Історія воїна із Городка
«Кожних пів години ворог скидає бомбу калібром 500 кілограмів. Після 50-того КАБа ми вже не рахуємо. Звук, коли вона летить, крутиться у повітрі… а ти просто лежиш в окопі й думаєш: «Хоч би не в тебе, хоч би не в тебе…». Пам’ятаю, як така бомба впала за 150 метрів від нас. І я вам скажу, це… дуже неприємно».
30-річний Андрій Михайлов з позивним «Ведмідь» родом із Городка. Він з дитинства мріяв стати військовим. І у 2015 році його мрія збулася. Сьогодні він не уявляє себе у мирному житті. На запитання, що йому дає сили боротися із ворогом, відповідає: «Діти».
— Всі малюнки, які нам малюють діти, розвішані у нас над ліжками. Коли ми прокидаємося і дивимося на них, то розуміємо, що наша боротьба не марна, — відзначає український захисник.
Андрій МихайловФото: facebook.com
Далі — монолог воїна із Городка, у якому він розповідає про війну до та після повномасштабного вторгнення, про співпрацю із волонтерами та про заповітну мрію.
Андрій Михайлов на передовійФото: facebook.com
Зовсім інша війна
«Моя війна з окупантами розпочалася у 2015 році. Тоді я служив у 10 гірсько-штурмовій бригаді 8 окремого гірсько-штурмового батальйону. Спершу стояв на захисті міста Мар’їнка, що на Донеччині. Потім боронив місто Попасна та селище Кримське.
Воїн із Городка в ПопаснійФото: facebook.com
У 2019 році я звільнився з лав Збройних сил України. Шукав кращої долі у Європі. Три місяці працював на заводі, який виготовляв бампери до автомобілів. Але 12 годин на ногах — це не моє…
Андрій Михайлов у ЧехіїФото: facebook.com
У 2020 році я знову став на захист Батьківщини. Бо вже не уявляв себе в іншій сфері життя. Тільки у штурмовики я не повернувся. Почав служити у військовій розвідці.
Про те, що розпочнеться повномасштабна війна, я знав, але не знав, коли це станеться. Тому ранок 24 лютого 2022 року й для мене став несподіванкою. Тоді я з хлопцями був на Одещині. Ми їхали у напрямку Криму, щоб замінити побратимів. Зупинилися на ніч в одній із закинутих хатин. О четвертій годині ранку прокинулися від слів командира: «Прокидайтеся, війна…». Ці слова і досі звучать у моїй голові.
Спросоння я не одразу зрозумів, про що йдеться. Адже війна тривала вже не один рік. Але командир говорив про зовсім іншу війну. В рази жорстокішу, ніж була до цього… На якій ллється дуже багато крові. І після якої ми ще дуже довго будемо оговтуватися.
Глянувши на телефон, я побачив безліч пропущених дзвінків. І навіть мене, військового, охопила паніка. Три дні я жив в іншому вимірі. Не знав що робити. При собі мав лише автомат та чотири магазини з патронами.
Потім нас направили на Миколаївський напрямок. Приїхавши туди, ми не розуміли, де наші, а де вороги. Під підозру потрапляв кожен другий. Щоб розуміти, хто де, ми почали намотувати на рукава сині стрічки. На вулиці цивільних практично не було. Працювала авіація, йшли стрілецькі бої… Оборону міста тримали ми й 28 механізована бригада «Лицарі зимового походу».
Андрій Михайлов в одному із зруйнованих міст України Фото: facebook.com
Звільнення Херсона
Попри все жахіття, яке нам довелося побачити під час повномасштабної війни, пригадуються й приємні моменти. Один із таких — визволення Херсона. Я пам’ятаю як нас зустрічали люди. Вони кричали й плакали від щастя. Місто у буквальному сенсі за мить одягнулося в жовто-блакитні барви. Не знаю, де вони понабирали стільки державних стягів, але було гарно…
З розмов із місцевими я дізнався, що під час окупації найжорстокішими із цивільними були військові із ДНР та ЛНР. Вони наче мстилися людям за те, що стільки років на їхній території було гучно, а на іншій — вирувало життя. Крім цього, зустрічалися також зрадники серед своїх. На жаль, їх було багато. Тих, які чекали на «руський мір». Це прикро визнавати.
Андрій Михайлов із побратимамиФото: facebook.com
Воїн-волонтер
З часом, розуміючи, що на фронті не вистачає техніки, я спільно з волонтерами із рідного міста почав відкривати збори на автомобілі та дрони. Адже для нас дрони — це очі у повітрі. Та ціни на них — космічні, а нищаться вони мало не щодня. Сьогодні є дуже багато приладів, що глушать сигнали. Був такий випадок і у мене. Я запустив дрон, який вдалося придбати завдяки небайдужим людям, але він сів на підконтрольну росіянам територію. За декілька секунд зв’язок обірвався і я зрозумів, що мій безпілотник потрапив до рук противника. Такі ситуації трапляються часто. Тому ми змушені просити про допомогу волонтерів. Хоча також купуємо та ремонтуємо техніку й за власні кошти.
У грудні Андрій Михайлов особисто приїжджав у Городок по автівку, яку придбали для нього волонтери
Шлях до успіху — співпраця
Щодо перемоги, то до неї готуватися потрібно. І всі ми цього дуже прагнемо. Але варто визнати, що росіяни добре воюють. Вони вміють рити окопи та будувати теплі і міцні бліндажі. А найголовніше те, що в них багато «живої сили». Середній вік їхніх військових — 30 років, наших — 50. І з того, що помітив, то вони — безстрашні. До прикладу, падає снаряд 120 калібру за 15 метрів від військових. Вони розвернулися, глянули на нього і пішли далі. Чи вони під впливом якихось речовин, чи що… Ми цього не знаємо. Але факт залишається фактом. І якщо припиниться фінансування зі Сполучених Штатів Америки, ситуація у нас значно погіршиться…
Тому наше завдання сьогодні — об’єднатися і зробити максимум для перемоги. Бо мрію я жити у квітучій Україні. Щоб наша держава давала людям все те, що їм потрібно. І хочу, щоб після війни про нас, військових, не забули й не казали: «Ми вас туди не посилали».
