Друга світова війна
Село Кремінна. Роки Другої світової війни. У невеличкій хатині живе сім’я Осиків — мати, батько та 13-річна донечка Антоніна. Вони — помічники партизанів. Печуть для них хліб із борошна змеленого з вкраденої у німців пшениці.
Ілюстративне фотоФото: zbruc.eu
Партизани тоді жили у лісі. Антоніна Осика потайки ходила до них. Її завданням було повідомляти про те, що батьки вже спекли хліб.
— Я була посередницею між партизанами та батьками. Пам’ятаю, що у нашому будинку тоді стояло ліжко, яке зробив мій батько. Ми звідти витягували всю солому, складали хліб, а зверху накривали покривалом, щоб ніхто нічого не запідозрив. Бо сусіди й так часто питали, чому у нас з димаря постійно іде дим. Батьки ж казали, що сушать на зиму сушеню і закривали щільно вікна, щоб нічого не було видно, — розповідає жінка.
Фото: Городок.City
Свої знання передала у спадок дітям
Антоніна Трохимівна була однією дитиною в сім’ї. Її старший братик Михайлик помер у вісім років, а молодша сестричка — ще при народженні. Закінчивши вісім класів, дівчина вийшла заміж і переїхала до Городка. Тут вона з чоловіком ще два роки навчалася у вечірній школі, після якої вступила до Кам’янець-Подільського. Спершу вивчилась на бухгалтерку, а потім — на педагогиню.
— Багато років я пропрацювала вчителькою. Викладала дітям хімію та біологію у шостій школі та у другій, — пригадує довгожителька.
Любов до науки, а зокрема хімії, вона передала своїй доньці, яка стала кандидаткою хімічних наук. Син пані Антоніни став військовим.
— Я закінчив Кам’янець-Подільське військове училище. Потім понад 30 років служив у радянській армії. Маю звання полковника, — розповідає Василь Рудь.
Фото: Городок.City
Щаслива довгожителька
2 травня довгожительці виповнилося 95 років. В цей день вона сиділа на лавочці біля свого будинку і приймала вітання від рідних, знайомих та представників місцевої влади.
Бабуся була одягнена у темну квітчасту сукню, яскраво червону жилетку та блакитну косинку з рожевими квітами. Вона щиро посміхалася і була рада гостям. А журналістам Городок.City розповідала історії зі свого життя. Згадувала війну, шкільні роки та своїх учнів, які ще довго писали їй листи та розповідали про навчання у вишах.
— Це було надзвичайно приємно. Сьогодні вони вже бабусі, а я їх пам’ятаю ще малими дітьми. У ті роки, коли я працювала, класи були великі. У мене було 12 відмінників. Декому із них я ставила четвірку, але вони випрошували п’ятірку й обіцяли старанно вчити хімію, — всміхаючись, пригадує педагогиня.
У Антоніни Трохимівни було складе дитинство, але щаслива юність та старість. Разом з чоловіком вони виховали двох дітей. Сьогодні пані Антоніна має трьох онуків та трьох правнуків і мріє про те, щоб вони жили у вільній країні та більше ніколи не бачили війни.
Антоніна Трохимівна проживає із сином. Фото: Городок.City
