«До» та «після»
До повномасштабної війни Валентин Ясінський був семінаристом. Любив грати на гітарі, співати та спілкуватися з людьми. Сьогодні він — воїн у відставці, який більше не створює музику, а лише слухає і все рідше спілкується з цивільними, які живуть зовсім в іншому світі.
Далі історія городоччанина, який втратив на війні брата, але не втратив віри. Свій біль він ховає за посмішкою, а коли стає дуже важко — сідає за кермо автомобіля, вмикає музику і їде якомога далі від людей.
Випадкова зустріч
Він іде вулицею свого міста, одягнувши навушники. Раптом хтось підходить до нього із-за спини та хапає за руку. Воїн з позивним «Фокус» різко зупиняється, приготувавшись дати відсіч невідомому. Та, повернувшись, бачить перед собою маленьку дівчинку, яка дарує йому патріотичний малюнок, обіймає і дякує за можливість жити у своїй країні й розмовляти рідною мовою. Воїн, не стримавши емоцій, заплакав.
Це була його перша ротація з часу великої війни. Тоді він приїхав додому на декілька днів. Не хотів ні з ким розмовляти й не хотів нікого бачити. Люди його дратували. Особливо — питання, які вони йому постійно ставили.
— Військових не потрібно запитувати про те, як там, чи страшно... Звісно, страшно. Але я у таких випадках завжди кажу: «Бери зброю, іди на передову і все побачиш на власні очі. Я теж зараз хотів би бути зі своєю сім’єю і бачити їхні щасливі посмішки, та, на жаль, реальність інша, — каже військовий, іронічно всміхаючись. Але помітно, що за його посмішкою та жартами приховані біль і розпач. Про свої справжні відчуття український захисник розповів журналістам Городок.City.
Валентин ЯсінськийФото: Городок. City
Історія воїна
Валентину Ясінському 26 років. Він випускник Городоцької школи з польською мовою навчання. Після закінчення освітнього закладу став семінаристом. Рік навчався у Вищій Духовній Семінарії у рідному Городку, а потім — у Ворзелі на Київщині. Через пів року навчання там вирішив взяти академвідпустку.
— Семінаристом я став у 17 років. Тоді ще не розумів, чого хочу насправді. Відтак вирішив взяти час на роздуми. У 2018 році, коли мені виповнився 21 рік, вступив до Національної Гвардії України, де служив два роки,— пригадує військовий.
Про життя до 24 лютого Валентин розповідає спокійно. Час від часу всміхається, пригадуючи кумедні історії з юнацьких літ. Розповітає, що після закінчення контракту повернувся знову до семінарії, яку тепер вже точно планував закінчити. Та коли розмова торкнулася повномасштабної війни, військовий почав «фільтрувати» кожне слово.
128 гірсько-штурмова бригада однієї з військових частин Збройних Сил України готується до виконання бойових завданьФото: Архів Валентина Ясінського
Війна
Повномасштабна війна застала Валентина у місті Первомайськ на Миколаївщині, де він проходив практику. О пів на четверту ранку того страшного лютневого дня хлопця розбудив телефонний дзвінок. Це були військові з частини, в якій він служив за контрактом. Вони повідомили городоччанину про те, що розпочалася війна. «Яка ще війна? Так жартувати не можна», — подумав хлопець і, вимкнувши телефон, ліг далі спати. Але побратими почали дзвонити на інший телефон. Тоді Валентин почав читати новини та зрозумів, що це — не жарт.
Ще декілька днів він був у Первомайську. Одягнувши сутану, за дозволом єпископа, служив людям, поки священник евакуйовував людей, рятуючи їх від ворогів.
— У перших числах березня я приїхав додому. Ворзель окупували. У будівлю нашого навчального закладу росіяни буквально в’їхали на БМП та облаштували там собі місце проживання. Тож наша семінарія була релокована до Городка, — розповідає воїн.
Повернувшись у Городок, Валентин пішов до територіального центру комплектування, щоб повідомити про своє місце перебування. І там йому сказали: «Маєш три години на збори». Городоччанина призвали до лав Збройних Сил України, зокрема у роту охорони. Хоча, як він зазначає, мали б призвати до лав Національної Гвардії.
— У роті охорони вже був мій брат Віталій. Наш молодший брат Мирослав у цей час проходив строкову службу. А найстарший Михайло вступив до батальйону «Карпатська Січ», — розповідає український захисник.
Згодом він з братом і ще понад 50 городоччанами поїхав на навчання до Мукачева, що на Закарпатті, а вже звідти — виконувати бойові завдання.
— У дорозі ми співали та мали бадьорий настрій. Хоча розуміли, що для когось ця подорож може бути останньою, — зауважує Валентин Ясінський.
Валентин став командиром першого відділення 128 гірсько-штурмової бригади однієї з військових частин Збройних Сил України. Зізнається, це було непросто. Тепер він відповідав за всіх своїх побратимів. Та найважче стало тоді, коли воїни дізналися, що Валентин — семінарист. З того часу він неофіційно став ще й капеланом.
128 гірсько-штурмова бригада, у якій служив Валентин Ясінський зі своїм братом ВіталіємФото: Архів Валентина Ясінського
— Пам’ятаю, як ми вперше виїхали на бойові позиції під Білоруський кордон.... Тоді до мене підходило багато військових та просили про духовну підтримку. Це було важко. Адже в мене самого «дах» їхав і водночас я мав допомогти побратимам, — пригадує військовий.
Найболючіша втрата
Тоді духовною опорою Валентина був брат Віталій, який розумів його з пів слова. Та 12 грудня Віталія не стало. Три місяці всі вважали його зниклим безвісти.
— До 25 січня тіло Віталія було у населеному пункті Яковлівка, де перебували вагнерівці. Тоді відбувся обмін тілами загиблих і 30 січня тіло Віталія вже було на медичному огляді у Бучі. Та представники влади про цей обмін нічого не сказали. І це було найболючіше. Три місяці тіла просто валялися у рефрижераторі, а рідні загиблих не знаходили собі місця. Ці воїни своє відвоювали й стали непотрібними державі, за яку вони віддали життя. Брата я сам шукав у рефрижераторі серед інших тіл. Без рукавичок і маски. У морзі мені сказали: «твій десь там». Спершу я побачив його шеврон… А потім обличчя... Це був мій брат..., — з сумом у голосі сказав Валентин і вийшов на вулицю вгамувати почуття.
Розмова з воїномФото: Городок.City
Пригадує воїн, що період з грудня 2022 по березень 2023-го року був для нього найважчим. Він слухав плітки про те, що його брат ховається від виконання своїх обов’язків і насправді з ним все гаразд. Батьки ж не знаходили собі місця. Вони до останнього надіялися на те, що зателефонувавши до свого Віталіка, вони почують такий знайомий голос. Та дарма... Віталік став небесним воїном.
Похоронили Віталія Ясінського 10 березня 2023 року на Алеї Слави у ГородкуФото: Городок.City
— Тепер ми хочемо зробити усе можливе, щоб Віталію дали звання «Герой України». Він на нього заслужив. Адже віддав своє життя, рятуючи інших, — відмічає Валентин.
Відлуння війни
Війна і втрата брата залишили значний відбиток на житті городоччанина. Валентин офіційно звільнився з лав Збройних сил України. Хоча й надалі підтримує своїх побратимів, як духовно, так і матеріально — возить гуманітарну допомогу та техніку.
Водночас чоловік розуміє, що таким, як раніше він вже не буде. Каже: «Дуже важко існувати з відлунням війни». Тому зараз намагається виграти найважчий бій — із самим собою. Бо кожного разу ховати свої почуття за посмішкою стає дедалі важче. Тому спасіння шукає у Бога.
— Є такий вислів «Per patientiam itur ad astra». Тобто «Через терпіння йдемо до зірок». Бог сам терпів і нам велів терпіти. Його задум важко зрозуміти. Потрібно просто прийняти, — зауважує Валентин.
Водночас військовий зізнається, що воїнам важко повертатися до цивільного життя тому, що люди у тилу часто живуть так, наче війни немає. Крім цього городоччанин зауважує, що військові на фронті також мають Інтернет. Відтак бачать пости цивільних, які розважаються у тилу, поки захисники та захисниці ризикують власним життям на передових позиціях.
— Я розумію, що не всі українці повинні бути на фронті. Країна має працювати й у тилу та підіймати свою економіку. Але, як на мене, наші співгромадяни мають пам’ятати про те, що живуть в умовах війни і поважати людей, завдяки яким вони мають змогу спокійно пити каву, ходити на роботу, відзначати свята і просто жити. Адже найціннішим є життя людини, — наголошує воїн із Городка.
Стосовно відносин між цивільними й військовими Валентин Ясінський каже, що воїни — такі ж люди, як усі. Тому з ними потрібно розмовляти на різні теми, а тему війни краще зайвий раз не підіймати. Якщо воїн захоче щось розповісти, він розповість, якщо ні, то не потрібно ворушити незагоєні рани...
Але суспільство уже повинно розуміти, що з кожним днем в Україні стає все більше травмованих війною людей. І після перемоги перший виклик, який постане перед нами, буде адаптація військових у мирному житті, а відтак і вміння цивільних спілкуватися із воїнами.
— Раджу українцям вже сьогодні проходити різні психологічні курси, щоб зрозуміти те, що відбувається з військовими. Чому вони реагують так, а не інакше. Чому замикаються в собі та часто не хочуть виходити з дому. Чому так багато мовчать...
Наведу один приклад непорозуміння між військовим і цивільними: «Приходить до нас додому військовий, якого ми дуже поважаємо і хочемо йому висловити свою повагу. Відтак садимо його на найбільш урочисте місце у своєму домі. Але, сидячи там, військовий відчуває дискомфорт. Його підсвідомість говорить про небезпеку. Через деякий час він встає і каже дружині: «Ходімо звідси». Дружина або іде і дорогою «пиляє» його за зіпсований вечір, або залишається з гостями та разом із ними обговорює свого «неадекватного чоловіка». А причина поведінки воїна дуже проста — його просто посадили плечима до вікна, — розповідає ініціатор заснування Школи капеланського служіння, єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук.
Єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло ГончарукФото: Городок.City
Коментарі психолога
У відвертій розповіді Валентина ми бачимо кілька ситуацій, пов’язаних з особливостями реакції та поведінки колишніх військових у мирному житті. Для того, щоб краще зрозуміти, підтримати й не нашкодити нашим захисникам, які знаходяться у процесі адаптації до мирного життя доцільно знати певні психологічні аспекти психологічних змін, які відбуваються із військовими.
Психіка людини достатньо швидко прилаштовується до ситуації небезпеки, в якій основною потребою є виживання. Цьому допомагають «правила поведінки у бою». Без знання цих правил цивільній людині дуже важко зрозуміти поведінку військового. Ці правила часто є неусвідомлюваними, але міцно закріпленими у поведінці воїна. Часто такі прояви поведінки можуть бути симптоми ПТСР.
Розглянемо ті, про прояв яких йдеться у розповіді Валентина Ясінського
1) Випадок із дівчинкою, коли Валентин, відчувшиописує неочікуваний дотик,«різко зупинився, приготувавшись дати відсіч невідомому».
Ми бачимо у дії правило поведінки в бою «Спочатку реагуй — потім думай. Ціна швидкості реакції – життя».
У зоні бойових дій виживання залежить від автоматичної реакції на небезпеку. Тіло реагує першим, обмірковування та осмислення того, що сталося, відбувається потім. Реакції відпрацьовуються до автоматизму, закріплюються на навчаннях і тренуваннях з першого дня в армії. У зоні бойових дій ніхто не думає про заходи допустимої самооборони, головне – зупинити атаку, зберегти життя своїх людей, виграти час.
У цивільному житті є безліч ситуацій, на які, з погляду військового, цивільна людина реагує «халатно». До прикладу, довше обмірковує рішення, може взяти паузу або утриматися від певних дій. Наприклад, коли хтось у магазині піде без черги, цивільний може зробити зауваження, або проігнорувати нахабну поведінку. Водночас реакція ветерана може бути надмірно різкою та бурхливою.
Що робити? Поступово колишній військовий може навчитися новим реакціям на старі тригери, нагадуючи собі, що довкола — мирне життя, тому «військові навички» у ньому — надмірні. Рідним варто утриматися від різких зауважень та осуду таких реакцій колишнього військового.
2) Валентин розповідає про те, що часто люди дратували його такими запитаннями на кшталт: «Чи страшно на війні?», «Чи доводилося тобі вбивати?» і тому подібне…
Описуючи цю реакцію, Валентин демонструє правило «Про війну говорити складно».
Потрапляючи в зону бойових дій, військовий стикається з болем, кров'ю, страхом, постійною загрозою життю. Рішення, які доводиться приймати під час бойових дій, зрозумілі лише тим, хто там був. Ситуації бувають різні — і добрі, і дуже погані. Оскільки емоції в цей момент заблоковані, спогади та рефлексія просто відкладаються.
Цивільні ж люди часто сприймають війну через оповідання, художні фільми, а іноді — з розповідей ветеранів, які виступають перед цивільними. Це означає, що всі історії дуже адаптовані для тих, хто там не був. Тому питання про втрату друзів, шок і жах під обстрілами, плутанину, через яку загинули друзі, помилки, справедливість, коли незрозуміло, хто має рацію, є недоречними. Людям, які живуть у безпеці, важко усвідомити що траплялося в бою, які ухвалювалися рішення, чому вони були необхідними. Розмови про війну у військового знову викликають біль втрат, гнів, роздратування та смуток. І ветерани не хочуть засмучувати своїх близьких, не хочуть, щоб вони побачили цей бік їхнього життя у всіх неприємних деталях. Як вони потім спілкуватимуться? І ветерани замовкають.
Що робити? Постійно уникати цієї теми ветеран не зможе, та й не захоче зрештою. Тому можна спробувати вибрати питання, що найчастіше задаються, і виробити прийнятні, короткі та емоційно нейтральні соціально прийнятні відповіді. Членам сім'ї у цьому процесі доведеться набратися терпіння.
3) У своїй розповіді Валентин каже, що «дуже важко існувати з відлунням війни», тобто він усвідомлює, що з ним відбулися певні зміни. Також колишній воїн пригадує про емоційне навантаження, з яким він стикнувся, будучи капеланом. Ситуація з втратою старшого брата, необхідністю наодинці це переживати і стрес в момент пошуку його тіла серед тіл інших загиблих — все це говорить про певну емоційну травму, коли Валентин повинен був стримувати свої емоції, контролювати їх. Це також є одним з правил поведінки у бою.
На війні емоції визначають поведінку. Зазвичай є три види реакції військових на втрати. Перша група людей емоційно ламаються, плачуть, «істерять», шукають можливості сховатися від бою. Другі — включають «режим маніяка-вбивці», втрачають всякий страх і обачність, і зазвичай бойові дії закінчувалися для них досить швидко і сумно. І лише третя група військових, які закривають емоції в собі, контейнерують їх і, виробляючи своєрідну емоційну черствість, як у хірурга, залишаються живими і продовжують воювати. Вони проходять емоційно травмуючі події без видимих зовнішніх проявів. За словами самих солдатів, коли вони відчували емоції, біль і травму, то просто закривали їх у собі, не даючи вирватися назовні, щоб продовжувати вести бій, незважаючи на загибель тих, хто ще годину тому був поряд.
У мирному житті вийти з цього режиму досить складно. Це тривалий процес. Для членів сім'ї ветерана, важлива його готовність показати свої емоції, поділитися емоційним описом того, що відбувається, причому негласно від члена сім'ї очікують насамперед прояв позитивних емоцій. Ветеран на прохання виявити почуття, показати емоції, найчастіше реагуватиме або негативними емоціями, або закритістю, яку оточуючі трактують як відстороненість, небажання залучатися до того, що відбувається, ігнорування. Однак треба розуміти, що це спосіб захистити близьких від небажаних емоцій, оскільки, крім негативу, болю та невідомості, ветерану запропонувати нема чого.
Що робити? Емоції, які є такими небезпечними у бою, можуть стати неймовірно потрібними для стосунків удома. Перш ніж просити виявити емоції, ветерану корисно допомогти навчитися розпізнавати в собі різні емоції, окрім звичних негативних. Коли ветеран навчиться відчувати щось, окрім болю та ненависті, поступово можна переходити до навички показувати ці емоції іншим людям.
4) Також є яскравим проявом складностей в адаптації колишнього військового до мирного життя приклад, наведений єпископом Харківсько-Запорізької дієцезії Павлом Гончаруком. Мова йде про реакцію чоловіка, якому некомфортно було сидіти в центрі кімнати.
Описана ситуація демонструє правило поведінки у бою «Бути у безпеці». Це основна потреба будь-якої людини. У військових же вона загострена до крайності.
Військові мають бути постійно напоготові. Сховатися — звичка, без якої військовий не виживе. Мозок військового постійно несвідомо прораховує небезпеку і думає про можливі загрози життю. Це, наприклад, вікна, в які може влетіти граната, недостатньо товсті стіни, які може пробити куля, відкритий простір, яким може скористатися снайпер. Також він шукатиме шляхи відходу, перевірятиме міцність предметів, які можуть послужити укриттями.
Але для цивільного життя ця навичка загострена занадто. Повсякденні події, на зразок дорожніх пробок, гучних звуків можуть знову запустити відчуття небезпеки. Це проявляється у постійній настороженості, різких рухах у відповідь на незрозумілі звуки, і розцінюється як симптом ПТСР. Як правило, ця поведінка військового спрямована на благо, але викликає тривогу у людей, які звикли до мирного життя.
Що робити? Ветерани схильні до постійної пильності та контролю. Люди, які вважають навколишній світ безпечним, можуть не розуміти такої поведінки, і розцінювати її як симптом хвороби, часто називаючи «параноєю» та підозрілістю. Близьким краще прийняти це і дозволити військовому поводитися так, як йому комфортно, сидіти там, де він сам вибере (наприклад, обличчям до дверей або вікна). Самому військовому було б корисно оволодіти техніками, що допомагають заспокоєнню. Наприклад, навчитися дихальним технікам, простим технікам медитації, зайнятися фізичними вправами.
Взагалі, американським вченим Джеймсом Мунро сформулювано вісім установок/думок «Правила виживання в бою». Науковець зазначив, що ці 8 навичок необхідні у бою, але цивільне життя вони роблять складнішим. Свою статтю вчений розробив на основі слів ветеранів, які поділилися своїм бойовим досвідом, що отримали в Іраку та Афганістані.
Враховуючи реалії російсько-української війни, чимало психологів уже створюють практичні посібники із порадами, як говорити із військовими. Також в Україні впроваджується проєкт «Як ти, брате?», мета якого навчити людей, як військових, так і цивільних, надавати психологічну допомогу одне одному під час війни.
— Наразі раджу цивільним людям краще не використовувати фразу «я тебе розумію», намагаючись підтримати військового. Доречніше буде сказати: «я там не був/не була і повністю ніколи не зрозумію глибину твоїх почуттів. Я поважаю тебе за те, через що ти пройшов і за те, що вижив. Якщо ти будеш готовий мені довіритися — я спробую тобі допомогти». Це може стати початком справжнього діалогу між цивільною людиною і людиною, яка повернулася з війни, — стверджує практикуюча психологиня, кандидат психологічних наук Віра Лапа.
Віра Лапа, практикуюча психологиня, кандидат психологічних наукФото: facebook.com
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інститут Масової Інформації» та Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди, за кошти якого профінансовано Проєкт «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни».
