Історія Городка
Майже у кожному старовинному містечку Правобережної України вам обов’язково розкажуть про місцеве «метро». На Черкащині, наприклад, популярні байки про те, як під час Коліївщини місцевий пан тікав від гайдамаків тунелями у запряженій шестіркою коней золотій кареті. Карета обов’язково має бути золотою! Ну, а що?
На Поділлі, до розмірів «кінь проїде» додається ще й неймовірна протяжність «аж до Кам’янця, Меджибожу та Хотину». Такі легенди існують чи не у кожному давньому місті, чи селищі Хмельниччини.
Підземелля Городка
У Городку про підземні лабіринти під містом знають усі. А як же не знати? Тут достатньо прогулятися центром, що геть увесь вкритий слідами обвалів льохів. Сліди різні – від специфічних заглибин посеред тротуару, де ґрунт ледь просів, до щойно засипаних ям на місці великих провалів. Однак, не завше все закінчується так безневинно.
Старожили добре пам’ятають, як на початку вісімдесятих років обвалилося ціле крило зведеного у повоєнні часи місцевого районного універмагу (зараз відомий як магазин «Тритон»). Коли для розчищування завалів підігнали техніку, важкий екскаватор сам ледь не пішов під землю. Руїни «прикрашали» центр міста кілька років.
Гостроязикі подоляни одразу ж обізвали територію біля руїн «Бейрутом». Тоді у справжньому Бейруті саме точилися важкі бої армії Ізраїлю із прорадянськими терористичними угрупованнями Арафата і у новинах ледь не щодня показували поруйноване місто.
На цьому прикрі пригоди торгівельного центру не закінчилися. Вже на початку «нульових» через підземелля завалився ще й фасад. Поголос приписує цим подіям певне містичне значення, але про те – пізніше.
Провалля посеред площі
У 2006 р. величезні провалля утворилися просто посеред головної площі Городка, одне навіть на дорозі із досить жвавим рухом. Дивом обійшлося без жертв.
Надзвичайна пригода мала й позитивний бік. Завдяки цьому місцеві краєзнавці та історики брати Олександр і Вадим Загурські змогли обстежити чималу частину підземного лабіринту, зробити схематичний план цієї ділянки та серію світлин. Дякуючи цим допитливим та хоробрим дослідникам, більшість жителів міста нарешті змогли побачити, як виглядають із середини легендарні городоцькі підземелля.
Скелети підземного Городка
Як відомо з кінофільмів, кожне поважне підземелля мусить мати свої скелети. З цим автор даних рядків зіткнувся ще школярем. Десь на початку 1980-х посеред спортивного майданчика, що перед школою №1 (сьогодні – Городоцький ліцей №1) унаслідок обвалу утворився колодязь метра 2 завглибшки та відкрився прохід під землю. Разом з товаришем ми туди й залізли.
Спочатку йшли звичайним прорізаним у глині коридором. Ближче до місця, де стояв костел Св. Станіслава з’явилося кам’яне облицювання. Далі, за бічним відгалуженням, була невеличка кімнатка з трунами, прикрашеними якимись завитками. Вірогідно під час руйнації костелу ця крипта була пограбована — труни були відкриті, а кістяки із залишками зотлілого одягу валялися на долівці. Годі казати, що після такої жахливої знахідки юні дослідники кулею вилетіли на поверхню.
Моторошні знахідки
Зі скелетами пов’язана цікава версія, що обвали універмагу – то не просто підземна стихія. Коли в середині п’ятдесятих років XX ст. закладали підвалини торгівельного центру, то екскаватор відкрив кілька хідників. Але, крім допитливих будівельників, їх тоді ніхто не обстежив. Один із тих робітників згодом розповів автору, що, пройшовши тунелем, чоловіки знайшли струхлявілі двері. За ними була підземна кімната-криївка. В кімнаті – вирізані в глині лежаки, на яких під зотлілими ковдрами лежали два людські кістяки.
На жаль, інших подробиць «дигер-аматор» не запам’ятав. Найімовірніше, люди, які там ховалися, загинули від нестачі кисню або вчаділи від полум’я світильника.
Про період, коли сталася трагедія тепер можна лише висувати припущення. Ця моторошна смерть могла трапитися і десь у ХІХ ст., коли льохи використовували як схрони кримінальники, так і в роки Другої світової, коли під землею ховалися євреї.
Старий будівельник певен, що всі негаразди з універмагом пов’язані саме з цим випадком:
«Варто було перепоховати останки по-людськи, на цвинтарі, — розказував він. — Але виконроб тоді наказав все швиденько засипати. Мовляв, припхається міліція, прокуратура, робота стане. Графік зірветься, план... Лежать ті скелети бозна скільки десятиліть, а то й століть, то хай собі лежать далі… Тим більше, що то точно не вбивство, бо двері були зачинені зсередини…».
На думку співрозмовника, який побажав залишитися неназваним, всі проблеми торгового центру – то помста невпокоєних душ…
Підземні скарби
Звісно, що будь-яке підземелля має приховувати скарби. В Сатанові, наприклад, популярна версія про «Золоту шапку» турецького хана (саме хана, а не якогось там паші), яку він забув десь у сатанівських льохах, коли османи тікали з Поділля у 1699 р. У Городку якоїсь усталеної підземно-скарбової легенди немає. Автор ще в шкільні роки чув хіба що про золоту карету Замойського, набиту скринями з талярами.
Втім, відомо принаймні про один справжній підземний скарб.
Якось наприкінці 1970-х біля будинку пошти стався черговий обвал катакомб. Картина традиційна — схожа на колодязь величезна яма, внизу видно частину хідника. От одному чоловіку і стало цікаво: а що там? Заліз.
Усередині – традиційний прорізаний у глині арковий коридор з нішами. А в нішах складені стосами величезні круги воску. Віск хоч і старий, але під чорною шкіркою – нічого так, нормальний такий віск.
«У господарстві згодиться», — вирішив чолов’яга та й витягнув три круги, а інші — залишив – на біса вони потрібні? Кинув у сараї — мовляв, потім свічок наліплю. Один восковий пляцок сусідові подарував.
Віск той валявся у гаражі кілька років, поки дигеру-аматору не знадобилися свічки. Кинув він один пляцок у таз, поставив на вогонь, почав топити… І тут виявилося, що віск той – непростий… Усередині, як виявилося, ховалися царські срібні рублі! Така ж начинка була й в другому пляцку.
Побіг до сусіда: «Де той віск, що я тобі давав?». А той: «Та давно свічок наліпив…». І божиться, що там був віск і більш нічого. Бреше, звичайно, але що вдієш?
За срібний царський карбованець держава тоді давала 18 радянських рублів. На той час — грубі гроші.
Довго потім той дядько бідкався, чому весь срібний віск не витягнув, та ще й сусіду такий подаруночок зробив. До того ж хто знає, що в інших кругах було — срібло чи щось жовтеньке?
Найімовірніше, то був скарб, захований якимось із городоцьких крамарів під час Першої світової війни, коли люди почали масово ховати срібні монети. Саме у цьому місці колись стояли зведені ще у XVIII ст. та знищені у 1930-х роках торгові ряди.
Торгівельні ряди на місці сучасної пошти. Тут, у льохах, знайшли срібні рублі. 1930 р.
Ще одна знахідка
Інша знахідка, про яку достеменно відомо автору і у якій він не сумнівається, датується тридцятими роками минулого століття. Під час земляних робіт під замковою горою, якраз там, де колись стояв монастир францисканців та костел Св. Анни, місцеві мешканці якось знайшли льох, а у ньому — скриню. Скриня була доверху набита якимись документами. Один зі старожилів, який тоді був хлопчаком, розповідав, що там були і книжки, і просто стоси паперових листів, перев’язаних мотузочками… Були навіть сувої з вислими печатками.
Костел Св. Анни. 1930 р.
Знайдене показали вчителю іноземних мов та ксьондзу, але ніхто прочитати ті документи не зміг. Від гріха якомога далі все знайдене… спалили. Який величезний пласт історії Городка та Поділля пішов димом – годі й уявити.
Ганьбити нікого тут не будемо. У ті страшні часи текст незрозумілою мовою цілком міг стати «вєщь доком» для висунення звинувачення у шпигунстві з усіма сумними наслідками.
На жаль, пройшло дуже багато часу і запам’ятався лише сам зміст дуже яскравої оповіді. А от хто це розповів – вже й не згадати.
З інших знахідок відомо про велику кількість вина, знайденого під час будівництва багатоквартирного будинку, що стоїть у сквері С. Виноградського. Його робітники вжили за призначенням. Також є чутки, що трохи вина знайшли під час розчищування льохів під універмагом після обвалу фасаду у «нульових».
Відомо також про знахідки бронзових свічників, битих горщиків і порожніх пляшок.
Може хтось знаходив щось солідніше, але про те воліє мовчати.
(Далі буде)
Дмитро Полюхович
