Четверта річниця великої війни
24 лютого, у четверту річницю повномасштабного вторгнення та у дванадцятий рік війни, Городоцька громада зібралася на Ходу пам’яті. Тихий марш нескорених став символічним нагадуванням: пам’ять — це моральний обов’язок перед тими, хто віддав життя за Україну, її суверенітет і територіальну цілісність.
Чотири роки тому, 24 лютого, війна увірвалася в кожен дім українців — гучними вибухами, виттям сирен і нестерпним болем втрат. Того ранку країну скувала паніка. Чотири роки потому паніки вже немає. Натомість — неймовірна внутрішня сила і щоденна боротьба. І ці почуття відбивалися на обличчях городоччан.
Хода пам'яті у ГородкуФото: Городок.City
Хода памʼяті
Зранку 24 лютого вони зібралися біля початкової школи, щоб пройти Ходою пам’яті. У руках — синьо-жовті прапори та портрети загиблих Героїв. Обличчя на світлинах — знайомі й рідні, усміхнені, але вже безмовні у своїй вічності.
Колона рушила повільно. Цей повільний рух став символом війни, що триває вже дванадцятий рік і болісно затягується. Здавалося, саме в цій неквапності — вся її важкість: у кожному кроці — рік боротьби, у кожному подиху — втрата.
— Ми тут, щоб вшанувати тих, хто віддав своє життя заради нас і нашого майбутнього. Щодня ми схиляємо голови перед їхньою відвагою, перед тим, що вони зробили для кожного з нас, — зазначила учениця Городоцького ліцею №1 Вероніка Якубко. — І саме ми маємо довести, що їхня жертва не була марною, що майбутнє, за яке вони боролися, буде гідним їхнього подвигу.
Від початкової школи хода прямувала до центру міста. Вулиці, якими щодня лунає дитячий сміх і буденний гамір, цього разу стали коридором пам’яті. Місто ніби сповільнилося разом із колоною.
Спільна памʼять
Після завершення ходи на площі відбувся пам’ятний захід, під час якого прозвучали слова вдячності й підтримки родинам загиблих та зниклих безвісти.
— Я дякую усім городочанам, які сьогодні були з нами тут. Ми побачили таку велику кількість людей, таку небайдужість до того, що відбувається, — наголосила секретар міської ради Олена Гріх. — Український народ насправді особливий. І свою особливість він показує останні роки. Ми, як ніколи, стали єдиним цілим. Коли нам погано — ми разом і підтримуємо один одного. Я вірю в нашу перемогу. Я вірю у наші Збройні сили. І я вірю, що перемога буде дуже скоро, тому що по-іншому бути просто не може. Слава Україні, слава нації, слава нескореним.
Хода пам’яті у Городку стала не лише знаком скорботи, а й свідченням єдності громади. У повільному русі колони — спільна пам’ять. У мовчанні — гідність. У присутності кожного — доказ того, що зниклі безвісти не означають забуті, а загиблі — навіки в строю.
