Похорон у селі Лісоводи
20 серпня його життя обірвалося на Харківщині: ворог поцілив безпілотником в автобус, яким Микола Машталер перевозив наших захисників. Йому було лише 53. Через п’ять днів — 25 серпня Городоцька громада проводжала свого захисника в останню путь.
Поминальне фото Миколи МашталераФото: Городок.City
Дядя Коля. Так лагідно його називали всі у селі. Щоранку рівно о 07:50 він виїжджав на свій маршрут. З села Лісоводи — на Борщовецькі хутори, далі — у Кремінну, до станції «Лісоводи» та ліцею. Школярі знали: дядя Коля ніколи не запізниться. А батьки були спокійні, бо їхні діти — під наглядом надійного, доброго і відповідального водія.
Але врятувати власне життя Миколі Машталеру не судилося. 20 серпня його серце зупинилося. Ворожий безпілотник поцілив в автобус, яким він перевозив наших захисників на Харківщині.
— І навіть тоді Микола Петрович в першу чергу подбав про інших. Він встиг відкрити двері й цим зберіг життя всім пасажирам, — розповідає односельчанка Галина Івашко.
На спідометрі – безліч кілометрів
До лав Збройних сил України Микола Машталер вступив у березні цього року. А до того понад десять років працював водієм шкільного автобуса у Лісоводському ліцеї.
— Діти його обожнювали. Він був для них не просто водієм, а товаришем. Щодня після уроків заходив у школу: комусь зав’яже шнурівки, комусь допоможе одягти куртку, комусь понесе рюкзак. І лише переконавшись, що всі його пасажири зібрані, вирушав у дорогу. Ніколи не запізнювався, сам ремонтував автобус. Це наш єдиний водій, на спідометрі якого — безліч кілометрів… Це дуже велика втрата, — пригадує директорка ліцею Галина Івашко.
«Він був добрий і світлий»
Народився Микола Петрович у Лісоводах. Тут закінчив школу, тут опанував професію, тут усе життя працював водієм. Спершу у колгоспі, згодом на пасажирських маршрутах.
— Він був таким добрим! Таким добрим! І щирим, і чуйним. Мені важко говорити «був». Він є. Є добрий і щирий, із золотим серцем. Вірю, що тепер він — ангел, який захищає нас із неба, — каже однокласниця загиблого Оксана Тлуста-Грос.
— Коля був, як промінчик сонця. Радував людей своєю усмішкою, діти його дуже любили. Лише тиждень тому він ще був тут, грався з моєю дитиною… Це неймовірна втрата, — додає сусід Олег Бойко.
Востаннє рідні бачили Миколу тиждень тому. З 13 по 18 серпня він приїжджав у коротку відпустку. Разом з односельчанами ремонтував автобус, зустрічався з друзями та однокласниками.
— Наш клас – дуже дружній. Ми часто збираємося. Звісно, й цього разу зібралися. А через три дні після його від’їзду до нас телефонує інший однокласник, який зараз на фронті і каже, що скоро ми зберемося знову, але вже з дуже сумного приводу… — зі сльозами на очах говорить однокласниця Людмила Данькова.
Зустріч із однокласникамиФото: Людмила Данькова
Остання дорога
25 серпня Лісоводи проводжали свого Героя в останню путь. При в’їзді в село його зустрічали на колінах. Уздовж дороги до храму — мовчазний коридор скорботи. Після заупокійної служби процесія рушила на кладовище.
Останні слова прощання, військові залпи, крик рідних, від якого злітають ворони з дерев і тіло Героя опускають у холодну землю... Військовому водієві автомобільного відділення було 53 роки і для односельців він назавжди лишиться «дядьою Колею» — добрим, світлим, чуйним. Тим, хто щодня сідав за кермо, щоб везти дітей у школу, і тим, хто віддав життя, рятуючи інших.
