Артисти, музиканти, волонтери
24 лютого у Хмельницькій обласній філармонії театрально-музичний гурт «Schmalgauzen» презентував хмельничанам виставу «Augusto & Gustav». Учасники гурту, який нещодавно отримав відзнаку українського видання про культуру «Лірум» в номінації «Прорив року», дали Городок.City ексклюзивне інтерв’ю.
Фото: liroom.com.ua
Довідка: «Schmalgauzen» — театрально-музичний український гурт, створений у липні 2020 року студентами Університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Гурт має свій унікальний стиль виступів, що поєднує у собі різні жанри 一 театр, кабаре, перформанс, шансоньє. Не будучи медійним гуртом, «Schmalgauzen» має велику аудиторію, особливо серед студентства, яка стрімко зростає.
Про виклики, які повставали перед гуртом, експерименти та еволюцію творчості, взаємодію з прихильниками, а також про підтримку ЗСУ і майбутні плани журналістці Городок.City Вірі Лапі розповіли учасники гурту Михайло Матюхін та Влад Михальчук, який, до речі, хмельничанин.
Влад Михальчук та Михайло Матюхін.
Враховуючи те, що Городок.City є локальним медіа з Городоччини, то одразу таке питання: чи можуть мешканці невеличких міст і районних центрів розраховувати на те, що ви будете гастролювати не лише в обласних центрах?
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Те, що наш тур складається лише з вистав у великих містах, пов’язано виключно з тим, що у маленьких немає можливості зібрати достатню кількість глядачів. Тому, щоб акумулювати глядацьку залу, ми обираємо такі міста, в які можна легко дістатися з невеликих сусідніх містечок. Нам важливо, щоб люди мали змогу відвідати виставу, а після — повернутися додому.
Крім цього, велике значення має приміщення. Ось, наприклад, у Хмельницький ми не можемо приїхати із концертною програмою, бо є лише зали з сидячими місцями. А наша робота багатопрофільна. Є, так би мовити, концертна, клубова історія, коли залучена уся «пачка» інструментів — ударні, клавіші, саксофон, контрабас… І тоді всидіти просто неможливо… Ну, ми сподіваємося, що неможливо (сміється — прим. ред.)
Михайло Матюхін під час вистави «Augusto & Gustav».
Тому свою основну концертну програму ми можемо привезти лише в ті міста, де є відповідні майданчики. Навіть у моє рідне місто Кривий Ріг ми не можемо приїхати через відсутність такого приміщення. Але можемо у Дніпро, куди легко дістатися з різних куточків Дніпропетровської області. Тобто, це більше логістичні питання.
До того ж лише рік, як ми стали практикувати такі великі тури. І для нас й досі є дивом те, що люди цікавляться нашою творчістю і приходять на концерти та вистави.
Судячи з кількості підписників в Інстаграм і ТікТок, ваша глядацько-слухацька аудиторія зростає. Як ви оцінюєте вплив «Schmalgauzen» на аудиторію та сучасну українську культурну загалом?
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Ви знаєте, нам поки важко це проаналізувати. Річ у тім, що для цього треба зупинитися і подивитися, ніби зі сторони… А у нас такий щільний графік, що нема коли призупинитися. Ми вже десять днів не були в Києві і майже кожного дня у нас вистава.
Влад Михальчук під час вистави «Augusto & Gustav».
МИХАЙЛО МАТЮХІН: З одного боку, створення нашого гурту збіглося з абсолютним занедбанням глядацького інтересу до театру. Це було пов’язано із репертуаром, награністю і багатьма іншими причинами…. Ми тоді були студентами університету Карпенко-Карого, тож відчули це на собі. Але саме тоді цікавість до театру почала і відновлюватися. Може, і ми в цьому «замішані». Бо разом із концертними програмами ми робимо і звичайні вистави. Наприклад, за творами Семюела Бекета (Семюел Бекет — ірландський англо- та франкомовний письменник. Поет, автор романів та оповідань, перекладач Джойса, драматург. Один з основоположників театру абсурду. — прим. ред.). Адаптуючи концертну програму до театральної вистави, я, наприклад, отримую унікальний досвід спілкування з глядачем. Навіть робота в театрі, де я залучений у відомих виставах, але не маю головних ролей, не дає такої можливості. А тут, без перерви, без додаткових засобів у вигляді ансамблю різних музичних інструментів, без води і з панікою в душі, ми з Владом протягом вдвох годин на сцені самі. І ми розуміємо, що це наш експеримент, як артистів. Але водночас, це експеримент і для глядачів, які приходять на ці вистави. Тобто, і глядач разом з нами вчиться. Мабуть, це і є наш вплив на аудиторію і українську сучасну культуру.
Гурт не боїться експериментувати, поєднуючи театр і музику.
Спостерігаючи за гуртом «Schmalgauzen» в соціальних мережах, бачу, що ви дуже відкриті до спілкування з вашими прихильниками. Розкажіть про це детальніше?
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Взагалі-то, ми називаємо їх поціновувачами нашої творчості.
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Це важливо, бо для нас в цих словах є суттєва різниця.
МИХАЙЛО МАТЮХІН: «Шанувальники», «фанати» — ці слова відсутні в нашому розумінні. Ми добре знаємо себе і пам’ятаємо звідки ми, де виросли. Дехто називає нас рок-зірками, але ми себе так не сприймаємо і так не відчуваємо. Спілкування з поціновувачами нашої творчості — це і наша робота, і наше бажання, і наш смак. Тільки під час живої розмови можна відчути свою аудиторію, дізнатись чим живе людина, що переживає. Плюс для мене особисто дуже важливо почути критику про те, що ми робимо. Тому я часто в коментарях наших глядачів у соцмережах відшукую саме не похвалу, а критичні відгуки. Мені цікаво розмірковувати, а як ще можна було б зробити ту чи іншу композицію. Для мене це важливо. На жаль, в Україні майже немає театральних критиків, кінокритиків. І через це залишився єдиний критерій — «популярно». Тобто, якщо продукт популярний, значить він гідний. А ще є «байрактарщина». Така музика, звісно, також потрібна, бо вона відображає наше сьогодення, підтримує моральний дух, але не завжди означає «якість».
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Нещодавно ми зустрічалися у Франківську зі студентами. І у нас вийшла хороша відкрита розмова. Ми обговорювали різні варіанти одних й тих самих пісень і особливо нас цікавили відгуки на оновлену «Тетяну». А ще, мабуть, люди відчувають, що ми робимо те, що нам самим подобається. І це знаходить у них відгук.
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Це дійсно так. Перед тим, як щось доходить до нашого глядача, воно спочатку проходить нашу «фільтрацію». А не фільтрацію того, як заведено, як повинно бути за звичними принципами і канонами. Ми взагалі порушили всі стандарти. Наприклад, ми не йшли традиційним шляхом — радіо, телебачення… Це взагалі не наша історія.
А яка ваша історія? Як би ви охарактеризували зміни, які відбулися з гуртом за майже чотири роки його існування?
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Зрозуміло, що з часом відбуваються зростання і розвиток в певних музичних галузях. Якщо, наприклад, послухати наш крайній реліз «La Dame Blanche» або знов таки оновлену версію композиції «Тетяна» та порівняти їх з нашими першими роботами, це зовсім різні речі. Перші версії по-своєму були класними і нас тоді «напирало» робити саме так, сьогодні по-іншому…
Це те, що стосується саме творчості. А щодо того, які ми поза сценою, то ми сьогодні так само як і кілька років тому: самі тягаємо та розставляємо софіти, апаратуру і таке інше.
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Хоча саме сьогодні хлопці дали нам трохи довше поспати, бо ввечері буде третя вистава за останні три дні. А так ми як і раніше все робимо разом. У нас немає команди в 30 осіб, яка б щось робила за нас. Наша команда — це 15 людей разом з артистами, яка сама виконує все — монтаж та демонтаж сцени, організовує концерти і продаж квитків, тобто все, до режисури та аранжування музичних композицій. Ми не маємо жодного контракту ані з логістичними, ані з музичними компаніями або лейблами.
Виходить, якщо говорити про здобутки за час існування гурту, то це збільшення нашої команди. Коли ми починали, нас було восьмеро. Тепер п’ятнадцять і ми всі «на одній хвилі».
А ще, озираючись на 3-4 роки тому, я пригадую, як нам говорили наші однокурсники: «Ви ж актори! Навіщо вам та музика?! Ви стільки витрачаєте на неї часу та власних коштів». А в результаті саме команда двієчників, яку ви перед собою бачите (так-так, ми «задня парта») якраз єдині, хто має таку капітальну творчу штуку (театрально-музичний гурт ««Schmalgauzen»» — прим.ред.).
Звісно, є такі люди, що грають в театрах, знімаються у кіно, я не хочу применшити або знецінити їхні досягнення… Але ми (колектив гурту — прим.ред.) весь цей час були один в одного, і це наш найголовніший здобуток: ми не розсипалися, і жодні ситуації, які ставалися, від сварок до втрат, не порушили і не пустили на дно наш корабель. Тож ми продовжуємо наші пригодницькі історії разом.
У фіналі вистави «Augusto & Gustav» на сцену гурт виходить у повному складі.
З ваших слів я розумію, що за час існування групи перед вами поставали певні виклики. Які саме і як ви їх подолали?
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Найпершим викликом для нас був карантин. Саме тоді зародився наш гурт. В час, коли все було заборонено. Навчання зупинилося, весь світ наче зупинився і ми не знали, як нам діяти. Всі сиділи по домівках, хто у Кривому Розі, хто у Хмельницькому, працювали у своїх музичних лабораторіях, писали музику, пісні. Потім скидали їх один одному, переслухували... Потім ми зрозуміли, що насправді це чудова можливість, бо ми всі друзі, ми об’єднані одним смаком і нам треба всім зібратися у Києві. Звісно, були певні складнощі: через карантин для пересування між містами були потрібні дозволи, фінансово ми залежали від батьків, масові заходи були заборонені. Але ми таки зібралися і почався рух. Саме тоді ми знайшли локацію для першого великого концерту. Уявіть, це було біля ТЕЦ-6 на Троєщині.
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Друзі нам надали приміщення для пейнтболу в лісі. Тоді нам дуже допоміг батько Артемія Зеленського (учасник гурту, помер 20 березня 2022 року).
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Так, саме батько Артемія надав нам музичну апаратуру. І той концерт ми зробили благодійним, ми збирали кошти на лікування мами Артемія, яка важко хворіла. Нам вдалося організувати підвіз людей на майданчик і таким чином зібралося майже 200 глядачів, чого ми навіть не очікували. Так що першим нашим викликом був саме карантин. Але ми подолали його.
А другий, найважчий, — це втрата нашого друга Артемія. Кожного дня ми відчуваємо цю втрату і для нас він завжди поруч, в наших піснях, в нашій музиці.
Ну і третій виклик — це війна.
Так склалося, що день нашої зустрічі і вашої вистави у Хмельницькому припав на 24 лютого, другу річницю війни. Як війна вплинула на гурт?
МИХАЙЛО МАТЮХІН: По-перше, наша ціль, окрім творчого існування — це благодійний внесок в нашу перемогу, який ми можемо робити завдяки тому, що маємо аудиторію, яка нас слухає. І зараз триває збір коштів для 92 окремої штурмової бригади танкового батальйону.
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Там служить мій брат і ми збираємо гроші на комплектуючі для дронів. Станом на зараз ми вже передали 715 тисяч гривень, цей збір хочемо закрити 400 тисячами. І сьогодні під час вистави ви побачите, що ми придумали, аби скоріше зібрати необхідну суму.
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Ми хочемо зробити свій внесок у перемогу і у те, щоб наша країна мала можливість «смажити» росіян. Тому всі наші вистави — це спосіб боротьби за устрій української держави, в якій мають вільно жити люди різних професій. Тому, звичайно, війна вплинула на наш гурт, на кожного з нас, вона змінила життя кожного українця.
Дійсно, війна впливає на всі сфери життя українців. Але наші захисники виборюють для нас наше майбутнє. Тож, які ваші плани на майбутнє, чого ми можемо очікувати від гурту «Schmalgauzen» і чи розглядаєте ви співпрацю з колегами «по цеху»?
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Скажімо так, у нас є друзі музиканти. Наприклад Влад дружить з гуртом з Одеси «Хейтспіч». Але, дивіться, у нас у групі є мінімум чотири людини, які співають, і нам би спочатку всіх своїх залучити по максимуму.
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: А щодо планів. То нещодавно нам випала честь брати участь у святкуванні 100-річчя з дня народження Сергія Параджанова. Нас запросили презентувати його фільм «Тіні забутих предків». І Андрій Ширко (учасник колективу, відповідає за режисуру) побачив відео, на якому Сергій Параджанов співає пісню «Вербова дощечка». Ми її переробили і у нас народилося рішення записати цю пісню.
МИХАЙЛО МАТЮХІН: Саме робота над «Вербовою дощечкою» наштовхнула нас на ідею записати щось спільне разом з ансамблем української аутентичної музики «Божечі». Це було б цікаво. Вони круті знавці з музичної ритміки і співу. Але не знаємо, чи спрацюємося. Вони не дуже схильні до експериментів, на відміну від нас. Але ми із розумінням ставимося до цього.
А ще ми плануємо повернути життя в Будинок Кіно у Києві. Зараз це наш театральний дім. Він в досить занедбаному стані, але з нашою появою він почав оживати. Тож хочемо відродити його.
Не можу оминути питання до Влада. Ви сьогодні будете виступати у рідному місті. Чи відчуваєте, що ви повернулися додому?
ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Звісно. Так, ти звикаєш до Києва, відчуваєш себе там класно, але дім є дім. Тут я виріс, тут мої батьки, скажімо так, батьківська хата. Тож, звичайно, серцем відчуваю це. І так, як спиться вдома, так ніде не спиться.
На виставу у Хмельницькому Влада прийшла підтримати його родина і друзі.
І Хмельницький відповідає Владу та гурту «Schmalgauzen» взаємністю. За кілька годин до вистави «Augusto & Gustav» біля філармонії утворилася величезна черга. Молоді, стильно одягнуті люди з квітами і сувенірами у руках, з піднесеним настроєм очікували на зустріч з улюбленими артистами. У залі був аншлаг. А після вистави — вільне спілкування учасників гурту з поціновувачами своєї творчості. Тож, схоже, це не останній візит гурту на Хмельниччину.
