Хобі як ліки
Надія Гуменюк — мешканка села Лісоводи, що на Городоччині. На її долю випало непросте випробування — у молодому віці жінка захворіла на ревматоїдний поліартрит. Саме тоді вона захопилася вишивкою. Як це допомогло Надії Гуменюк пережити найтяжчі моменти боротьби за своє здоров’я — далі в інтерв’ю городоччанки.
Спортивне подружжя
Надія Гуменюк народилася у 1950 році в Городку. Після закінчення школи вступила до педагогічного інституту у Кам’янець-Подільському. Там на факультеті фізичного виховання і познайомилася із майбутнім чоловіком Олександром. Отримавши дипломи, молоде подружжя переїхало у Лісоводи, де обидвоє влаштувалися вчителями фізкультури у місцеву школу.
— Все було чудово — родина, робота... Та раптом все змінилося — я захворіла, — пригадує Надія Гуменюк. — Вперше до лікарні у Хмельницькому я потрапила 14 лютого 1972 року. А вийшла з неї аж через 7 місяців — у вересні.
Незримий ворог
З того часу жінка стала на шлях боротьби з недугою. Життя вимірювалося місяцями у лікарнях під час загострення хвороби та періодами ремісії. Надія Іванівна пригадує, що бувало через запалення суглобів вона взагалі тижнями не могла рухатися, навіть говорити їй було важко. Для жінки, професія якої була пов’язаною зі спортом, це стало життєвим викликом.
— Такі періоди було важко пережити не лише фізично, але й морально, — розповідає вона. — Саме тоді вишивання стало для мене порятунком.
Нетрадиційні ліки
Спорт навчив Надію Іванівну самодисципліні, тому вона виявилася зразковою пацієнткою і чітко дотримувалася всіх порад і рекомендацій лікаря. Саме тому жінка, хоч і не здолала хворобу, та змогла її приборкати. А віднайти внутрішню рівновагу, аби не піддатися паніці та зневірі, Надії Гуменюк допомогло рукоділля.
— В один із періодів, коли хвороба відступила, я познайомилася з колегою, яка захоплювалася вишивкою. Я тоді взагалі не вміла вишивати і мені здавалося, що це дуже складно і навіть братися не варто. Та подруга сказала: «Зможеш!», — розповідає Надія Гуменюк. — Дала мені шматок полотна, і я так хрестик за хрестиком…
Надія Іванівна запевняє, що саме вишивання допомогло їй заспокоїтися, навчитися володіти собою, віднайти внутрішню гармонію.
— Вишивання дуже заспокоює, допомагає пережити стрес. Це як психолог, «крепкій» психолог, — говорить жінка.
Захоплення на все життя
Вишивання стало для городоччанки важливою частиною життя. Вишиваючи хрестиком рушники, серветки, подушки та вишиванки, вишивальниця-самоучка відшукала свій стиль.
— У кожної майстрині є свій стиль. Вишивки з різних областей України мають свої особливості. Я ж взяла трішки від того, трішки від того…, — каже Надія Іванівна. — Для мене було важливим, щоб нитки були вовняні, бо вони не линяють.
Згодом роботи Надії Гуменюк не раз ставали експонатами виставок різного рівня. Неодноразово вишивальницю відзначали грамотами і нагородами.
Роботи Надії Гуменюк стали відомими і поза межами Лісоводів.
Навчання майбутніх поколінь
Крім того, що Надія Іванівна була вчителькою фізкультури, після уроків вона працювала в групі подовженого дня. Там зі своїм захопленням вона познайомила й школярів.
— Заздалегідь готувала їм вдома тканину, нитки і навчала. І хлопчиків, і дівчаток – всіх, — пригадує колишня вчителька. — І вони такі гарні картини вишивали, звірів, орнамент, природу. Потім багато хто перейшов на вишивання бісером. Діти були задоволені, а їхні батьки — вдячні.
Код нації
Надія Гуменюк переконана, що українська вишивка – одна з найяскравіших національних культурних особливостей, за якими українців впізнають у всьому світі.
— Подивіться, скільки людей через війну виїхало з України. І знаходячись далеко від батьківщини, вони намагаються привернути увагу до нашої біди, не дати світу забути про нас — ходять на мітинги, демонстрації. Багато хто з них одягають на такі заходи вишиванки. Бо вишиванка — це наше, корінне. Вже у всьому світі знають: вишиванка — то Україна, — з гордістю говорить Надія Іванівна.
На жаль, через хворобу останні роки у жінки почав різко погіршуватися зір і тепер вона не має змоги займатися улюбленою справою. Вишивання їй замінило квітникарство.
— Якби не очі, я б вишивала і вишивала, — зітхає Надія Іванівна. — Та вже не можу займатися рукоділлям... Але всім рекомендую спробувати. Для цього не потрібно мати особливих талантів, головне — бажання і трохи терпіння.
З вірою в перемогу
Городоцька майстриня наголошує, що саме зараз, під час війни, коли люди переживають багато негативних емоцій і знаходяться в постійному стресі, вишивання може стати цілющим.
— А ще для того, щоб заспокоїтися треба допомагати нашим захисникам, — говорить Надія Іванівна. — Я от часто «доначу». Хоч трохи, але надсилаю гроші на дрони, на інші необхідні речі військовим, слідкую за всіма відкритими зборами коштів. Бо тільки об’єднавшись, ми зможемо перемогти та зберегти нашу країну, українські традиції та культуру.
