Ті, кого чекають

Ранок 28 червня у Городку. Небо затягнуте хмарами — от-от впаде літній дощ. Та на площі Героїв Майдану людно й водночас тихо. Тут зібралися ті, чиї серця не знають спокою: рідні воїнів, які зникли безвісти. Вони розгортають великі стяги з портретами своїх синів, чоловіків, братів. На грудях у більшості — синьо-чорні стрічки. Символ віри й надії — і водночас болю, втрати та невідомості.

Рівно о дев’ятій ранку місто завмирає. На перехрестя виходять активісти з плакатами: «Згадай про військових», «9:00 – зупинись». Городоччани схиляють голови у хвилині мовчання. Потім лунає Державний Гімн. Священник звертається до рідних — його слова тихі, але сильні: вони — про підтримку тих, хто роками чекає дзвінка, листа, будь-якої звістки. Разом із родинами він читає молитву за тих, хто досі в дорозі додому.

Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Учасники та учасниці акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».

А потім наступає тиша — густа, мов хмари над головами. Тиша, яка промовляє голосніше за будь-які гасла. Вона про дзвінки у порожнечу, про повідомлення без відповіді, про дні й ночі, що спливають у надії.

Серед натовпу — Віра Йосипівна та Віталій Олександрович Дідури. Сьогодні вони тут уже дванадцятий раз — на акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».

— «Синку, де ти?» — пані Віра повторює ці слова тихо, наче молитву, що давно стала частиною життя. — Це питання з нами з 9 липня 2024 року, коли наш Олександр зник під час боїв на сході. Кожен наш ранок — це надія. Кожна ніч — страх. Ми дзвонимо йому досі. Говоримо з ним подумки. Чекаємо. Навіть якщо всі перестануть чекати — ми не здамося. Для нас він не зник. Він просто далеко. І ми дочекаємося його вдома.

Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Батьки Олександра Дідура на акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».

Не втрачає надії і пані Валентина, син якої — Денис Гулько — зник 8 січня 2023 року. Вона вірить, що настане день, коли вона знову його обійме і все буде як раніше.

— Мій син вважається зниклим безвісти вже два роки і п’ять місяців. До сьогодні ми не знаємо, де він і що з ним. Віримо, що наш Денис живий. Можливо, він у полоні й повернеться додому. Я, як і всі, хто чекають на своїх рідних, сподіваюся колись почути: «Я повернувся. Я живий. Я вдома, на рідній землі», — каже пані Валентина.

Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Мама Дениса Гулька на акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».

Акція, яка дає силу

За даними Городоцької міськради, наразі двоє захисників із нашої громади офіційно підтверджені як полонені. Доля ще 72 воїнів залишається невідомою. Десятки історій. Десятки імен. За кожним — невимовний біль, нескінченне очікування і надія, що не згасає з часом. У цій тривалій невизначеності найстрашніше — це відчуття самотності. Та саме спільний біль об’єднав родини зниклих безвісти. Вони зрозуміли: мовчанням не допомогти, а підтримкою — можна. Так на Городоччині сформувалася громадська ініціатива, яка стала голосом тих, кого немає поруч, — щотижнева акція «Зниклі безвісти — не значить забуті».

12 квітня цього року рідні зниклих безвісти вперше зібралися у центрі міста. Відтоді щосуботи о дев’ятій ранку вони приходять із плакатами, влаштовують тематичні інсталяції, вшановують пам’ять полеглих хвилиною мовчання й нагадують про тих, хто досі не повернувся. Щоразу до акції долучається дедалі більше людей — не лише рідні зниклих, а й ті, хто вже попрощався зі своїми близькими.

— Минув рік, а я досі не вірю, що мого брата Нікіти Руденка немає, — ділиться Анастасія. — Але я можу прийти на його могилу. А ті, хто чекає, не мають навіть цього. Я тут, щоб підтримати їх. Щоб вони знали: ми поруч.

Не залишається осторонь і місцева влада. Вона збирає родини зниклих безвісти та полеглих Героїв на неформальні зустрічі, вивчає їхні потреби, допомагає шукати потрібну інформацію, а за потреби залучає працівників соціального захисту, які надають психологічну допомогу. Представники міськради щотижня беруть участь в акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».

— Ми не маємо права залишити ці родини наодинці з їхнім болем. Такі акції підтримки сьогодні організовують у сусідній Ярмолинецькій громаді, цього тижня відбулася 150-та у Хмельницькому та ще сотні інших — по всій Україні. Я закликаю городоччан не залишатися байдужими й підтримувати рідних тих, хто захищав нас із вами, — наголошує секретар міськради Олена Гріх.

Олена Гріх на акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».Олена Гріх на акції «Зниклі безвісти — не значить забуті».Фото: Городок.CityАвтор: Маріанна Шкаврон

І саме віра та підтримка, кажуть рідні, часто стають тим містком, що тримає зв’язок із тими, хто ще не повернувся. Адже попри втрати й роки невідомості, надія жива — і доводять це ті, кому вдалося вистояти й повернутися додому з неволі.

Історії, які повертають надію

Валентин Шатурський — перший захисник із Городоцької громади, який повернувся з російського полону у 2024 році. У неволі він провів 22 місяці, пройшовши через кілька колоній на окупованій території та в Росії. Потрапив у полон у березні 2022-го, коли з побратимами тримав оборону біля Волновахи.

Повернення Валентина стало справжнім святом для громади. Його зустрічали зі сльозами, хлібом і сіллю, квітами та словами вдячності. Люди вклонялися й покривали плечі захисника Державним стягом.

— Мені дуже приємно. Не думав, що все буде так помпезно, — сказав Валентин у день повернення додому.

Маріанна Шкаврно
Маріанна Шкаврно
Маріанна Шкаврно
У селі Лісогірка зустрічають Валентина Шатурського, який повернувся з полону. (Гортай вправо).

До війни він служив у розвідці, як і його батько, що загинув у 2019 році. Після реабілітації Валентин вирішив повернутися на фронт. Нині служить пілотом FPV-дронів, опановує нову військову спеціальність і мріє пройтися парком імені Гурова в українському Маріуполі — місті, де планував створити сім’ю й будувати майбутнє.

Ще одним воїном, якому вдалося пережити полон і повернутися додому, став 38-річний Володимир Гнап із села Лісогірка. Він потрапив у полон після важкого бою на Луганщині, отримавши серйозні поранення. Його знайшли російські найманці. Один із них не дозволив добити захисника — і це врятувало життя.

— Найстрашнішою була невідомість. Але я вірив, що ще побачу рідних, — згадує Володимир.

Його обміняли 14 вересня 2024 року після двох років і чотирьох місяців у полоні. Повернення стало справжньою несподіванкою для родини — Володимир з’явився раптово, коли мати працювала на городі. Жінка була приголомшена, побачивши сина з квітами. Вона розплакалася, як і його сестра. Навіть сам Володимир, який намагався стримувати емоції, не зміг втримати сліз.

Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Маріанна Шкаврон
Володимир Гнап у батьківському домі.

— Чому ж ти не попередив? Така подія, а я в халаті! — жартома докоряла мати.

— Два роки й чотири місяці я не бачила своєї дитини, але вірила й чекала. Дякувати Богу, він повернувся, — витираючи сльози, говорила пані Ліна.

Після реабілітації Володимир, як і Валентин, знову повернувся на передову. Для нього це не лише обов’язок, а й спосіб помститися ворогу за той біль, яким було сповнене серце його рідних під час полону, і за стяги, що майорять над могилами його побратимів — у рідній Лісогірці, у Городку та багатьох інших містах України.

Пам’ять, що об’єднує

Станом на 30 червня війна вже забрала життя 83 захисників із Городоччини. Серед них і Антон Гриськов, який із 30 листопада 2023 року вважався зниклим безвісти. Його рідні не втрачали надії й також були серед учасників акції «Зниклі безвісти — не значить забуті». Під час одного з обмінів тіл у межах «Стамбульських домовленостей» було повернуто й тіло городоччанина. Громада провела його в останню путь 26 червня 2025 року. Поховали воїна на Алеї Слави у Городку.

Віра Лапа
Віра Лапа
Віра Лапа
Віра Лапа
Віра Лапа
Прощання з полеглим воїном Антоном Гриськовим.

А поки ворог забирає найкращих, Городоччина продовжує чекати, боротися і пам’ятати кожного, хто ще не повернувся. Бо ті, кого чекають — ніколи не зникнуть у тиші.

Публікація зроблена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися