Віддав життя за Батьківщину
5 листопада Городок зустрів свого захисника — Олександра Дідура, який понад рік вважався зниклим безвісти. Після тривалих пошуків та болісних очікувань ДНК-експертиза з імовірністю 99,9% підтвердила загибель нашого земляка.
Олександр Дідур народився у селі Купин у 1976 році. Пізніше разом із батьками переїхав до Городка, де навчався спочатку у Городоцькому ліцеї №2, а згодом — у першій гімназії (нині Городоцький ліцей №1). Отримавши у місцевому училищі фах столяра, хлопець вступив до армії, ніс службу в Ужгороді. Повернувшись, він зустрів городоччанку Олену, з якою створив сім’ю та виховував чотирьох дітей — трьох доньок та сина.
Портрет Олександра ДідураФото: Городок.City
Останні роки родина проживала у Хмельницькому, Олександр займався ремонтами. Та коли почалася велика війна, він, не вагаючись, став на захист Батьківщини. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». У липні 2024 року зв'язок із воїном перервався. З того часу він вважався зниклим безвісти.
«Вони стояли, коли інші не могли»
Батьки понад рік шукали сина. Віра Йосипівна та Віталій Олександрович не опускали рук: писали запити, телефонували, зверталися до різних установ. Готові були навіть їхати на Донеччину.
— Ми вже доїхали до Хмельницького, взяли квитки. Але внук спинив. Сказав: «Вас же ніхто не пустить туди. Там небезпечна зона». Зрештою ми повернулися додому, але пошуки не припинили і тоді вирішили: мовчати не можна, — розповідає Віталій Олександрович.
У квітні 2025 року подружжя ініціювало акцію «Зниклі безвісти — не означає забуті», яка відтоді щосуботи проходить у Городку. Пані Віра згадує, як вперше взяла до рук прапор з фотографією сина.
— Я зробила прапор на замовлення і думаю, якщо ніхто не схоче йти, то піду сама, стану і може хтось долучиться, — пригадує пані Віра. — Але ми з чоловіком не залишилися самі. Ідею підтримали рідні інших зниклих безвісти воїнів і Городоцька міська рада.
З того часу Віра Дідур не пропустила жодної суботи — стояла з прапором попри дощ і холод, у невичерпній надії на повернення сина. Вона щотижня приходила на акцію, адже вірила, що він повернеться живим, попри те, що її серце постійно краялося від болю та сліз.
«На щиті»
Тіло загиблого Героя повернули додому лише у листопаді цього року. Траурний кортеж прибув до Городка зранку п'ятого листопада. Сотні жителів міста вийшли на вулиці Шевченка та Грушевського, щоб провести воїна в останню путь. Учні та вчителі Городоцького ліцею №1 утворили живий коридор, тримаючи у руках синьо-жовті прапори. Прощалися городоччани із захисником на подвір’ї його батьків — Віри та Віталія Дідурів.
Серед тих, хто прийшов підтримати родину Дідурів були колеги батьків Олександра, друзі та сусіди. Також прийшли учасниці акції «Безвісти зниклі — не означає забуті». Вони зізнаються, що за ці 30 акцій стали однією великою родиною і нікого не лишають без підтримки.
— Під час акцій пані Віра часто плакала, але ніколи не втрачала надії. І попри хворі ноги, вона кожної суботи приходила. Брала стільчик і сиділа з прапором, — розповідає учасниця акції Наталія Золотова. — На превеликий жаль, син повернувся «на щиті». Нам дуже шкода і ми прийшли підтримати Віру Йосипівну та Віталія Олександровича. І надалі будемо поруч.
— За цих 30 акцій ми стали дійсно як одна велика родина і переносимо всі разом цей біль. Тьотя Віра дуже сильна духом. Вона готувалася до обміну, хоча особисто не могла поїхати через вік. Тож планувала передати фотографії сина. Але не судилося.. Та я думаю, що вона й надалі буде ходити на акції і підтримуватиме нас. А ми підтримуватимемо її, будемо дзвонити, спілкуватися. І не залишимо її, це сто відсотків, — додає Олена Нечай.
«Він був добрим сином і добрим воїном»
Поминальне богослужіння відбулося у храмі Святого Юрія Переможця УГКЦ. Під час прощання із загиблим Героєм настоятель храму отець Зіновій Маланюк згадав Олександра Дідура як людину, що пройшла свій земний шлях гідно. Він зазначив, що тільки Господь знає, скільки сліз і тривожних думок було в голові матері, дружини та батька.
— Кожна людина неповторна, кожна людина особлива. І кожна старається залишити по собі добрий слід. Варто говорити про Олександра не як про воїна, а як про людину. Бо він спочатку був добрим сином, чоловіком, батьком, дідусем. Але прийшла війна, і він став добрим воїном. Він став на захист рідної землі, рідної сім’ї. Це найбільше, що людина може зробити, — віддати своє життя за всіх нас. Тому ми сьогодні йому дякуємо, — сказав священник.
Щоб пам’ятали. Щоб надія жила
Після богослужіння похоронна процесія пройшла центральними вулицями до Алеї Слави на міському кладовищі.
Героя поховали під звуки військового салюту, а військові вручили батькам державний прапор України. В Олександра Дідура залишилися дружина, троє доньок, син, двоє онуків, літні батьки та брат.
