Похорон Андрія Ратушняка в Городку
На подвірʼї будинку, де виріс Андрій, стоїть труна. Над нею — батьки. Мати схилилася так, наче хоче щось сказати синові на вухо, і не може знайти слів. Батько стоїть поруч — прямо, нерухомо, лише плечі видають те, що всередині. Березневе сонце світить рівно й байдуже, як воно світить завжди.
Це подвірʼя Андрій Ратушняк знав змалку. Тут він бігав, виростав, звідси йшов у доросле життя. Та 24 березня його сюди привезли востаннє. Захисника. Батька двох дівчаток. Йому було тридцять вісім.
Похорон Андрія Ратушняка в Городку, Хмельницька область, березень 2026Фото: Городок.City
Він повернувся сам
Коли у лютому 2022-го загриміло від ракет, Андрій був за кордоном. Міг залишитися. Не залишився — повернувся і пішов до лав Збройних сил – у танкову бригаду. Воював, опанував керування дронами. Минулого літа ненадовго повернувся до Городка — лікувався після поранення. Сусіди бачилися з ним на вулиці. Кажуть: усміхався. Так само, як завжди.
— Він завжди був усміхненим, завжди веселим, завжди привітним. І до сьогодні не віриться. Така молода людина, наш захисник. Дуже любив своїх дівчаток, поважав батьків, завжди їм допомагав, завжди був для них опорою, — каже сусідка Марина Беднаровська, яка знала Андрія з 2007 року, відколи оселилася по сусідству.
Вона робить паузу, потім додає тихіше:
— Дуже важка, дуже нелегка втрата.
Похоронне фото Андрія РатушнякаФото: Городок.City
Відкрита посмішка
Людей біля будинку, де проживав захисник, з кожною хвилиною стає все більше. Посеред подвір’я, де ще вчора лунав дитячий сміх, стоїть відкрита труна. Поряд – столик із фотографією воїна. З неї дивиться молодий чоловік із відкритою усмішкою. Ті, хто знав його, мовчки зітхають.
— Чудовою, веселою людиною був Андрій, — пригадує однокласник загиблого Антон Чернецький. — Завжди підтримував нас усіх як однокласників. Ми всі гарно товаришували. Він був дуже життєрадісний, ніколи не зупинявся, досягав своїх цілей завжди. Приємно було з ним навчатися. Він також був гарним, чудовим захисником. Царство йому небесне….
Антон говорить спокійно, але пауза між словами «захисником» і «Царство» — довга. У ній — все те, що не виговорюється.
Біля будинку Андрія Ратушняка в Городку, Хмельницька область, березень 2026Фото: Городок.City
Капелан
Підходить капелан 109-ї бригади Олександр Сидоров. Він знав Андрія особисто — навідував його в лікарні під час лікування.
— Багато слів тут не потрібно — найкраще про нього говорить те, яким він був: у ньому жила щира любов до рідних, близьких, до своєї країни. У нього була дуже гарна, дружна родина, де всі підтримували одне одного. Саме таку родину захищав Андрій, — сказав отець Олександр. — Його відповідальність і бажання захищати були очевидними. Він прагнув перемоги, хотів подолати несправедливість і завжди був готовий допомогти побратимам — навіть тоді, коли сам перебував на лікуванні. Пам’ятаю, як навідував його в лікарні на Новий рік і Різдво. Навіть тоді він переживав не за себе, а за те, що не поруч із побратимами, що не може допомогти їм і передати необхідну волонтерську допомогу підрозділу, де служив.
На похорон приїхав капелан 109 Донецької окремої бригади сил ТРО ЗСУ Олександр Сидоров Фото: Городок.City
Капелан наголошує, ставлення Андрія до служби було щирим і по-справжньому мужнім. Це була людина, на яку можна було покластися. Андрій завжди приходив на допомогу, був відкритим, доброзичливим, з почуттям гумору і великою жагою до життя.
Пауза.
— На жаль, війна забирає найкращих. Це надзвичайно висока ціна за нашу свободу і незалежність.
Він народився не тут — але повернувся сюди
За декілька хвилин труну закривають. Підходять військові, синьо-жовтий прапор лягає на труну повільно, з гідністю, розправлений до останнього кута. У дворі звучить гімн України. Люди завмирають. Хтось прикладає руку до серця, хтось просто стоїть нерухомо, дивлячись перед собою, а хтось прикриває рукою обличчя, щоб не було чутно схлипування. Слова гімну розпливаються у повітрі — і в них сьогодні інший вимір, інша вага. Андрій Ратушняк прожив їх, а не лише чув.
Похорон Андрія Ратушняка в Городку, Хмельницька область, березень 2026Фото: Городок.City
Сестра Андрія Ганна Канчалаба стоїть осторонь від натовпу. Говорить так, як говорять люди, які вже багато разів прокручували це в голові — і все одно не можуть звикнути до того, що це правда.
— Андрій народився в Білорусії, де наша сім'я проживала за направленням від верстатобудівного заводу. Але невдовзі після його народження — десь за півтора-два роки — ми повернулися в рідний Городок. Тут він ходив у садочок, потім пішов у школу. Після школи — армія, а далі заробітки. Понад десять років їздив по світу.
Коли почалася повномасштабна війна, Андрій був у Польщі. Влітку 2024 року він вступив до лав ЗСУ.
— Так тішився, що пішов. Казав: «Заблокую маму, як не перестане мене відмовляти». А ще дуже скучав за своїми дівчатками. На обох руках зробив татуювання з іменами доньок — Владислава і Валерія. «Мої дівчатка» — постійно так про них казав, постійно на зв'язку був.
Ганна робить паузу.
— Ми питали: «Ти розумієш, що це квиток в один кінець?» А він: «Розумію, але їду. І все одно всіх не повбивають».
Його таки вбили.
Похорон Андрія Ратушняка в Городку, Хмельницька область, березень 2026Фото: Городок.City
Живий коридор
Починає формуватися процесія. Попереду — військові з прапором і фотографією воїна. За ними — однокласники доньок воїна, які прийшли підтримати подруг. Далі — однокласники самого Андрія, люди вже дорослі, з тим виразом обличчя, який буває, коли ровесник іде так рано.
Похорон Андрія Ратушняка в Городку, Хмельницька область, березень 2026Фото: Городок.City
Вулиці Гончара і Шевченка зупиняються. Люди виходять із дворів, із магазинів. Стають уздовж тротуарів на коліна і стоять нерухомо, поки кортеж іде повз. Єлизавета — однокласниця Валерії, доньки Андрія — іде в колоні школярів.
— Лєра завжди гарно відзивалася про свого батька, — пригадує дівчинка. — Завжди казала, що любить його, вони разом любили гуляти. Ми прийшли її підтримати, тому що коли ти втрачаєш батька — ти втрачаєш половину себе.
Кортеж прямує до храму святого Станіслава тими самими вулицями, якими Андрій ходив із донечками на прогулянку.
Служба
У храмі слова розчиняються у просторі залу. Хтось схлипує. Старенька сусідка, яка памʼятає його ще маленьким, тримає в руці хустинку і вже не витирає нею очі, просто мне в пальцях, час від часу поглядаючи на вінки, які стоять вздовж стін — від рідних, сусідів, громади, від бойових товаришів, від школи, де він колись вчився. На стрічках — слова, які завжди роздирають серце навпіл: «Вічна пам'ять».
Слова священника — не про смерть. Про жертву. Про вибір, який Андрій зробив сам.
— Він пішов добровільно, розуміючи, що може не повернутися. Заради всіх тих, кого любив, до яких з великою відповідальністю ставився в своєму житті, — мовив Віктор Лутковський.
У храмі під час поминального богослужінняФото: Городок.City
Дорога на кладовище
Опісля поминальної літургії кортеж вирушає на кладовище — вулицями Ванагса, Шевченка, Олександра Мельника. Його життя обірвалося на сході 17 березня поблизу населеного пункту Довга Балка Краматорського району Донецької області, далеко від від рідного міста, від доньок. Але сьогодні він іде рідними вулицями востаннє.
На кладовищі — військовий ритуал. Три постріли в сіре небо. Прапор складають акуратно та передають матері. Вона приймає його, притискає до грудей. Батько кладе руку їй на плече. Вони стоять над свіжою могилою, мовчки дивлячись на фото сина та табличку на хресті.
Андрій Ратушняк. 1988–2026. Воїн. Батько. Брат. Син. Його життя забрала клята міна.
