Новела
Сьогодні понеділок. У цей день в неї п’ятихвилинка. Потрібно швидко зібратися та прибігти на роботу.
«Аби тільки не запізнитися», — думала старша медична сестра операційного блоку Городоцької лікарні Неля Комарніцька.
І, як на зло, завжди тих п’яти хвилин вдома не вистачає. Поспіхом збираючись, жінка пригадує нещодавню розмову із чоловіком, який вже понад рік, з 25 лютого, в зоні бойових дій. На її великі блакитні очі знову виступають сльози. Але вона швидко бере себе в руки. Бо ж сама винна. Він їй ще задовго до війни говорив переїжджати жити в Європу. Сам там працював вже багато років. Та й зарплата у європейських медиків значно більша. А вона все відповідала:
«Тож тепер нічого скиглити», — сварить сама себе Неля, бо, як сказав чоловік: «Якщо ми залишаємося тут, значить ми маємо захищати нашу країну».
Заборонивши собі себе жаліти, зібрала двох синів до школи, і швидко побігла на роботу.
Кожен день там — як новий. Так, є планові операції. Але досить часто — й непланові. У такі дні вона забуває про війну, забуває про чоловіка на передовій, забуває про те, як їй буде важко ввечері. Бо зараз головне — рятувати інших. Потрібно підготувати відділення до роботи, забезпечити необхідними інструментами, операційним матеріалом та медичним обладнанням....
І так весь день — як дзиґа. Бо ж медиків завжди не вистачає. Тим більше, що з початком війни частина колег таки виїхала за кордон.
Того дня у лікарню поступила семирічна дівчинка з високою температурою та гострим болем у животі. Настуня. Так звали маленьке янголя з великими переляканими очима. Медики поставили їй діагноз «гострий апендицит». Потрібно терміново готувати операційну.
За 15 років роботи в лікарні Неля уже настільки відшліфувала професійні навички, що точно могла розрахувати, скільки часу потрібно для підготовки до операції та самої операції. Як і думала медсестра, за 40 хвилин дівчинку уже прооперували.
Наступного дня жінка прийшла у палату до Настуні на перев’язку. Її вкотре вразили очі малечі, сповнені страху. Та, поговоривши і заспокоївши дівчинку, взялася до роботи.
— Мужня ти моя, смілива, — все повторювала Неля. — Вже скоро ти про це й згадувати не будеш.
З кожним днем дівчинці ставало все краще. А через 10 днів її вже виписували додому. Того дня медсестра сиділа за столом медичного посту. Вона знала, що її маленька пацієнтка збирається додому.
І раптом дівчинка виходить із палати, підходить до неї та, протягуючи закриті долоні, каже: «Дайте мені, будь ласка, свою руку».
Неля розгубилася. І тоді помітила у долонях дівчинки браслетик. Рожево-салатовий, із резинок. Поки медсестра просто дивилася на дівчинку, та одягнула їй прикрасу на руку.
— Дякую Вам, — сказала Настя. — За те, що були поряд.
Неля не знала, що відповісти. Це було аж надто несподівано та приємно. Та, звісно ж, вона була поряд! А як же інакше? Це її робота, яка стала її життям. Вона не може працювати по іншому
— Коли ж ти їх сплела? — запитала медсестра, оговтавшись від несподіванки.
— Коли вас не було. Я просто хотіла подякувати.
У ці хвилини Неля зрозуміла, наскільки цінна для неї її робота. Для когось — це просто браслетик, а для неї — відображення її життя, справи, якій вона присвятила себе.
«Я на своєму місці. Я саме там, де маю бути. Бо тут, у рідному місті, моє життя», — саме ці слова вона тоді увечері вкотре повторила у телефонній розмові зі своїм чоловіком.
