Він прийняв себе таким, яким є і відмовився жити в США. Як Роман Цимбалюк надихає ветеранів у TikTok

Незламний ветеран

Роман Цимбалюк, мешканець села Лісоводи на Хмельниччині, у травні 2023 року пішов захищати Батьківщину. Уже за кілька місяців він отримав важке поранення, втративши обидві ноги та одну руку. Попри все, Роман не зламався. Він не лише прийняв свою нову реальність, а й став джерелом неймовірного оптимізму та підтримки для інших ветеранів, активно ведучи соціальні мережі та ділячись своїм досвідом.

Шлях від мирного життя до вибуху в Роботиному

До того, як піти захищати Україну, Роман працював у рідному селі Лісоводи. Спочатку був оператором на місцевому насіннєвому заводі, а згодом змінив професію й сів за кермо великої вантажної машини.

— Я перевозив зерно. Й досі люблю їздити, люблю дорогу і кермо, — розповідає Роман. — Вів розмірене життя в оточенні рідних, все в мене було чудово.

12 травня 2023 року Роман був мобілізований до лав Збройних сил України. Він одразу прийняв рішення йти захищати Батьківщину, не відчуваючи страху перед невідомістю.

— Я сказав батькам: «Я йду. Йду, бо захищатиму свою Батьківщину, Україну, хоч би що там було». У мене не було страху. Я зібрався і пішов, — пригадує Роман. — Побував на навчанні в Англії, і через кілька тижнів після повернення наш підрозділ відправили на Запорізький напрямок у село Роботине.

Переломний момент настав 26 серпня 2023 року. Під час виконання бойового завдання Роман підірвався на міні. Навіть перебуваючи у шоковому стані, він запам’ятав кожну деталь того страшного дня, коли його життя змінилося назавжди.

— Різкий вогонь знизу. Бах. Я впав. Бачу — зірки, небо… Кричу: «Хлопці, мене поранило». Я голову підношу, а ліва нога вже відлетіла. Права була посічена осколками, я її вже не відчував. Ліва рука теж не працювала. Я розумів, що все... — згадує Роман найстрашніші хвилини.

Побратими наклали турнікети й сім кілометрів тягнули його під обстрілами до евакуації. Лише опинившись у безпеці, Роман втратив свідомість. До тями він прийшов у лікарні в Запоріжжі.

Реабілітація та прийняття

Після стабілізації стану в Запоріжжі та Дніпрі Романа перевели до Вінниці, а згодом — ближче додому, у Хмельницький. Це значно полегшило відвідування та підтримку з боку рідних. Родина — сестра Наталя, племінник, батьки — стали ключовою опорою воїна.

Ярослав Іванович Цимбалюк був поруч із сином у госпіталі п’ять місяців поспіль. Він пригадує, як давав настанови рідним перед першою зустріччю з Романом після поранення.

Попри важкі втрати, вирішальним стало внутрішнє рішення самого Романа. Він розумів, що фізичні зміни — незворотні і замість того, щоб впасти у відчай, зробив вибір прийняти себе. У цей період він почав знімати відео для соцмереж, показуючи свій шлях без прикрас.

Питанням протезування займався 21-річний племінник Романа — Ростислав. Він звільнився з роботи, щоб допомогти дядькові розбиратися з бюрократичною тяганиною, яка супроводжує ветеранів. Завдяки його наполегливості та контактам українських лікарів із протезувальним центром у США, Роману вдалося пройти реабілітацію за кордоном і отримати сучасні електричні протези.

Роман зізнається, що той період пам’ятає погано — через сильні болі, ліки та болісне загоєння ран. Тому супровід близької людини з хорошою англійською був надважливим.

Рішення жити в Україні

Американські спеціалісти були вражені швидкістю відновлення Романа та його настроєм та запропонували йому та племіннику залишитися в США.

— Мені пропонували залишитися жити в Штатах, але я відмовився. Я віддав здоров’я, захищаючи Батьківщину — то як я можу її залишити? Я дуже люблю Лісоводи. Мене тягне туди, де я народився, до своєї хати. Там мої діти, там моя родина. Як я буду жити в Америці й дивитися людям в очі, коли мої діти тут? Ні, ні в якому разі, — категорично відхилив пропозицію Роман.

Ростислав теж відмовився. Нині він повернувся до роботи, але продовжує підтримувати дядька.

Вдома

Додому чоловіки повернулися наприкінці червня 2024 року. Сьогодні Роман живе з батьками, Ярославом Івановичем та Євгенією Іванівною, у своєму будинку в Лісоводах. Щоб вільно пересуватися на візку та протезах, в будинку та на подвір'ї облаштували максимально безбар’єрний простір. При цьому Роман демонструє неймовірну самостійність і відмовляється від зайвої допомоги.

— Він сам усе робить, усе повністю. Я вже хочу допомогти, кажу йому: «Давай я каву зварю чи ще щось». А він: «Ні, я собі сам усе (зроблю – ред..)», — каже Ярослав Цимбалюк. — У нас особливі стосунки, ми велика підтримка один для одного. Постійно жартуємо, «підколюємо» один одного, а потім сміємося так, що аж сльози течуть.

Багато часу Роман приділяє своїм дітям — 9-річному Роману та 6-річній Вікторії. Вони є його головним джерелом сили. Саме діти надихають його долати труднощі та залишатися прикладом незламності. З Вікторією він часто знімає відео для TikTok, де ділиться досвідом життя після поранення.

Нині Роман має понад 118 тисяч підписників у TikTok, окремі відео набирають від 1,2 до 7 мільйонів переглядів. Reels у Facebook також збирають значну аудиторію — від 1,5 до 5 мільйонів переглядів. До майже кожного відео надходить понад 7–8 тисяч коментарів, більшість з яких — це слова підтримки Роману та відгуки про те, що його приклад надихає людей на життєстверджувальну, оптимістичну позицію, навіть тих, хто не має серйозних проблем зі здоров’ям.

— Ромчику, щоразу, коли дивлюся твої відео, не перестаю дивуватися твоїй силі волі, оптимізму й позитиву, — коментує відео користувачка однієї з соцмереж Світлана Твердохліб. — Поруч із такими людьми, як ти, не страшні жодні негаразди, хочеться, попри все, жити й радіти кожному дню.

— Рома, Ви — великий молодець. Показуйте всім свої досягнення. Нехай люди, які мають і руки, і ноги, навчаться Вашої працьовитості, — додає підписниця Тетяна Ковбаса.

Як зазначають люди, які переглянули відео, багато з них переоцінили свої життєві труднощі та знайшли мотивацію рухатися вперед.

— Одна жінка просила викладати більше, бо її син, у якого немає руки, дуже «ниє». Вона показала йому мої відео — і каже, що це допомогло, — розповідає Роман.

— Мені стало це цікаво. Люди пишуть: «А як ти так?». Одна жінка просила викладати більше, бо її син, у якого немає руки, дуже «ниє». Вона показала йому мої відео — і каже, що це допомогло, — розповідає Роман.

Поступово, крок за кроком, він вибудовує своє нове життя — чесне, відкрито прожите й повне внутрішньої сили. І саме це стає логічним продовженням його шляху, у якому він обрав не жалість до себе, а рух уперед.

Мрія про квітучу Україну

Попри складні випробування та фізичні втрати, Роман не втрачає віри у майбутнє країни. Він говорить про це спокійно, без гучних слів — як про щось природне і важливе для кожного, хто мріє повернутися до повноцінного життя.

— Я хотів би, щоб Україна розцвітала, щоб була багата, адже у нас така родюча земля. Я надіюся, що все буде добре. Буде мир, — каже Роман Цимбалюк.

Він не ідеалізує своє майбутнє, але твердо дивиться вперед: облаштовує дім, підтримує своїх дітей, спілкується з іншими військовими та людьми, які пережили схожі втрати. І саме ця відкрита, чесна позиція робить історію Романа важливою: він доводить, що справжня незламність полягає не в героїчному міфі, а в щоденному виборі на користь життя.

16 липня 2024 року захисник із Городоччини отримав державну нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Публікація зроблена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».