Жовтень змінив їх назавжди: Віктор Фандира та В’ячеслав Борита з Городоччини вчаться жити по-новому

Жовтень змінив їх назавжди: Віктор Фандира та В’ячеслав Борита з Городоччини вчаться жити по-новому

Фото: Городок.Сity

Історії двох воїнів з Городоччини

Віктор Фандира та В'ячеслав Борита — військові з Городоччини, які живуть у сусідніх громадах. Точніше жили до повномасштабної війни. Сьогодні вони проходять реабілітацію у тилових містах України. В'ячеслав намагається стати на ноги, а Віктор — вчиться ходити на протезах.

Їхні історії — про війну, поранення та точку відліку, після якої вже ніколи не буде як раніше.

«Зроблю протези з дерева, але ходити буду»

Квітень 2024 року. Підіймаюся на другий поверх реабілітаційного центру, де на мене вже чекає Віктор. Перед зустріччю трохи хвилююся. Думаю, з чого почати розмову… І в цей час помічаю його — молодого й усміхненого чоловіка у патріотичній футболці та шортах з написом «Доброго вечора, ми з України» й маленькими прапорцями.

Вперше з Віктором Фандирою я спілкувалася у жовтні 2023 року. За два тижні після того, як він втратив ноги. Тоді воїн казав: «Зроблю протези з дерева, але ходити буду». Сьогодні військовий проходить реабілітацію в одному із реабілітаційних центрів Вінниччини й вчиться ходити на протезах.

Ми з Віктором підіймаємося ліфтом на третій поверх і заходимо у невелику кімнату, у якій військові та цивільні займаються із реабілітологами. Саме тут починається наша розмова.


41-річний Віктор Фандира родом з Клинового, що на Сатанівщині. Має двох братів, з якими у дитинстві любив робити збитки. Після школи навчався на водія та електрика, а потім працював на будові у різних містах України й за кордоном. У вільний від роботи час ганяв із друзями м’яча та займався пасікою.

Коли розпочалася повномасштабна війна, клинівчанин хотів піти на фронт, але йому казали, що ще не час. Просили зачекати. У вересні 2022 року Віктор Фандира отримав повістку та після навчання пішов захищати свою Батьківщину. Був розвідником-штурмовиком. Боронив край на Куп’янському та Бахмутському напрямках.

— Я служив у 22 батальйоні 92-ї окремої штурмової бригади однієї із військових частин Збройних сил України. Був простим солдатом із позивним «Вуйко». Робив те, що мені наказували. Треба було йти, і я йшов... Також ремонтував автомобілі, хоча до війни цього не вмів робити, — розповідає воїн.

За відвагу у боях Віктор отримував нагороди. Каже, що за це сержанти на нього ображалися, бо він, бувши солдатом, мав більше відзнак, аніж вони.

Серед багатьох нагород має і нагрудний знак «Золотий хрест».

Віктор зазначає, що зазвичай його відправляли на найважчі завдання. До служби він ставився, як до роботи. Ніколи не відступав і при штурмах завжди йшов попереду. Так було і другого жовтня.

«35 днів навчалися у Великій Британії»

В'ячеслав Борита — однокласник моєї старшої сестри. Тож його я знаю з дитинства. Пам’ятаю, яким він був хлопчиком, потім — юнаком і оскільки ми після закінчення школи залишилися жити у рідному місті, то часто бачилися й у дорослому віці. Але не спілкувалися. Я лише знала, що В'ячеслав — музикант і музика — це частинка його душі.

Написавши йому у месенджер, я й не сподівалася, що він погодиться зі мною поспілкуватися і поділитися своєю історією. Але він погодився. І мені здалося, що навіть зрадів моєму повідомленню.

— Вам зручно розмовляти? — запитала я, задзвонивши до давнього знайомого.

— Зараз доїду до палати й буде зручно, — відповів він.

Потім було декілька хвилин тиші, яку переривали звуки з коридору реабілітаційного центру, а пізніше — палати. Згодом він продовжив зі мною розмову, що тривала півтори години.

32-річний В'ячеслав — городоччанин. У сім’ї він — найстарший. Має ще двох молодших братів, які також військові. Їхній батько — музикант. На горищі у нього колись був старий акордеон. Саме з нього розпочалася любов В'ячеслава до музики.

— Малим я часто вилазив на горище і там вчився грати, — пригадує воїн.




Сьогодні він грає на п’ятьох музичних інструментах — саксофоні, ударній установці, гітарі, фортепіано та акордеоні. Крім цього, він педагог. Цю спеціальність здобув у Тернополі.

Певний час працював музичним керівником у дитсадку. Останнє його місце роботи — АТ «Хмельницькгаз». І це робота, на яку воїн мріє повернутися, коли стане на ноги. Та перше, що він зробить повернувшись у рідне місто, це піде на могилу до полеглого побратима Павла Залуцького, з яким разом навчався у Великій Британії.

​Вячеслав Борита разом із Павлом Залуцьким та іншими побратимами у Великій Британії. (Павло перший з права у нижньому ряду). ​В'ячеслав Борита разом із Павлом Залуцьким та іншими побратимами у Великій Британії (Павло - перший справа у нижньому ряду)

— Нас мобілізували 17 січня 2023 року. Тиждень ми були у Житомирі, а потім 35 днів навчалися у Великій Британії. Жили в одній кімнаті… Попри те, що було досить важко, були й гарні моменти. І їх створював Павло. За професією він був вчителем історії, тому дуже гарно розповідав про минуле і теперішнє. Проводив паралелі. Його любили слухати побратими. Тому часу на перепочинок у нього не було. Коли інші відпочивали, Павло «працював». Але це йому подобалося. Він почувався зіркою, — зробивши паузу, зауважив Вячеслав.

Повернувшись на Батьківщину, хлопці потрапили в різні бригади. 18 березня Павло загинув і став частиною історії, яку так любив за життя, а В'ячеслав продовжив боротьбу із ворогом.







Я служив у 80 десантно-штурмовій бригаді. Був стрільцем-гранатометником. Воював на Запорізькому напрямку. На штурми ходив, як на роботу. Вони тривали 4-5 днів. Як не дивно, психологічно я почувався добре, а ось фізично — не дуже. Постійно виснажувався. Важко було носити боєкомплект. Одного разу при штурмі потрібно було йти сім кілометрів. І я залишив свій рюкзак з документами. Командир сказав: «Залишай. Документи відновляться. Життя за них дорожче». Але коли я повертався, то знайшов свій рюкзак. Поряд із ним був вибух, тому частина речей не вціліла, але документи не зачепило, — пригадує воїн.

У вересні 2023 року В'ячеслав отримав перше поранення. Він хотів витягнути побратима з-під обстрілу, але вороги були дуже близько. Почалася стрілянина. Товаришу В'ячеслава, з яким він пішов рятувати побратима, осколком відсікло пальці, а городоччанину куля потрапила у праву руку. Пройшла наскрізь. Та він продовжив вести вогонь по ворогу, аж поки не прийшла заміна, яку він викликав по рації.

— Після лікування я знову став у стрій. Та ненадовго. 4 жовтня я отримав поранення, після якого зліг, — каже Вячеслав.

«Лівої ноги вже не було, права ще теліпалася»

2 жовтня того ж року поранило й Віктора Фандиру. Подія трапилася на Бахмутському напрямку.

Я тоді казав командиру, що краще піти вдень, зробити роботу і коли почне смеркатися - повернутися. А він наполіг на тому, щоб ми пішли увечері й, відповідно, поверталися вночі. Там все було заміновано. Я повернув не біля того кущика й усе…, — сказав воїн

Віктор підірвався на міні. Пригадує, як відчув дзенькіт у вухах, а потім його відкинуло вибуховою хвилею.

— Пам’ятаю — лежу, пацани підійшли до мене і почали натягувати турнікети. Лівої ноги вже не було, права ще теліпалася. Коли натягували турнікети, я ще сам контролював ситуацію і перевіряв, чи добре вони все затиснули. Потім глянув у небо і побачив наші дрони. Ними вели евакуаційний автомобіль. Під час евакуації я жартував. Намагався триматися на позитиві, бо розумів, що час назад вже не повернеш, — відмітив воїн.

Далі все було, як в тумані. Віктор опритомнів через три дні у шпиталі. Переніс вісім операцій. Навчився жити з фантомними болями й мріяв про день, коли знову зможе ходити.

— Чесно, сьогодні я навіть не думаю про те, що у мене немає ніг. Ну немає, тай немає, — зізнається воїн.

Поворотний момент

У ці ж дні на іншому напрямку — Запорізькому разом з побратимами тримав позиції В'ячеслав. Ворог наступав. Стримувати навалу було дедалі важче. Прильотів було багато. Одна міна зірвалася біля Вячеслава.

— Голову врятував шолом. Та всі незакриті частини тіла постраждали. Я отримав важке поранення хребта та лівого плеча, після чого мене паралізувало. Я кликав побратимів на допомогу, та вони мене не чули. На деякий час я втратив свідомість. Коли відкрив очі, наді мною ще стояв стовп пилу від вибухової хвилі. Я не міг поворухнутися. Кликав на допомогу і врешті-решт мене почули й почали евакуйовувати через заміноване поле. Хлопці ризикували життям, бо ворог з дрона бачив скупчення людей і бив по нас. Я був вже без бронежилета та шолома. Коли прилітало, хлопці розбігалися у різні сторони. Так мене несли чотири кілометри. Поки побратими дійшли до автомобіля, по нас вдарили тричі, — пригадує В'ячеслав.

Потім він переніс чотири операції. Першу йому зробили у Запоріжжі. Другу — через два дні у Дніпрі, а потім ще дві у Києві. Сили В'ячеслав черпав у людях — рідних та друзях, які його підтримували і були поряд.

До В'ячеслава приїхав колектив хору, учасником якого він був до війни.До В'ячеслава приїхав колектив хору, учасником якого він був до війни.Фото: Архів В'ячеслава

«Я не хотів, щоб мене жаліли»

Лікування та реабілітацію Віктор захотів пройти у Вінниці. Хмельницький він не розглядав, тому що хотів бути подалі від дому.

— Я не хотів, щоб мене жаліли. Тому вирішив пройти лікування у Вінниці. І не прогадав. Тут дуже гарне ставлення до військових, хороші умови для проживання, професійні реабілітологи та психологи. Словом, за цим місцем я буду сумувати, — всміхнувшись, зазначає Віктор.

Саме у Вінницькому реабілітаційному центрі військовий зробив свої перші кроки. Було непросто. Але з кожним днем його хода ставала все впевненішою. Нещодавно Віктору зробили новий протез, на якому ходити стало значно легше.

— Протез дуже якісний. Він підлаштовується під ходу людини. Тож тепер, якщо Віктор захоче піти швидше, то протез під нього підлаштується. Крім цього, якщо раптом воїн спіткнеться, протез його зловить. Він може на нього покластися. Тапер головне для Віктора — багато ходити й відпрацьовувати навички ходьби, — каже Павло Михайлюк, технік-протезист-ортезист.

Павло МихайлюкПавло МихайлюкФото: Городок.City

Протезування та реабілітацію Віктору оплатила держава. Поки що воїн ходить, опираючись на милиці. Але намагається піти самостійно. Вже у травні він повернеться додому й знову займатиметься улюбленою справою — бджільництвом.

Приїду, наловлю роїв і знову буду мати багато бджолиних сімей. Бо поки мене не було, вижила лише одна, — розповідає воїн

Та спершу Віктор хоче переобладнати дім і все довкола, щоб йому було зручно ходити. А ще сатанівчанин планує навчитися їздити на тракторі і з часом створити сім’ю, якої у нього поки що немає.

«Моїм побратимам візки видали, а під мій ріст 1,9 м не можуть знайти»

«Спортсменом вже не будеш, але ходити зможеш», – такий прогноз зробив один медик В'ячеславу, який сьогодні заново вчиться тримати ложку у руках, готувати їжу, працювати за комп’ютером і просто доглядати за собою.

На час нашої розмови городоччанин був в одному з реабілітаційних центрів Рівненщини, у якому лікують воїнів з проблемами зі спиною. Тоді чоловік зазначив, що процес реабілітації дуже складний і довгий. Та він не втрачає надію на краще і робить усе для того, щоб знову стати на ноги.

— Я вже сам пересідаю з візка на ліжко. Майже сам одягаюся. І помаленьку починаю відчувати ноги. Інколи відчуваю біль, інколи — холод чи тепло. Рухаю пальцями. І це мене тішить. Щиро дякую реабілітологам, які дуже допомагають нам, військовим, відновитися після важких поранень. Також до нас приходять волонтери й приносять всілякі смаколики. Це дуже мило, — всміхається воїн.

Як і Віктору, В'ячеславу усе лікування та реабілітацію оплачує держава. Єдине, з чим у нього виникли проблеми, це колісний візок.

— Моїм побратимам візки видали, а під мій зріст 1 метр 90 сантиметрів не можуть знайти. Але може через волонтерів вдасться виправити цю ситуацію, — надіється воїн.

У реабілітаційний центр, у якому проходив реабілітацію В'ячеслав Борита, приїжджала перша Олена Зеленська та Віктор ЛяшкоУ реабілітаційний центр, у якому проходив реабілітацію В'ячеслав Борита, приїжджала перша леді Олена Зеленська та Віктор ЛяшкоФото: Архів В'ячеслава

Днями він переїхав до Хмельницького, ближче додому. Там відкрився реабілітаційний центр, у якому військовий продовжує лікування. Він мріє, щоб його хоч на день відпустили додому. Та розуміє, що поки це неможливо…

P.S.

У Хмельницькій ОВА зазначають, що сьогодні в області є багато реабілітаційних центрів, у яких воїни можуть пройти реабілітацію, отримати протезування та психологічну й духовну підтримку.

— З міркувань безпеки, ми не можемо сказати їхнє місце розташування. Лише зазначимо, що такі центри є і воїнам там надають безкоштовну допомогу. Частину коштів на функціонування таких центрів виділяється з державного бюджету, а частина — з обласного. Адже питання реабілітації й адаптації військових до мирного життя — надважливі, — зазначила у коментарі для Городок.City начальниця управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Хмельницької ОВА Інна Михайлова.

За потреби, інформацію про реабілітаційні центри ветерани та члени їх сімей можуть знайти через чат-бот «Ветеран Хмельниччини». Також у Хмельницькому працює реабілітаційний центр духовно-психологічної підтримки «ADAMANTEI», у якому допомогу надають військовим, ветеранам війни, членам їх сімей, рідним загиблих захисників й іншим людям зранені війною. У Городку створено три групи підтримки для рідних військових: «Об’єднані серця», «Дозволь мені бути поруч» та «Душевна підтримка: поміж сердець». Мета — надання духовної та психологічної підтримки матерям, дружинам, сестрам та донькам живих і загиблих воїнів.