Шлях городоцьких зірок
«Малечка, ти коли вже до нас?», — запитував мене сьогоднішній керівник. Я, всміхаючись, уникала відповіді. Хоча насправді дуже сумувала за танцями. Постійно ходила на концерти, слухала музику. І танець завжди жив у моєму серці.
Це історія керівниці зразкового ансамблю сучасного танцю «Колібрі» Оксани Радюк. Яскравої, усміхненої, екстравагантної, завжди з ідеальною зачіскою і вишуканим макіяжем. Такою її знають городоччани. Але яка ж вона насправді? Городок.City розповідає.
За кадром
Людина за кадром. Так часто говорить про себе Оксана Радюк. Її хореографічні постановки завжди яскраві та незабутні, але сама на публіку, до прикладу, на святкових заходах, танцює дуже рідко.
– А раптом хтось станцює краще за мене, — жартує Оксана.
Якщо ж відверто, то додає: танці для душі та хореографія – це різні речі.
Фото: Домашній архів.
Довга розмова
Ми сидимо на кухні, у будинку Оксани, за філіжанкою ароматної кави. Аж незвично бачити її у домашньому одязі. Хоча зачіска – «танцювальна дулька» — відразу видає захоплення господині.
До кави хореографка пропонує бельгійські вафлі, які сама спекла. А я знову намагаюся стерти хоч на хвилинку образ Оксани-хореографки та зрозуміти нарешті, що переді мною – просто жінка, турботлива дружина, любляча матір, охайна господиня.
Оксана із чоловіком Романом та донькою Полінкою.
Оксана зручно вмощується у кріслі, розуміючи, що розмова буде довгою, і на декілька секунд поринає у спогади. За цей час на її обличчі промайнули різні емоції: щастя, сум, хвилювання, радість, збентеженість… Розпочалася її історія танців.
Щороку йшла і поверталася
У дитинстві Оксана була лідеркою. У всьому прагнула бути першою.
Саме тому в ті роки, коли танцювати у Городку було не надто модно, вона пішла у танцювальний гурток.
— У Городку на той час діяв лише один танцювальний гурток у будинку дитячої творчості. Керівником його була Валентина Сметаніна. І тут мені не пощастило, — всміхається Оксана.
— Чому ж не пощастило, — запитую.
— Річ у тім, що спершу я захопилася танцями. Це було ще в першому класі. Але коли підросла, мені стало нудно, ліньки займатися і я вирішила залишити гурток. А Валентина Леонідівна була моєю сусідкою. І коли вона зустрічала моїх батьків, то просила їх переконати мене не залишати танці, бо бачила в мені майбутнього хореографа.
Серйозне ставлення
Серйозно до танців Оксана почала ставитися у старших класах. Тоді ж вона вирішила стати частиною танцювального колективу «Мрія», що діяв у той час при Городоцькому будинку культури.
Цей колектив вже мав звання народного, його учасники їздили на конкурси, і юній городоччанці там було цікаво. Втім, покинути гурток у будинку дитячої творчості і свою першу вчительку вона так і не змогла. Тож ходила одночасно на два танцювальні гуртки.
— У Валентини Леонідівни заняття проходили з 17:00 до 19:00, а у колективі «Мрія» — з 19:00 до 21:00. Тобто з дому я йшла о пів на п’яту, а поверталася близько десятої години. Рятувало, правда, те, що заняття були тричі на тиждень. Тому з уроками встигала, — пригадує Оксана.
Іспит провалила
А поки Оксана танцювала, рідні уявляли її медиком. Зрозуміло, що слухняна дівчинка не сперечалася. І після школи таки вступала у медичний інститут, але… іспит провалила.
Згодом городоччанка таки вступила до Кам'янець-Подільського коледжу культури і мистецтва, де навчалася на хореографа чотири роки. І продовжувала танцювати у «Мрії».
— Наш колектив, до речі, не міг розпрощатися ще років 15 після закінчення школи, — всміхається Оксана.
— Нас було 6-9 пар, і ми далі разом танцювали. Тільки тепер вже я придумувала танці і ми їх виконували на різних заходах. Це було незабутньо. Тоді я справді відпочивала душею…
Зарплати не платили, і вона відмовилася від мрії
Після навчання Оксані Радюк запропонували роботу хореографа у Городоцькому будинку культури. Проте це були складні 90-ті роки.
— Зарплату на руки тоді не давали, — із сумом пригадує Оксана. — А я хотіла гарно заробляти, допомагати батькам і влаштувати своє життя. Тож поїхала працювати у Тернопіль. Зарплата там була уп’ятеро більша, ніж у Городку, та й з її виплатою не було жодних проблем. Тому вирішила відмовитися від своєї мрії…
— Завжди, коли приїжджала додому і зустрічала тодішнього начальника відділу культури Олега Федорова, з яким я навчалася у Кам’янці-Подільському, він питав: «Малечка (Малець — дівоче прізвище Оксани), ти вже коли до нас?». Я довго «віднєкувалася». Але в якийсь момент погодилася.
Усе з нуля
На той час мистецтво танцю у Городку переживало кризу. М’яко кажучи, танців у містечку взагалі не було, як і хореографів. Від танцювального колективу «Мрія» залишилася лише назва.
— Я розпочинала з нуля. Спершу ходила по школах і шукала бажаючих танцювати. Назбиралося у мене аж 8 (!) осіб, — з іронією пригадує Оксана.
Перші учні Оксани Радюк з відновленого колективу «Мрія».
Перший конкурс колективу «Колібрі».
– Викладаю я їм народні танці, та помічаю, що дітей цікавить інше – сучасні постановки. Тому, щоб врятувати ситуацію, створила ще один танцювальний колектив сучасного танцю, сьогодні він відомий як «Колібрі». У колективі тоді було 14 дітей різного віку.
Перший танець колективу «Колібрі»
— Чи пам’ятаєте свою першу постановку? — запитую у співрозмовниці.
— Таке не забувається. «Курчата» — так називався мій перший танець. Він народжувався поступово.
— Декорації допоміг зробити мій молодший брат. Дітям ідея дуже сподобалася, тому вони із захопленням танцювали. І ми почали виступати. Спершу лише у Городку. Та рік за роком наш колектив ставав все більшим і популярнішим. Через три роки ми здобули звання зразкового.
Нелегке прощання та щасливі моменти
Сьогодні Оксана Радюк зізнається, що найважчим у її роботі були не постановки чи конкурси. Найважчим було відпускати дітей, які вирішували покинути танці.
— Бо я вкладала у них свою душу, навчала, бачила результати… І раптом дитина мені каже, що не хоче більше займатися… Це було боляче, — із сумом у голосі та слізьми на очах пригадує Оксана, але, вмить зібравшись, додає:
— Згодом навчилася їх відпускати і зрозуміла, що це — нормально.
Проте, коли твій учень наслідує тебе – це вже безмежна радість. До прикладу, був у мене дуже скромний, але наполегливий учень Сашко. Спершу в нього ніхто не вірив, та він, поки що єдиний із моїх учнів, вирішив пов’язати своє майбутнє життя із танцями. І пішов навчатися на хореографа. Зауважу, що сцена його не змінила: він досі дуже спокійний юнак, але не в танці…
Зараз Олександр Істратов проходить у Городоцькому будинку культури практику: робить хореографічні постановки і пробує себе у ролі керівника. І в ньому Оксана бачить майбутнього колегу та наступника. І тепер покладає на нього великі надії.
Оксана Радюк стала тією, хто відродив танцювальне мистецтво у Городку у важкі 2000 роки. Завдяки їй про ансамблі танцю «Колібрі» та «Мрія» із містечка Городок, що на Хмельниччині, дізналася вся Україна. А юні городоччани отримали шанс на танець — сучасний та яскравий, подекуди зухвалий та інтригуючий, із цікавими костюмами та декораціями. І кожен — зі своєю історією.
2016 рік. Колектив «Колібрі» святкує 10 ювілей.
