10 років тому
Цьогоріч Радіодиктант національної єдності ювілейний, уже 25-й. Традиція, що сильніша за час. Але сьогодні ми не будемо зазирати у майбутнє. Ми натиснемо на «паузу», перемотаємо стрічку на 10 років назад і опинимося в осінньому Городку 2015 року.
Це був другий рік війни. Слова «єдність» та «нація» звучали не як пафосні гасла, а як щоденна молитва. Саме в такий ранок, 9 листопада 2015 року (тоді День української писемності та мови відзначали саме в цю дату), у стінах тодішньої Городоцької гімназії, а нині ліцею №1, було гамірно.
Учні усіх класів зібрались в просторому класі. Замість звичних смартфонів — чисті аркуші паперу та кулькові ручки. Хтось повторював правила, хтось нервово крутив у руках ручку, а хтось просто вдивлявся у старенький радіоприймач на столі вчительки. Він був порталом у великий світ, який сьогодні мав говорити одним голосом.
Ювілейний диктант
Тема була символічною. Не про природу чи мистецтво. А про те, як важливо чути одне одного, як мова стає тим невидимим мостом, що з'єднує Схід і Захід, Північ і Південь.
— Пам’ятаю, як стало тихо-тихо, коли з радіо залунав голос диктора, — пригадує пані Галина, вчителька української мови, яка тоді працювала в гімназії. — Не було звичного учнівського шепоту. Кожен вслухався в інтонацію, ловив кожне слово. Це був не просто диктант. Це був момент, коли ти відчував себе частиною чогось величезного, не лише в цій залі, а в усій країні.
З того часу минуло 10 років. Світ змінився до невпізнання. Сьогодні радіодиктант пишуть у бомбосховищах, в окопах на передовій, у тимчасових домівках по всьому світу. І він став ще важливішим.
Але десь у глибині пам'яті тієї актової зали Городоцької гімназії досі живе спогад про осінній ранок 2015-го. Про тишу, яку порушував лише голос із радіоприймача, і про підлітків, які вчилися найважливішого правила: єдність — це те слово, яке завжди пишеться разом.
