На місці замордованих – каплиця.
Павло, Варвара, Якилина, Іван Осики та Косман Петро згоріли заживо у березні 1943 року. Їх спалили фашисти у власній домівці за допомогу партизанам. Про це нагадує плита, встановлена поряд із капличкою, за селом Кремінна біля дороги, що веде до Сатанова.
Фото: Городок.Сіtу
Минуло шістдесят років
Через 60 років після трагедії на місці спаленої хатини житель Кремінянського хутора разом із сім’єю вирішив збудувати каплицю – у пам'ять про замордованих земляків.
Запрошує подорожніх на молитву
Із того часу двері каплички щодня відчинені, навіть уночі. Святиня відкрита для всіх: хтось приїжджає сюди цілеспрямовано, інші — випадково, звернувши з головного шляху на відпочинок. Утім не помітити дерев’яний будиночок із мідним дахом і завжди відчиненими дверима — неможливо.
Капличка – частина життя
Для Оксани Чикал капличка, збудована її батьком, стала частиною життя. Жінка приходить сюди щотижня. Прибирає, доглядає за садком, приносить свічки.
Пані Оксана вже сім років особисто доглядає за капличкою. Раніше це робили її батьки, а вона якось і не замислювалася.
— Я в Бога вірю, але до церкви не дуже часто ходила. Знаєте, як там: то не так стала, то не в те вдягнулася… Та одного разу я зайшла у нашу капличку, стала і помолилася. Потім вдруге. Потім принесла іконку. Потім рушники. Почала приходити сюди я — почали ходити й люди. І тепер з гордістю кажу, що наша капличка — жива.
Коли жінка взяла під свою опіку святе місце — її життя кардинально змінилося. В той же час, і вона змінила своє ставлення до життя.
За словами пані Оксани, багато людей, які зазвичай не ходять до церкви, приходять саме сюди. Представники інших віросповідань, люди різних національностей і поглядів. Тут ставлять свічки навіть ті, хто нічого спільного з церковними звичаями раніше не мав.
— Адже це таке собі анонімне місце, куди людина може зайти, щоби залишитись наодинці, поговорити з Богом і подякувати Йому чи попросити про щось, – каже жінка, яка опікується каплицею. – Правда, бувало, коли я прибирала поряд із каплицею, хтось під’їхав, вийшов із машини, побачив мене, привітався і поїхав. У такі моменти розумію, що завадила людині усамітнитися. Тому намагаюся тепер бути непомітною.
Люди вміють дивувати
На основі даної каплички, розповідає пані Оксана, можна писати історію людського буття.
— Бувало, прийду зранку до каплички, дивлюся: хтось залишив декілька ікон. Залишають люди золоті чи срібні хрестики, ланцюжки, кулони, браслети, гроші. Думаю: «Як так? Посеред поля стоїть капличка і люди такі цінні речі залишають?».
А інколи постає перед жінкою інша картина — вкрадені ікони... Бувало, що виломлювали скриньку і гроші забирали. Двічі вже викликала правоохоронців. Але так нікого і не знайшли.
Остання крадіжка сталася у лютому. У день пам’яті Блаженної Ксенії (Петербурзької) — 6 лютого — у капличці правилося.Фото: Оксана Чикал
— 9 лютого, коли я приїхала, побачила, що святиню пограбували... Декілька ікон винесли, покрали золоті хрестики та ланцюжки, — пригадує пані Оксана. — Звісно, було дуже неприємно. Але нехай, думаю, на все Божа воля… За декілька днів хтось у нашій капличці залишив нові ікони.
Хоча спершу скриньки для грошей не було
Скриньку я встановила три роки тому. А спершу люди гроші залишали просто біля ікон. Я їх ніколи не забирала. Завжди казала: «Нехай візьме той, хто потребує. Можливо, комусь на хліб не вистачає». Та після того, як почали красти, стала забирати. Бо ж краще за ці гроші придбати щось необхідне для каплички, аніж хтось їх проп’є.
Але капличку все одно не зачиняє
Попри всі прикрощі, пані Оксана навіть не розглядає варіант, щоб зачиняти двері каплички.
— Не можу я такого зробити. Хто знає, а може, в певний момент комусь дуже треба помолитися. А той, хто краде, може, справді, має велику потребу у коштах? Це вже – на совісті людини…
Колекція ікон у капличці все зростає
Сьогодні у капличці понад 100 ікон – і православних, і католицьких.
- Які люди приносять, такі й залишаю, - каже доглядачка святині.
А от за іконою Ксенії Петербурзької Оксана з матір’ю їздила аж на могилу святої. Там же її і придбали.
Не тільки ікони
Окрім ікон, люди в капличці залишають книги на релігійну тематику та Біблію. Причому, є тут книги різними мовами: і старослов’янською, і польською.
До речі, як розповідає жінка, книги не крадуть. Буває, що беруть почитати, але завжди повертають.
Записки-історії
А також тут пишуть записки — за упокій та за здоров’я. Свічки та записки пані Оксана купує сама, а потім ці записки збирає і відносить до храму.
— Та із таких записок можна цілу історію писати, — посміхається жінка. – Хтось просить чоловіка, хтось просить допомоги у Ксенії, щоби вступити в омріяний вуз. А хтось – миру в Україні…
А ще був випадок, коли жінка прийшла у капличку, а там – записка лежить: «Напишіть, скільки коштує свічка, бо, можливо, ми залишаємо неправильну суму грошей». У відповідь на тій же записці вона написала: «Найкраща плата – ваша молитва». Отримала від незнайомої людини «Дякую».
Такому листуванню пані Оксана була щиро здивована.Фото: Оксана Чикал
Було якось, залишили тут пиво і сигарети...
Оновлена святиня
Минулого року пані Оксана разом із сім’єю вирішила оновити святиню. Вони пофарбували лаком каплицю всередині та ззовні, змурували новий фундамент, відреставрували криницю.
— І, до слова, з людиною, яка нам тут робила ремонт, ми познайомилися зовсім випадково. Я прибирала біля каплички, а поряд проходив із козою чоловік. Зупинився та й, слово за слово, я його запитала, чи він не знає, хто б нам міг допомогти тут все відремонтувати. Чоловік відповів: «Я можу. Але в мене є одна проблема: я можу «піти у запій». Проте, якщо довіритеся мені, то все зроблю».
Позаду каплички пані Оксана облаштувала невеличку альтанку – щоб люди могли тут пообідати, посидіти, відпочити, попити водички із кринички.
Фото: Городок.City
А поряд влаштовує справжній дивосад
Поряд із капличкою щоразу більшає зелених насаджень. Тут і квіти, і декоративні рослини…
— Бачите тут три берези, — розповідає жінка. — Це я, мій чоловік та син Влад. Коли ми їх садили, то синова була найменша. Тепер, як воно й насправді є, синова берізка — найвища. Між берізками поховані моїх два коти та собачка. А тут моя «Валька».
— Яка ще Валька? — запитую.
— Ялинка, висаджена на честь моєї мами. Маму Валентиною звати. А я жартома кличу її Валька. Відверто кажучи, вона інколи сердиться за це слово, але мені подобається так з нею жартувати.
— А тут росте троянда на честь чоловіка, який робив тут ремонт, — веде екскурсію далі пані Оксана. — Він нині вже покійний. На той світ його забрала та клята горілка. Але пам'ять про нього живе у моїй душі та поряд із капличкою.
– Та, загалом, я «дитина асфальту», тож саме тут, біля каплички, навчилася сапати та працювати на землі, — всміхається пані Оксана.
Плани на майбутнє
Сьогодні жінка оформляє земельну ділянку через дорогу від каплички. Там планує створити відпочинкову зону.
Ось цю бетонну бутафорію хоче знести, а замість неї встановити український тризуб.Фото: Городок.City
За тризубом буде зона відпочинку, де можна буде і пофотографуватися, і просто відпочити.
— А ще зараз збираю гроші на дзвін. Його планую теж встановити поряд із каплицею. Тож усі гроші, які знаходжу в скриньці, відкладаю в окремий конверт. І в планах у мене цього року його придбати і встановити.
І запевняє, якщо вдасться завершити цього року оформлення землі, то й відразу візьметься за реалізацію задуманого.
У пам'ять про батька
До речі, лише рік тому на капличці встановлена дошка, де вказано, хто її побудував і коли.
Та донька і дружина покійного Адама Чикала знають, що ця капличка – як їхнє дитя – завжди буде доглянутою.
— Я розумію, що це все недаремно. Бо люди сюди заходять... До речі, — всміхається оповідачка, — уже пішла чутка, що у криниці біля нашої каплички – цілюща вода. Та нехай люди говорять. Я тішуся. Головне, що про капличку знають.
Фото: Городок.City
Наодинці з Богом
Невелика дерев’яна капличка розмістилася біля дороги в напрямку Сатанова. Щосекунди тут проносяться фури, легкові автомобілі, автобуси та мотоцикли… Втім до самої каплички дорожня суєта не проникає – тут панує тиша і благодать.
