Герої серед нас
На жаль, війна триває. Вона забирає життя наших захисників, імена яких назавжди залишаться вписаними в історію боротьби України за свою незалежність. Та не меншої уваги й подяки заслуговують ті, хто продовжує відвоювати нашу землю у ворогів. А також ті, хто втративши здоров’я, повернулися з фронту. Як, наприклад, Тимофій Мединський. Про службу у Городку після отримання кількох контузій та поранення — далі у великому інтерв’ю з військовим.
Тимофій Мединський.
Тимофій Мединський. 38 років. Народився у Городку. Навчався у Городоцькому ліцеї №4 та опорному закладі «Городоцький ліцей №2». Одружений, має трьох доньок. Служив у 128 ОГШБ з 2022 року. У листопаді 2022-го отримав першу акубаротравму, згодом ще дві контузії. З грудня 2022 року по квітень 2023-го проходив лікування та реабілітацію. Після госпіталю переведений на службу у другий відділ Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у Городку.
Доброволець
Тимофію, розкажіть, як потрапили до армії? Вас було мобілізовано чи ви пішли добровольцем?
— Я сам пішов. Як тільки почалась війна, я у перші дні пішов до військкомату. Як і мій батько. Батько пішов, і я одразу за ним. Він запитав: «Для чого?». А я кажу: «Треба». Ну, просто дивився на те, що було в Бучі, в Ірпені, коли все почалося (воєнні злочини окупантів, про які стало відомо після звільнення територій на початку повномасштабного вторгнення росії на Україну, — ред.). Свою сім'ю треба берегти, треба йти, щоб вони сюди не дійшли. Тому я не вагався… А тепер, після поранення, повернувся. Батько ще служить.
Знищена військова техніка.Фото: Знищена військова техніка.
Вплив війни
Коли ми домовлялися про зустріч, ви сказали, що пережите на фронті вас дуже змінило. Що ви мали на увазі?
— Так, я змінився. Морально. Ну, ніби почав дивитися на життя по-іншому. Коли ти знаходишся під такими шаленими артобстрілами, що не можеш ні відстрілюватися, ні взагалі щось робити… ти тільки лежиш і молишся, щоб залишитися живим. І за секунди ти переусвідомлюєш все-все-все що добре, що погане, ставлення до людей. Особливо до людей, для яких «немає» війни.
Різне бачення
Ви нещодавно повернулися з лікування у госпіталі і тепер служите тут, у тилу. Ви часто з таким стикаєтеся?
— Так. Коли ходжу на оповіщення (видача повісток, — ред.). Деякі люди не визнають, що в країні війна. Не всі, звісно, але багато людей. Вони не розуміють, що на передовій є хлопці, які знаходяться там від першого дня війни. І вони морально настільки втомилися і виснажилися, що їм потрібен перепочинок, їх треба змінити. Але мало хто усвідомлює це. І не раз зі мною траплялося таке, що коли я був на оповіщені, мені закидали, що сам йди, а не повістки іншим роздавай. Я відповідав: я після поранення. Люди дивуються: як це після поранення? І ходиш? Відповідаю: «Маю ноги і ходжу. Якщо поранення, то це не означає, що не маю руки чи ноги». А інколи, коли ми видаємо повістки хлопцям, вони кажуть: «У мене жінка, дитина….». Так і в мене ж не песики, в мене теж діти. А на передову мені не можна через поранення та отримані контузії. Якби не здоров'я, я б повернувся до своїх хлопців, бо я був в хорошій бригаді. Служив у 128-й — гірсько-штурмовій. У розвідці.
Друга родина
Чи підтримуєте стосунки з побратимами?
— Так, звичайно. Зідзвонююсь майже щодня. Хлопці стали мені як брати, це моя друга сім'я. Дехто до мене в гості приїжджає, до когось я їжджу. Так само їжджу і до тих, кого вже немає. Для мене це, як би, обов’язок – коли буваю на кладовищі, потрібно зайти і до своїх. Їх вже немає серед нас, але вони є в моєму серці. До них заходжу часто-часто-часто… З тими, хто демобілізований, на лікуванні або у відпустці, я також зустрічаюся. Навіть після того, як я сам попав в лікарню, ми не припинили спілкування. Більш того, в одного з моїх побратимів народився син, то він взяв за куму мою дружину.
Тимофій із побратимами.Фото: Тимофій із побратимами.
«Султан»
До речі, а розкажіть про свою родину.
— У мене три дочки є, жінка, теща.
Самі жінки вас оточують?
— Так. У мене навіть позивний був «Султан». Бо у мене всі дівчата, немов гарем. І дотепер мене на ім'я ніхто не називає. Всі по позивному звертаються.
Родина Мединських.
Адаптація
Дехто з воїнів, які повертаються додому, розповідають, що є певний такий період, коли треба якось переналаштуватися і наново призвичаїтися до того, що ти вже не на війні. Як ви переживали цей період, скільки це зайняло часу? Чи ви можете сказати, що вже пристосувалися до мирного життя?
— Я навіть не можу сказати, що вже адаптувався. Я ще не звик до цього і часто у снах я ще на війні. Та і контузії дають про себе знати… Я після них дещо «психований», не завжди можу стриматися, але дуже намагаюся. І спогади про те, що я побачив на фронті, не дають спокою. Бо я бачив, як людей у полон брали. Інколи не на власні очі, але наші військові, яких я зустрічав (моїм завданням було провести й потім їх зустріти), розповідали. Розповідали про те, як наших 300-х, тобто поранених, добивали…. І я це знав і я не міг піти за ними. Або спогади про те, як мої хлопці були в Соледарі. Їх накрило мінометним обстрілом, а ми не могли забрати їхні тіла десь місяця два-два з половиною. Двох близьких друзів я вже поховав. Взагалі, я багато своїх поховав. Серед них і наш земляк Вадим Ярошенко… Ми з ним в одному окопі разом були. Це взимку було, то поряд спали, намагаючись зігрітися…
Тимофій Мединський та Вадим Ярошенко зі своїми побратимами.
Те, що вам довелося пережити, за вашими словами, вас змінило. Чи вплинуло це на вашу родину, на спілкування з дружиною, з дітьми, іншими рідними?
— Не дуже. Між нами майже нічого не змінилося. Єдине, що мені доводиться робити — це частіше себе контролювати й стримувати, бо став запальний. Але жінка це розуміє. Певні моменти ми обговорюємо, а про щось намагаємося взагалі не говорити. Де був, як я був — про це не люблю говорити. Хіба хтось запитає, я можу трохи розповісти. А так, як правило, людина, яка була у боях, про це не любить говорити.
Розкажіть, що вам допомагає адаптуватися до мирного життя, в якому багато людей, які лише уявно знають про реалії війни?
— Ну, по-перше, підтримка моїх рідних. Вони не бачили на власні очі всіх жахів війни, але пережили страх невідомості і очікування, коли я був на позиціях. Бо було таке, що я виходив на позиції, а зв'язку не було. Тоді батьки, жінка дзвонили і не могли додзвонитися, дуже хвилювалися. Тому підтримка рідних — це найперше. І друзі, звичайно, тобто люди, які тебе знають і підтримують.
На шляху до взаєморозуміння
Інколи цивільні, які знаходяться у безпечній частині України, коли зустрічають військового, хочуть продемонструвати свою підтримку, але не завжди знають, як це зробити. Як би ви порадили їм спілкуватися з військовими так, щоб дійсно і підтримати, і не нашкодити?
— Треба пам’ятати і розуміти, що людина, яка прийшла звідти (з війни — ред.), вже не така, як цивільна. У неї все одно психіка порушена. Тому треба підходити з доброї сторони, толерантно ставитися до певних моментів і проявів поведінки військових. А ще не буде зайвим подякувати військовому за те, що війна не дійшла сюди, і в наше рідне місто не прийшли люди з автоматами. Люди, у яких ніхто з рідних не на війні, не усвідомлюють, наскільки це важливо.
Українські захисники.
Ми не знаємо, коли війна закінчиться, але всі чекають цього моменту. І ви, як людина, яка вже має досвід участі у бойових діях, людина, яка отримала поранення і продовжує нести службу, як ви вважаєте – який шлях оберуть ті військові, які до війни не були воїнами і залишили мирне життя, аби захистити Батьківщину?
— Я думаю, що навіть після закінчення війни багато військових, які повернуться, будуть на лікуванні і реабілітації. Але багато залишиться на службі. І це правильно. Багато з тих, хто буде мати обмеження за станом здоров’я, все одно служитимуть. Щоб наша армія була сильною, не можна всім розходитись. І у випадку раптового нападу не оголошувати мобілізацію, а розраховувати на професійних військових, підготовлених і готових воювати.
Вдячна за бесіду, за те, що поділилися своєю історією. Бажаємо міцного здоров'я, всім нам перемоги. І щоб ті побратими, за якими ви сумуєте, з якими підтримуєте зв'язок, обов'язково ще зустрілися вже у безпечній мирній Україні.
— Я теж дуже на них чекаю. Думаю, перемога все одно буде і, надію, що дуже скоро.
