого часу казали ті, хто нас прихистив: «Все, що бачите — все ваше. Користуйтеся всім, чим бачите. Головне, залишайтеся живими».
21 травня між 18-ю та 19-ю годинами російські військові обстріляли селище Білозерка на Херсонщині. Місцеві жителі повідомили Суспільному про трьох загиблих.Фото: Dmitriyeasyrider/Вікіпедія
Поки без планів
Повертатися додому Анна із сестрою та дітьми поки не планують. Кажуть, що ще зарано про таке думати.
— Та й, відверто кажучи, навіть не знаю, чи буде куди повертатися. Тому зараз головне, щоб з батьками там все добре було. А далі, якщо вціліє наш будинок, будемо думати. Поки ж нам, у нашому степовому будиночку, комфортно. І головне — безпечно. Тож сказати, що готова завтра виїхати звідси – не можу. Тут теж дуже гарно. І дітям подобається. Донька хоче у Сатанові закінчити 9 класів. Тож поки живемо.
Анна Євдокимова працює у банку дистанційно.Фото: Городок.City
А війну, яку я спочатку вважала трагедією, зараз сприймаю як можливість. Для мене вона стала викликом. Я не знаю, що буде далі, але я знаю, що стала сильнішою. У мене немає рожевих окулярів щодо життя за кордоном, тому туди виїжджати не планувала.
Наразі я зрозуміла, що мені потрібне власне авто, а відповідно — потрібно оволодіти навиками водіння, тому пішла на навчання у Городоцький ДТСААФ.
