Важка розлука
«Я бачила колону броньованих машин зі зброєю. За кермом однієї з них сидів мій батько. Він посміхався і махав мені рукою на прощання. А я плакала, бо розуміла, що це може бути наша остання зустріч, і серце немов вискакувало з грудей».
Так почалася повномасштабна війна для Лізи Сизоненко, яка зараз проживає у Сатанівській громаді.
Історія юної запоріжанки
Лізі 13 років. До війни вона жила у Запоріжжі. Займалась сучасними танцями, читала фантастику та годинами гуляла з друзями вулицями свого рідного міста.
Танцює Ліза з 4 років і сьогодні є неодноразовою переможницею обласних, всеукраїнських та міжнародних хореографічних конкурсів і змагань.Фото: Сімейний архів Лізи Сизоненко.
На літні канікули дівчина зазвичай приїжджала до своєї хрещеної та бабусі з дідусем у село Клинове, що на Сатанівщині. Та цього разу канікули затягнулися.
— Я приїхала у село ще 4 червня 2022 року і з того часу проживаю тут. Тато каже, що додому повертатися ще рано, і я сама це усвідомлюю, але вже дуже хочу, щоб знову було все так, як раніше, — зізнається дівчина.
Війна
24 лютого, шоста година ранку. Ліза прокидається від слів батьків: «Розпочалася війна». Не бажаючи сприймати реальність, вона намагається поводити себе так, наче нічого страшного не сталося. За декілька годин лунає дзвінок. Це її батько телефонує і просить зібрати йому рюкзак. Вони збирають і разом з мамою відвозять до військової частини, в якій той служить. Їдучи на фронт, він попросив доньку вийти на дорогу, щоб попрощатися.
У березні вона почула звуки перших вибухів у своєму рідному місті. Потім були довгі безсонні ночі і дистанційні заняття у мами на роботі, яка працює на хлібопекарному заводі.
Усвідомлюючи небезпеку, батьки хотіли відвезти доньку до рідних на Західну Україну. Але дівчинка плакала і казала, що поки не побачить батька — не поїде з дому.
— Батька я побачила у червні. Він на декілька днів приїхав додому. Після цього я, як і обіцяла батькам, поїхала у село. Адже у Запоріжжі з кожним днем ставало все небезпечніше. Тим паче, всі мої друзі роз’їхалися по світу, а мати постійно була на роботі, — розповідає Ліза.
Життя далеко від дому
У Клиновому, щоб не думати про погане, юна українка почала активно навчатися. Вона пройшла курс англійської мови і зараз продовжує поглиблено вивчати історію України, щоб в одинадцятому класі скласти фінальні іспити на відмінно, — адже у майбутньому мріє стати юристкою.
Фото: Городок.City
У вільний від навчання час Ліза спілкується із друзями, які, як вона зазначає, рятують її від туги за домом. З ними вона відзначала новий рік і колядувала під час різдвяних свят.
На щастя, голос мами, яка не може покинути роботу та переїхати із Запоріжжя до батьків, Ліза чує щодня, а ось батька — рідко. Знаючи, що він зайнятий, захищаючи Батьківщину та всіх дітей України, дівчинка намагається йому не докучати і чекає поки тато перший подзвонить. У ті ж моменти, коли очікування стають нестерпними, Ліза танцює.
— Танці з мого життя нікуди не поділися. Колись я займалася ними професійно, а зараз танцюю задля задоволення і тоді, коли мені дуже важко. Мій улюблений вид танців — хіп-хоп, — зізнається дівчина.
Ліза щиро вірить у те, що війна скоро закінчиться і її батько повернеться додому. А тим часом вона вчиться, спілкується з друзями, допомагає бабусі з дідусем по господарству та проводить дозвілля зі своєю хрещеною, яку називає «матуською».
