«Це ще не всі! І тут не лише мої», — усміхаючись каже, зловивши мій зацікавлений погляд на численних грамотах на стіні. У свій кабінет 45-річний реабілітолог-городоччанин Сергій Рогаль день-у-день приходить от уже 12 років. Відтоді, як майже 20 років тому втратив обидві ноги у результаті нещасного випадку, чоловік, як ніхто інший, став цінувати життя та усвідомив глибину слів «встати на ноги».
Більшість пацієнтів Рогаля — люди, які пережили інсульт. Розбиті хворобою, вони часто зневірюються й кажуть, що, певно, вже не зможуть повернутися до звичного життя. Втім Сергій чи не щодня доводить їм зворотнє.
У монолозі для Городок.City чоловік розповідає, як рятує не тільки тіла, а й душі, як побороти самого себе і як воно — мати інвалідність, живучи у маленькому містечку.
Потяг
«Нещасний випадок на залізниці, внаслідок якого я втратив обидві ноги, докорінно змінив моє життя. Мені на той час було 27 років. Я не помітив, як їде потяг, а машиніст не встиг вчасно загальмувати... Я дивом залишився живим. Розплющив очі вже у реанімаційному відділенні Городоцької лікарні. Спершу намагався пригадати, що трапилося і чому я тут.
Потім відчув біль і, коли спробував поворушити ногами, зрозумів — їх у мене вже немає. Кілька секунд приголомшливої тиші, переосмислення минулого і сьогодення... «Прорвемося!» — сказав я тоді сам собі. Коли у житті щось неможливо змінити, тоді є два шляхи: потрібно прийняти все і жити далі, або не прийняти і нарікати на все і на всіх. Я обрав перший варіант.
Повернувшись додому, ніяк не міг звикнути до нових обставин. Та тут на допомогу прийшли друзі. Вони мені допомогли вийти із чотирьох стін і навчитися жити далі повноцінним життям. Постійно запрошували на різні заходи та відпочинок. А найголовніше — вони ніколи не ставилися до мене, як до людини з особливими потребами. Для них я був тим самим другом, що й до трагедії. Із тими самими бажаннями, відчуттями, переживаннями, що і всі навколо.
Друзі допомогли вийти із чотирьох стін і навчитися жити далі повноцінним життям
Саме тоді я заради себе та своєї сім’ї зумів побороти власні переживання. Твердо вирішив, що житиму максимально нормальним повноцінним життям. Але мало було напружити лише власну волю, треба було переконати всіх навколо, що не тільки я готовий до цього.
Щиро кажучи, я отримую задоволення навіть від самого процесу підготовки. А ось коли тягнеш велику здобич — ці відчуття не передати словами... Адреналін неймовірний! Виходжу навіть на зимову риболовлю. Круті відчуття, коли стоїш на кризі і бачиш, як біля ополонки тріскає лід. Розумієш, що під тобою 6-7 метрів глибини, але чомусь не страшно…
Улюблене хобі Сергія - риболовля. Виходить на річку навіть взимку.
Також я займався дрібною торгівлею, продавав овочі та фрукти, але це не моє. Згодом почав будуватися територіальний центр соціального обслуговування, і мене як людину, котра щодня їздить на інвалідному візку, запросили дати консультації з обладнання, організації простору, щоб у закладі було легше пересуватися та отримувати всі необхідні процедури для реабілітації людям на візках.
Коли територіальний центр розпочав роботу, я працював у ньому близько року на волонтерських засадах. Не хотів сидіти вдома, а Центр - напевно, єдине місце у Городку, де людина на візку почувається як у своїй тарілці. Для цього тут створені усі умови. А ще у центрі реабілітації я мав змогу знову займатися своєю улюбленою медициною, бо за фахом я фельдшер.
Колектив територіального центру завжди підтримує колегу
Спершу на роботу мене возив службовий транспорт або підвозили друзі. Із цим у мене ніколи не було проблем. Я називаю час, місце і — «карету подано». Та пізніше я сам сів за кермо переобладнаного на ручне управління автомобіля. Це була ще одна перемога над собою і віра у те, що у мене все вийде. Як на мене, потрібно завжди досягати своїх цілей. Щоправда, автомобілем я їжджу лише у нашому містечку — далеко не пускають. Але подорожую всією Україною іншими видами транспорту.
Сергій обожнює подорожувати Україною
Те, що всередині
Пам’ятаю, як вперше після трагедії вирушив самостійно у дорогу. Це було 14 років тому. У Красилові збиралися мої друзі і запросили мене на зустріч. Я не обіцяв, що буду, втім сказав, що постараюся. Із Городка до Хмельницького доїхати не проблема. Водії усі свої, тому телефонний дзвінок усе вирішив. По мене приїхали, допомогли сісти і скласти візок.
Приїхав я до Хмельницького. І тут розпочалася історія моїх подорожей Україною. Адреналін неймовірний. Сиджу на вокзалі і думаю, в якому напрямку рухатися далі. Проте світ не без добрих людей. Ці ж самі водії із Городка дізналися, хто і коли вирушає до Красилова. Домовилися із шоферами і допомогли мені сісти. І з того часу я почав подорожувати і брати участь у різних змаганнях не лише у своєму місті. Часто їздив на обласні змагання із петанку та бочче. Брав активну участь у різноманітних семінарах, спартакіадах та інших заходах для людей з інвалідністю.
Володарі Гран-прі у номінації «Хореографічне мистецтво за допомогою візків для осіб з особливими потребами»
Чергова перемога над собою — участь у різних фестивалях танців для осіб з інвалідністю. Вперше я танцював на великій сцені у Вінниці. Коли закінчив виступ і повернувся за куліси, мене запитали, чи багато глядачів.
Потім був виступ на І Міжнародному фестивалі-конкурсі пісні, танцю та мистецтв для людей з інвалідністю «Іверія-Брілліант» у місті Тбілісі (Грузія). Там ми із Наталією Видайко (моєю партнеркою) стали володарями Гран-прі у номінації «Хореографічне мистецтво за допомогою візків для осіб з особливими потребами». До речі, я тоді вперше поїхав за кордон. Щиро кажучи, навіть не сподівався, що ми отримаємо перемогу. Але це була неймовірна подорож і чергова яскрава сторінка мого життя.
У танцювальному пориві на конкурсі в Грузії
Такого висновку я дійшов через роки. Особисто я зумів здолати цей бар’єр між суспільством і людьми з особливими потребами - навчив людей поважати «візочників», які, окрім того, що не мають ніг або не можуть ходити, такі самі як усі інші.
І, до слова, людина на візку ніколи не встане і не піде своїми ногами, як колись, а ось здорові люди у будь-який момент можуть сісти в інвалідний візок... І як вони почуватимуться, коли опиняться на нашому місці? Навряд чи захочуть, щоб їх жаліли… Впевнений, що захочуть, щоб в них вірили і ставилися як до рівних. Бо людина завжди залишається людиною. Без огляду на те, як вона виглядає. Людина — це те, що всередині. У думках, у серці та почуттях».
