Незвична зустріч звичайних людей
У Лісоводському будинку-інтернаті для людей похилого віку 9 липня відбувся незвичний захід. Мешканці та працівники будинку зустрілися із двома учасниками АТО та дружиною загиблого воїна.
Зустріч відбулася за ініціативи директорки департаменту соціального захисту населення Хмельницької обласної державної адміністрації Ірини Ковальчук. Адже нещодавно покійного Леоніда Смолінського президент нагородив орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
На зустріч із тими, хто бачив війну на власні очі, запросили і журналістів Городок.City.
Знайомство
Близько 11 години під’їжджаємо до будинку-інтернату. Нас зустрічає директорка закладу Олена Маринчук. Як завжди, посміхається і розповідає про особливих гостей: дружину загиблого воїна із Хмельниччини Тамілу Смолінську та учасника АТО — Вадима Славінського із Донеччини, який побував на передовій лінії воєнного протистояння з ворогом.
Проходить декілька хвилин — і до будинку під’їжджає автомобіль. З нього виходить Таміла та Вадим. Він іде повільно і спирається на палицю.
Пані Таміла, тримаючи у руках гостинці, знайомиться із директоркою закладу. Фото: Городок.City
Раптом її погляд переходить на нас. Зрозумівши, що ми журналісти, вона трішки розгубилася. Зауважила, що не хоче говорити на камеру, що втомилася від зайвих слів... Єдине, про що мріє ця згорьована жінка, — це про квітучу Україну, вільну і незалежну, у якій більше не будуть гинути люди, захищаючи її цілісність.
Історія Леоніда Смолінського
Леонід Смолінський – ветеран-афганець. Чоловік польського походження. Жив із дружиною у Португалії. Коли почався Майдан — повернувся до України. З перших днів був активним учасником Революції Гідності. З початком війни на Сході пішов на фронт добровольцем.
Леонід був бійцем спецпідрозділу «Дніпро-1» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» та капітаном запасу. Воював п’ять місяців. Фото: Городок.Сшен
— Бойовики зробили з них місиво. 10 днів нам тіло не віддавали. До мене зателефонували зі сходу і сказали: «Якщо хочеш забрати тіло чоловіка, приїжджай у Донецьк». Їхати командир заборонив, пояснив, що живою я звідти не повернуся. У кращому випадку - зґвалтують і зачинять у якомусь підвалі. Але, дякувати Богу, через 10 днів нам вдалося забрати тіла. Доставили їх у Дніпропетровськ. У морзі, серед купи запухлих тіл загиблих воїнів, я ледь впізнала свого чоловіка, — зі слізьми на очах розповідає жінка.
Мешканці будинку-інтернату слухають розповіді гостей затамувавши подих. Фото: Городок.City
Тепер Таміла живе заради пам'яті тих, хто на небі. Вона залишилася наодинці зі своїм болем. Немає ані дітей, ані батьків. Вже багато разів їздила на Схід. Допомагала учасникам АТО і їхнім сім’ям, брала участь у всіх майданах і акціях та захищала честь тих, хто віддав свої життя заради нас.
Ми мусимо жити, тому що вони дуже хотіли, щоб ми були щасливі.
Розповідь воїна з передової
— Я з Донецька, — каже Вадим Славінський. — Сам — кадровий військовий: в армії з 16 років. У 2007 пішов на пенсію по вислузі років. Коли розпочалася війна — вирішив бути добровольцем. Зброю разом із побратимами добував у бою. Ми тоді понесли досить відчутні втрати. Пізніше я вже служив в офіційній військовій частині і опинився на передовій.
— Хлопці боялися, ламали техніку, щоб не йти у бій, тікали з передової, особливо після того, як бачили, що руки і ноги відриває. У тому підрозділі, в якому я служив, зі всього батальйону чисельністю близько 600 військових воювало лише біля сотні. З усіх учасників АТО — може 10%. Решта ховалися за спинами сильніших. Тому не всіх, хто повертається з війни, можна назвати героями.
Вадим Славінський говорить повільно пригадуючи усі деталі війни.Фото: Городок.City
Звісно, було зі мною і дуже багато хороших хлопців, які справді ризикували життям. Втім, цим не хизуються, і мало хто про них знає. Були навіть добровольці з інших країн. Я їм дуже вдячний за те, що вони воювали за нашу Україну.
На війні я мав поранення і контузію. Коли у мене почалися проблеми зі здоров’ям, дружина мене покинула, але я її не звинувачую. Це життя, і кожен самостійно обирає свій шлях… Зараз я проживаю сам у місті Хмельницький.
Як городоччанин служив на Сході
Микола Сікірко живе і працює на Городоччині у селі Лісоводи. У 2014 році був призваний до лав Збройних Сил України. Йому на той час було 52 роки. На базі першої танкової бригади формувався другий танковий батальйон. Там він був навідником-оператором.
Хлопці техніку відремонтували і виконували ті завдання, які перед ними ставили.
Разом із нашим земляком у його роті служило 15 хмельничан, а у повному складі танкістів було 34, тому це була наполовину хмельницька танкова рота.
— У грудні нас прикомандирували до 93 бригади і відправили в Донецький аеропорт. Виїжджали ми вночі. Вели обстріли на терміналах - не один ворожий танк тоді був спалений на злітній смузі.
Микола Сікірко бачив багато лиха. Найбільше боявся згоріти у танку.Фото: tsn.ua
Коли сідав у танк, то не знав, чи вийду з нього, але їхав і виконував свою роботу. Найстрашніше для нас, танкістів, було згоріти у танку. Коли ми їхали на завдання — люки не закривали. Один механік мусів бути закритим. Коли починались обстріли, то повністю переключалися на роботу і забували про страх. Відстрілявшись, тікали. На всіх газах і на всіх передачах. Ось тоді було страшно, бо було море вогню.
По нас стріляли, а ми не могли відповісти, - каже Микола Сікірко. Фото: Городок.City
25 січня рота вийшла з Донецького аеропорту. Втрат, дякувати Богу, не мала. Додому всі повернулися живими. 15 воїнів з цієї роти, у тому числі і нашого земляка, було нагороджено орденами за мужність. Загалом Микола Сікірко служив рік і два тижні.
Їх об'єднав біль
Під час зустрічі з мешканцями будинку-інтернату ветерани і вдова загиблого ділилися наболілим, показували фотографії і пригадували минуле, разом плакали і сміялися. А ще — співали і танцювали. Адже життя продовжується, і за таке життя українські воїни гинуть на східному фронті.
— Ми вдячні нашим гостям за візит, за їх болючі спогади про війну, яку вони уже пережили, але яка ще й досі триває.
