Листи до сина
Син сатанівчанки Марії Мугири Володимир Савчишин був моряком, професійним військовим. Він загинув у перші години повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Аби зберегти пам’ять про загиблого сина, жінка написала книгу «Мав честь служити Україні». Вона називає її «Рукопис простої української матері, яка пройшла через біль та страждання від втрати сина у зв’язку з російським вторгненням та агресією відносно України». Про те, яким був Володимир Савчишин, чого досяг, про що мріяв, про небезпечну поїздку на окуповану територію заради порятунку онука — в монолозі Марії Мугири.
Мої діти для мене — це мій Всесвіт, найдорожче в моєму житті. Старший син — Олексій, молодша донька — Людмила, Вова був середній. Так склалося, що я виховувала їх сама і вклала в них всю свою душу і серце. І втративши Вову, я вирішила зробити все, аби його не забули. Хочу розповісти про нього, про його життя. За свої 33 роки він досягнув багато. Він захищав Батьківщину і гідний того, аби його пам’ятали не тільки рідні.
Марія Мугира з дітьми.Фото: надане Марією Мугирою.
Професія — військовий
Коли після навчання настав час для строкової військової служби, Вова дуже хотів потрапити в спецназ, але його не взяли — не підійшов за зростом, дуже малий був. Тож став ракетником. Служба в армії загартувала його, він змужнів, став справжнім чоловіком. Ще й перетворився на велетня, досягнув майже двох метрів зросту. Хотів піти за контрактом служити далі, знов таки у спецназ. Та йому запропонували служити на морі у місті Севастополь на кораблі «Костянтин Ольшанський». І він погодився. Служив у Криму з 2009 року включно по 2014 рік. Це були мирні часи служби, хоча вже тоді я вперше пережила страх за його життя.
Володимир у день закінчення школи.Фото: надане Марією Мугирою.
Морська операція
Пам’ятаю якось ввечері навесні 2011 року мені неочікувано подзвонив Вова. Сказав, що в нього є лише пару хвилин і вони відправляються на порятунок українських громадян у Лівію. Я дуже переживала, все дивилася новини в очікуванні хоч якої-небудь інформації. І потім дізналася, що екіпаж, в якому служив мій син, врятував 185 людей. 85 українців та 100 громадян інших держав. І коли, висадивши на Мальті іноземців, корабель «Костянтин Ольшанський» повернувся у бухту в Севастополі, моє серце наповнилося радістю та гордістю за свого сина.
Мої сини росли без батька, тому, коли вони у чомусь досягали успіху, я дуже раділа за них.
Володимир Савчишин.Фото: надане Марією Мугирою.
Залишився вірним Україні
Пригадуючи 2013 рік, розумію, що він був дуже щедрим на хороші події для нашої родини. Всі троє моїх дітей зіграли весілля. Спочатку одружився Володимир, потім вийшла заміж Людмила і останнім взяв шлюб найстарший син Олексій.
А от 2014 рік став переломним. Коли росія анексувала Крим, українським морякам довелося обирати — залишитися вірними присязі чи стати зрадниками України. На жаль, значна кількість військових перейшла на сторону ворога. Історія корабля «Черкаси» відома всім, та передостаннім кораблем, який курсував по колу в озері Донузлав до 24 березня, аби не здатися ворогу, був саме «Костянтин Ольшанський». Володимир був одним з 20 членів екіпажу, який залишився вірним своїй Батьківщині. Решта стали на бік окупантів, при чому, покидаючи корабель, зрадники влили мазут у питну воду. Коли українські моряки вимушено залишали судно, вони пошкодили систему навігації та систему вогню, щоб супротивник не міг більше використати корабель.
Це були важкі й тривожні тижні очікування, коли вирішувалася доля вірних синів України. Слава Богу, їх все ж таки вдалося вивезти на підконтрольну нам територію.
Великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський».Фото: ua.korrespondent.net
Довідка: великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський» мав використовуватися проти України. Тому було ухвалено рішення про ураження цієї одиниці Нептуном.
Українські бійці атакували ракетним комплексом Нептун великий десантний корабель Костянтин Ольшанський, який був захоплений окупантами у 2014 році в Криму. Про це 26 березня 2024 року заявив речник Військово-морських сил України Дмитро Плетенчук в ефірі FREEДOM.
Нова хвиля
Володимир продовжив морську службу в Одесі. А у 2015 році його було переведено на корабель «Добропілля» до міста Очаків на Миколаївщині. Це був хороший час. Володимир завершив навчання в Академії військово-морських сил ім. Нахімова, його дружина Наталія також стала військовою і служила в очаківському порту.
Родина військових.Фото: надане Марією Мугирою.
А у 2018 році на світ з’явився Тихон, маленька копія Володимира. Він такий подібний до батька, що мені одночасно і болісно, і радісно дивитися на нього. Я щаслива, що Володимир залишив таку пам’ять по собі — сина.
Війна
Володимир дуже турботливо ставився до атмосфери в сім’ї і ніколи не нагнітав ситуацію, прогнозуючи війну. Але мені відомо, що він проходив дуже серйозне навчання, наших військових готували до різного розвитку подій. Мого онука Тихона батьки відвезли на Херсонщину, де жили мама і брат Наташі.
24 лютого 2022 року моя невістка і мій син були на службі. О 6.50 ранку ворог випустив по їх частині сім ракет. Як тільки втихла пожежа, цивільні кинулися на морську базу рятувати військових. Володимира знайшли одним з перших. Він був ще живий і стікав кров’ю, посічений осколками. Для порятунку не вистачило кількох хвилин. Його серце зупинилося у ліфті лікарні на шляху до реанімаційного відділення.
Наталія була на чергуванні. Вона отримала поранення, але, на щастя, вижила. Саме вона сповістила мене про смерть Вови. Для мене в той момент світ просто зупинився…
У лігві ворога
Понад 20 днів ми чекали на тіло Володимира, аби поховати його в рідному Сатанові.
Після лікування до нас приїхала і Наталія. Жахливу біду ми переживали разом. Та як би нам не було важко, нам не можна було здатися горю. Нам треба було зібрати всі свої сили для того, щоб врятувати Тихона, який разом з бабусею і дядею став заручником росіян на окупованій Херсонщині.
Ми ретельно готувалися, аби ворог не зміг з’ясувати, що я мати українського військового. І я поїхала. Сказати, що мені було страшно, нічого не сказати. Я не знала, що на мене чекає і чи взагалі я повернуся. Я їхала в один кінець.
Мені довелося добиратися до Херсону через росію, пройти безліч перевірок і допитів у ФСБ, коли ті самі питання ставлять по сто разів.
Коли мене завели в кабінет і почали допитувати, я одразу сіла, вперши руки у стіл, намагаючись показати їм (росіянам — прим.ред.), що я їх не боюся. Мені взагалі хотілося всіх їх згребти в одну купу і переламати через коліно, як сірники. Допитів було багато, особливо на Керченському мосту. Та найстрашніше було в Армянську. До моїх сватів залишалося 10 кілометрів, коли всю маршрутку знов зупинили й почали допитувати. Найбільше постраждав наш водій. Його сильно побили за те, що він «допомагав укропам»… Він ледве міг дійти назад до машини… Так я добралася до онука…
Повернення
Досі сльози виступають на очах, коли я пригадую, як побачила онука вперше від початку війни. Минуло більше як рік. Він ще не знав, що в нього залишилася лише мама… На щастя, дорога додому була значно легша. Вже із Латвії я подзвонила дочці, сказати де ми. А вона мені каже: «Мамо, вважай, що ти вже в Україні». Бо головним було виїхати з підконтрольних росії територій.
Як зараз?
Деякий час Наталія з Тихоном жила з нами. Пізніше вони переїхали до столиці. Вона звільнилася зі служби та присвятила себе вихованню сина.
Мій старший син Олексій, який не служив у армії, після 40 днів по Володимиру пішов добровольцем на фронт. Отримав декілька серйозних поранень і зараз на лікуванні.
Донька Людмила поряд зі мною.
А я? Я все ще тужу за Володимиром. Ми були з ним не тільки дуже подібні, ми все життя були з ним дуже близькими і мені його неймовірно не вистачає. Я говорю з ним кожного дня. Часто ходжу на кладовище. До слова, саме так і народилася книга «Мав честь служити Україні».
Мати загиблого Героя Володимира Савчишина написала книгу в пам'ять про сина.
Насправді це не зовсім книга у художньому розумінні. Я б сказала так: це мої розмови з сином, які я веду з ним після його загибелі, записані на аркуші. Я хочу, щоб про Володимира пам’ятали. Планую подарувати цю книжку в школу, в якій навчався Вова. Хотілося б передати кілька екземплярів й до бібліотеки та музею у Городку. Йому було лише 33, але він багато чого встиг зробити. Він гідний син своєї Батьківщини.
Марія Мугира майже кожного дня ходить на могилу сина, щоб поговорити з ним.
Нам, батькам вбитих росією дітей, не можна здаватися. Ми повинні бути сильними. Заради наших дітей. Я впевнена, вони хотіли б бачити нас такими.
