Енергія нових можливостей
Вона приїхала до Городка з іншого регіону країни — без чіткого плану, але з внутрішньою потребою бути в русі й ставати корисною. Сьогодні Діана Гункіна — одна з тих молодих людей, які не просто адаптувалися до життя в умовах війни, а стали невід’ємною активною частиною Городоцької громади.
Діана родом із Синельникового на Дніпропетровщині — міста, яке сьогодні живе під постійними обстрілами. Там залишилися рідні, за яких вона щодня хвилюється. До Городка дівчина переїхала разом із чоловіком — професійним волейболістом клубу ««Збірна України U-20». Саме цей переїзд став для неї точкою відліку нового життєвого етапу.
Життя «на валізах» та іспит на дорослість
За останні кілька років, слідуючи за чоловіком та його командою, Діана змінила чимало адрес: Чернівці, Львів, Харків, Одеса. Відстань від батьківської хати та реалії війни змусили дівчину швидко подорослішати й не чекати «кращих часів». Для неї це означало одне: де б вона не була — шукатиме можливість реалізувати себе.
Діана ГункінаФото: Городок.City
— Я не вмію сидіти без діла, — зізнається Діана. — Опинившись у Городку, одразу почала шукати роботу. Коли дізналася про вакансію у Будинку культури, вирішила спробувати. Мене там настільки тепло прийняли, що я просто не мала шансів піти.
Уже майже рік Діана працює в Городоцькому будинку культури: допомагає з організацією заходів, створює інсталяції, бере участь у творчих номерах, співає та танцює. Те, що спочатку було заняттям для себе, переросло у щоденну працю заради громади — з повною віддачею та щирим залученням. Активність і відкритість швидко зробили її впізнаваною в місті, а особливу прихильність вона здобула серед дітей. Після різдвяно-новорічних вистав, де Діана виходила на сцену в образах казкових героїв, найменші городоччани почали впізнавати її вже не лише як працівницю Будинку культури, а як «свою» казкову персонажку.
Від учениці до тренерки східних танців
Але активній дівчині цього виявилося замало і вона вирішила відкрити у Городку ще й студію східної хореографії.
— Східні танці — моя пристрасть з дитинства, а ппрофесійно ними займатися я почала понад сім років. Моя викладачка Дар’я Олександрівна Яланська дала мені не лише техніку, а й глибоке розуміння історії та філософії цього мистецтва, — розповідає Діана. — Танець — це не лише рух. Це про поставу, впевненість, відчуття власного тіла й внутрішньої сили. Діти, які виходять на сцену, поступово перестають боятися — і ця навичка знадобиться їм у житті значно більше, ніж для одного виступу.
Свого часу Діана намагалася вступити до одного зі столичних вишів на режисуру, і навіть блискуче склала творчий конкурс (саме східний танець), отримавши 196 балів із 200. Проте потрапити на омріяний факультет так і не вдалося, але любов до мистецтва й бажання ділитися вміннями залишилися. Тож, розмістивши оголошення про набір у танцювальну студію, вона почала чекати на відгук городоччан.
— На перше заняття прийшла 21 дитина віком від шести до дев’яти років — разом із батьками. Це був справжній шок для мене, бо я не очікувала такого. Більшість дітей залишилися займатися, і це стало найкращим підтвердженням того, що я на правильному шляху, — зазначає Діана.
Так у Городку, в мікрорайоні «МКК», з’явився осередок шанувальників східного танцю.
Коментувати, щоб не боятися
Ще один несподіваний досвід у житті Діани — коментування волейбольних матчів. Завдяки спорту, яким живе її родина, Діана добре орієнтується в грі та термінології.
— Уже чотири роки я їжджу на ігри разом із чоловіком, знаю волейбольну термінологію, сама грала у волейбол у Чернівцях. І коли одного разу не вистачало коментатора, мені запропонували спробувати, — розповідає вона. — Я дуже хвилювалася: готувалася, вивчала склади команд, слухала записи професіоналів.
Діана спробувала себе у ролі коментатора волейбольного матчу.Фото: Гороок.City
Перший ефір став серйозним викликом, але вже наступного дня вона почувалася впевненіше.
— Цей досвід довів: страх не має зупиняти. Його треба прожити — і рухатися далі, — переконана Діана.
Творчість і право
Попри велике творче та робоче навантаження, Діана продовжує навчатися. Хоча в душі вона завжди була митцем, життя внесло свої корективи у вибір професії.
— Я обрала юридичний шлях і не шкодую. Вважаю, що юриспруденція — це теж певною мірою акторство, адже це мистецтво слова та переконання, — посміхається вона.
Діана вже закінчила бакалаврат у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого та продовжує навчання в магістратурі. Юридична освіта не віддалила її від культури — навпаки, додала впевненості, структурованості та вміння фахово працювати з людьми. Саме ця навичка — розуміти оточуючих і знаходити спільну мову з кожним — допомогла їй не просто адаптуватися на новому місці, а швидко знайти «своє коло» та стати своєю серед городоччан. А через людей, які стали близькими, почало змінюватися і ставлення до самого міста.
«Фух, я вдома»: як маленьке місто стало рідним
Постійні переїзди навчили Діану швидко пристосовуватися до нових обставин. Та вперше за довгий час вона відчула, що більше не хоче просто звикати — хоче вкорінитися. У її житті з’явилося те саме відчуття дому, яке неможливо купити чи орендувати — його можна лише створити разом із людьми. Хоча спочатку Городок здавався Діані замалим після великих міст.
Діана Гункіна Фото: Городок.City
— Я навіть подумала: «Боже, куди я потрапила?» — пригадує вона. — Але все змінилося, коли я знайшла себе тут. Мені подобається ця тиша, затишок, те, що люди знають одне одного, посміхаються при зустрічі. Тепер, коли повертаюся з поїздок, перша думка: «Фух, я вдома».
— Я навіть подумала: «Боже, куди я потрапила?» — пригадує вона. — Але все змінилося, коли я знайшла себе тут. Мені подобається ця тиша, затишок, те, що люди знають одне одного, посміхаються при зустрічі. Тепер, коли повертаюся з поїздок, перша думка: «Фух, я вдома».
Діана переконана: навіть невелика громада може розвиватися завдяки ініціативності мешканців. Нові ідеї, культурні події, робочі можливості — усе це з’являється там, де є люди, готові діяти.
— Головне — бажання щось робити. Я приїхала в чуже місто і знайшла тут себе. Тому молоді можу сказати: не бійтеся. Можливості є — потрібно лише хотіти й діяти, —стверджує нова городоччанка.
У неї просте життєве кредо: «Тримати обличчя і працювати за будь-яких обставин». Її історія — приклад покоління українців, які не чекають завершення війни, щоб почати жити. Вони вже сьогодні створюють простір навколо себе — для дітей, культури та майбутнього.
