«Краще беріть фрукти. Цукерки та кексики тьотя Тамара вже взяла. Казала, що до неї дівчинка має на інтерв’ю прийти. То вона чекає», — сказала продавчиня в одному із магазинів, куди я забігла за гостинцями для своєї вчительки. Я розумію, що та дівчинка — це я. І здається, мені знову 16 років. Я знову — школярка. Хоча минуло вже майже 20 років…
Вчитель від Бога
Тамару Володимирівну Пантєлєєву, вчительку хімії Городоцької школи №4 (сьогодні — ліцей №4) знає не одне покоління.
Ох, як вона викладала свій предмет! До сьогодні пам’ятаю її мову та жести під час уроків.
Інколи здавалося, що на світі важливішого за хімію предмету не існує.
Очікувана зустріч
Я купила фрукти, як мені й порадила продавчиня, і швидко побігла до квартири вчительки. Пам’ятаю, що Тамара Володимирівна завжди була пунктуальною і на урок ніколи не запізнювалася. А я вже на п’ять хвилин спізнююся. Через сходинку на другий поверх вибігла за секунди. Ще підіймаючись сходами, почула звук дверей, що відчиняються. Моя вчителька уже, напевно, зачекалася.
Від сорому, що спізнилася, ледь підвела очі. А вона з порогу зустрічає із щасливою посмішкою. Не втрималася і міцно обійняла.
— Проходь у наше скромне гніздечко, — запрошує вчителька.
У залі сідаю на диван і трохи ніяковію. Декілька хвилин тому стільки запитань було в думках, а тут вмить усе зникло. Дивлюся на Тамару Володимирівну і не розумію, як так: стільки років минуло, а вона не змінилася. Все така ж елегантна та вишукана. Ідеальна зачіска та мила посмішка, а сивина у волоссі, здається, її ще більше прикрашає.
Свідомий вибір
— Тамаро Володимирівно, а розкажіть-но мені, чому Ви стали вчителькою саме хімії, — розпочинаю розмову.
— Та я просто завжди уявляла себе в білому халаті. Так і мамі казала: буду ходити у білому халаті та навчати дітей.
Хоча вона мене відмовляла від професії педагога. Все казала, що не варто в школу йти працювати.
Але я дуже впертою була. Тому все одно зробила по-своєму.
«Воно й не дивно», — подумала я. Ця жінка — непохитна. Вона завжди щодо будь-якої події мала свою думку, відверто її висловлювала і ніколи не відступала від власного «я».
А ще вона має рідкісну рису — невимовну справедливість. Ось це запам’яталося з її уроків найдужче. «Любимчиків» у неї не було. Шанс виправитися мав кожен, потрібне було лише бажання ним скористатися. Але Тамару Володимирівну не проведеш. Не варто було брехати. Краще сказати правду: «Не вивчив. Вивчу на наступний урок». Тоді двійки не буде. Якщо, правда, на наступний урок виконаєш обіцяне.
Перше вересня — вдома
Тамара Володимирівна уже втретє зустрічає перше вересня вдома. У 2019 році вчителька зі 42-річним стажем вийшла на пенсію. Може б, ще не пішла, але її подруга та колега Алла Кушнір, з якою пліч-о-пліч пропрацювали понад 40 років, написала заяву.
— А як я без неї буду працювати? — пригадує Тамара Володимирівна. — Та й до школи прийшла молода вчителька. То що ж я, пенсіонерка, у неї буду хліб забирати?
Мені б тих декілька годин вистачило, а їй пів ставки із двома дітками буде обмаль. Тож подумала, що вистачить з мене…
Разом із подругою та колегою Аллою Кушнір.Фото: Сімейний архів
Хоча в цей момент очі вчительки казали інше. Помокріли, сльози ледь стримала…
— У перше 1 вересня на пенсії плакала... Важко було усвідомити, що вже не йду до школи. Школа та учні снилися майже щоночі. А ще батьки моїх учнів «душу ятрили». Бувало, піду у центр, зустріну когось із них, а вони: «Ну як Ви так нас залишили?». А я ледь стримуюся…
Нас, взагалі-то, у школі четверо подруг працювало. Я, Алла Антонівна Кушнір, Валентина Дмитрівна Ярова, Віра Дмитрівна Лепікаш та Валентина Йосипівна Рудніцька, вже нині покійна. Ми з Аллою пішли одночасно на пенсію.
Чотири подруги, які пліч-о-пліч працювали не один десяток літ.Фото: Сімейний архів
Альбоми із секретом
Помічаю на столі приготовані фотоальбоми. Вчителька зрозуміла, куди я спрямувала погляд.
— Так, це я всі приготувала, бо не знаю, які саме фото потрібні.
Перший альбом виявився папкою, де складені грамоти, подяки та відзнаки вчительки за всю її трудову діяльність.
— Тут їх чимало. Та от дві – найважливіші – грамоти від Міністерства освіти України. Першу отримала у 1995 році, а другу – через три роки. А це моя почесна відзнака — значок «Відмінник освіти України», — показує Тамара Володимирівна.
Фото: Сімейний архів
Життя поза школою
Гортаючи сторінки альбому, Тамара Пантєлєєва пригадала, як після закінчення Ворошиловградського (нині Луганського) Державного педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка прийшла на роботу у четверту школу міста Городка.
— Коли вступила до інституту, дуже раділа. Адже, за підсумком ЮНЕСКО, мій інститут і досі перший у рейтингу серед педвузів України, — додає вчителька.
А родом Тамара Володимирівна із шахтарського містечка Сніжне Донецької області. Її мати — Віра Іванівна, пропрацювала все життя вчителем початкових класів в одній школі, а батько – Володимир Акимович — був електрослюсарем шахтоуправління «Ударник».
— У 1962 році я пішла до школи: у Сніжнянську восьмирічну школу №3. Моєю першою вчителькою була моя мама, — пригадує Тамара Володимирівна. — Вчителька, колега мами, відмовилась взяти мене у свій клас, бо вважала, що мама повинна знати, що дитина засвоїла і як. Мати була дуже вимогливою. Ніяких поблажок ні за яких умов я не мала.
Фото: Сімейний архів
Тоді не розуміла, чому мама з мене питала більше, ніж з інших. Але через багато років мама сказала: «Може тому з тебе і Люди вийшли…».
У 1977 році закінчила інститут і за розподілом приїхала працювати на Поділля, у Городоцьку СШ №4.
— На Поділлі, яке стало моєю другою батьківщиною, я зустріла своє кохання — Пантєлєєва Вячеслава Івановича (сьогодні — заслужений тренер України — Ред.), який також, відповідно до розподілу після закінчення факультету фізвиховання Кам'янець–Подільського педінституту імені Огієнка, приїхав у Городок.
Разом із чоловіком.Фото: Сімейний архів
Тут народилися наші сини Максим і Кирило, які стали військовими, тут ми радіємо нашим шістьом онукам.
Син Кирило із побратимом.Фото: Сімейний архів
— Тепер маю багато вільного часу, тож часто їжджу до дітей, допомагаю бавити онуків. Інколи внучат до себе забираємо. Я ж тепер — бабуся на пенсії, — всміхається вчителька.
У молодшого сина Кирила, який проживає у Хмельницькому, четверо діток: три донечки та синочок.Фото: Сімейний архів
На пенсію Тамара Володимирівна пішла у 64 роки. В останні роки роботи уже не брала класного керівництва.
— Хоча в усі роки вчителювання була класною керівницею. Двічі вела учнів з 5 до 11 класу. Та часто брала старші класи, щоб довести їх до випуску. До прикладу, на два роки 10-11 чи на три роки дев’ятикласників. А коли у 2014 випустила своїх одинадцятикласників, зрозуміла, що більше класоводом не буду. Бо якщо візьму п’ятикласників, це потрібно пропрацювати ще сім років. Знала, що так довго не зможу.
Фото: Сімейний архів
Та, відверто скажу, без класу працювати в школі нецікаво. Якось звикла, що все є якісь питання, на перервах потрібно зайти до своїх. Йду коридором — вони вже біжать, море запитань. А так ніхто до тебе ніякого діла не має.
Невимушена розмова
За розмовою переходимо на кухню чаювати. Запитую, чи пам’ятає кумедні випадки зі шкільного життя.
Фото: Городок.City
— Був у мене один учень — прізвище Назаркевич. От завжди, до кожного уроку, він ретельно готувався. І завжди піднімав руку, щоб я його запитала. А у мене в класі 39 учнів. Не можу ж я лише одного його питати щоуроку. А він, невгамовний, все ту руку тягне і тягне. Якось не витримала та й сказала: «Опусти руку. Не один ти в мене». Наступного уроку він руку не піднімав, сидів тихо, тримаючи листок паперу з написом: «Запитайте мене, будь ласка!». А я ледь стримувала сміх.
До речі, в усі роки роботи Тамара Пантєлєєва викладала у кабінеті №27. Напевно, чимало випускників школи №4 пам’ятають цей клас.
— Після ремонту нумерація змінилася, і сьогодні це кабінет №212, — каже вчителька.
Ми поговорили про все: і про школу, і про пандемію, і про сім’ю. Непомітно пролетіли години. Думаєте, вчитель може навчити лише предмету? Категорично не погоджуся. Вчитель — це людина, яка шліфує нашу душу та характер.
Досягнення на освітянській ниві
До слова, Тамара Пантєлєєва у школі завжди працювала над формуванням креативного мислення в учнів. Працювала не для «галочки» і не для того, аби ці слова були в її автобіогафії, а задля того, аби, дійсно, розвивати креативнісь у школярах та вміння висловлювати свою думку. Кожен її урок цьому сприяв.
Загалом, за період педагогічної діяльності, ця Людина багато разів була головою шкільного методичного об'єднання, членом методичної ради школи, дипломанткою обласного конкурсу «Вчитель року».
За період педагогічної діяльності має і певні педагогічні надбання, а саме:
- розробила «Шпаргалку для учнів» (на допомогу юному хіміку — органіку);
- підготувала збірник «Семестрові завдання з хімії для учнів 7-11 класів»;
- має власні розробки «Тижня Хімії в школі», «Слабка ланка» ( гра) і т.п.;
- брала участь в розробці навчально-методичного посібника факультативного курсу, який в обласному конкурсі «Освіта Хмельниччини на шляху реформування» посів ІІ місце в номінації «Хімія».
Багато її учнів були переможцями районних, учасниками і призерами обласних хімічних олімпіад (Цісельський Андрій, Новіков Андрій, Назаркевич Михайло, Назаркевич Віктор та інші); переможцями і призерами Малої Академії Наук (Мацібора Вадим (робота з хімії), Любонько Іван (робота з хімії і біології), Горбанюк Тетяна (хімія).
