Зникаюче село
Село Папірна на Городоччині. Сьогодні тут залишилося близько 40 жилих будинків. Лише 10 молодих сімей, які ще працюють і прагнуть жити у селі. Усього – близько 60 людей, дітей шкільного віку – троє. Хоча ще декілька років тому у Папірні проживало 180 мешканців. Але багато хто виїхав, а інші, як каже місцевий житель Роман Гуменюк, уже у світі без болю й тривог.
Центральна вулиця села Папірна. Фото: Городок.City
Село Папірна розташоване недалеко від колишнього райцентру, а сьогодні центру Городоцької громади Городка. Всього п’ять хвилин їзди – і, здається, потрапляємо в інший світ.
Найстаріша будівля у селі
Першим зустрічає гостей у селі старенький млин, який три роки тому ще працював.
Будівля млину – найстаріша у селі.Фото: Городок.City
— Не одне покоління людей тут мололи борошно, сьогодні у млині лише теребимо качани кукурудзи. Обладнання, до речі, з Німеччини — ще працює. Але держава так «дбає» про село, що аж діяльність млину довелося зупинити… — обурюється Роман Гуменюк.
Як розповідають місцеві жителі, аби найстарішу будівлю у селі ніхто не розібрав чи не знищив, її вони пильно охороняють.
До речі, у цьому селі є мельник із династії мельників – Юрій Столяр. Його прадід, дід та батько теж мололи борошно. Та сам мельник, здається, вже ні на що не сподівається. Каже, що сьогодні він не мельник, а сторож.
— І чи щось зміниться? Я не впевнений, — сумно зітхає Юрій Степанович.
Дружні люди
Жителі села Папірна обожнюють своє село. У них є свої традиції та звичаї. До прикладу, щонеділі односельці збираються гуртом. Здебільшого це — чоловіки. Жінок у селі дуже мало.
Фото: Городок.City
А минулої неділі, 21 листопада, для того, щоб зібратися, у них було декілька причин: день сільського господарства, Свято Михайла. А ще в односельця Андрія Федорова народився онук.
Власноруч облаштували зону відпочинку
До речі, у 2000 роках Андрій Федоров облаштував у селі зону відпочинку: викопав ставок, запустив рибу і навіть катамаран змайстрував для водних прогулянок.
Біля ставка односельці часто збираються. Особливо влітку.Фото: Городок.City
— Коли є можливість, тут спіймаємо карася, зваримо юшки і просто душею відпочиваємо. Але маю тут добрих сусідів — теж «рибалок», — сміється Андрій Степанович. – Це видри та бобри.
А от калина бобрам до вподоби. Як посадив чоловік розлогі кущі, так вони й досі червоніють над ставком.
— До слова, я тут навіть доньці весілля робив, — пригадує пан Андрій. — Дуже гарно було. Багатолюдно…
Безлюдні вулиці
Напевно, весілля доньки пана Андрія було останнім масовим заходом у селі. Сьогодні у Папірні проживає близько 60 людей. Більшість – віком 70+.
— Я не рахую тих, хто лише прописаний. Бо їх, фактично, немає. Хоча й тих, хто проживає фактично, скоро теж не буде. Село дуже швидко вимирає. Цього року ми вже поховали п’ятьох. А новонароджених вже сім років не було, — скаржиться місцевий житель Роман Гуменюк.
Безлюдні вулиці села Папірна.Фото: Городок.City
Накипіло
І тут чоловіку накипіло. Пан Роман уже ледь стримує обурення.
— Так, розумію, в країні важка ситуація: війна, ковід. Але коли гроші з лікарень на дороги витрачають, то чого чекати кращого? Ми ж така багата країна. Країна з чорноземами, площі яких — на другому місці у світі! Не в Європі, а у світі!
Оптимізму додають люди, які поряд. Ті, хто не бояться працювати у сільському господарстві. І ті, хто до останнього боротимуться за своє село.Фото: Городок.City
Та ви подивіться на ціни! Хліб – дорогий, олія – дорога. А м'ясо, сало? Нам кажуть про дотації для ВРХ. Та ми скоро худобу будемо бачити лише на картинці. Ми маємо все! Але, на жаль, ще й купу олігархів, які крадуть усе в українського народу.
От, до прикладу, маємо ми ставок у селі. Колись його утримував Олег Дубіль. Усе було гарно, доглянуто. Та Степанович помер, а ставок – поза межами населеного пункту, і його сьогодні ніхто не хоче взяти в оренду.
За місцевим ставком наразі доглядають лише лебеді.Фото: Городок.City
Хоча водойма прекрасна, гарно росте риба. Але за нього треба більше заплатити, ніж отримати дохід. Хіба це допомога аграрному сектору?
Я скажу так: нас притискають до краю. Подивіться, що тут, у селі, залишилося? Старі виїжджають на кладовище, а молоді сюди не приїжджають. Влада сама змушує покидати села. А кажуть, що допомагають... В ефірі центральних каналів усі кричать: «Ми — за село!».
Тоді чому люди виїжджають, якщо так добре? Невже наймитувати за кордоном краще? У нас криза не енергетична, а криза в голові у влади. І кажу це відверто, бо я вже нічого не боюся.
Нескорений
Протест проти несправедливості Роману Володимировичу передався у спадок від діда, так само, як і любов до сільського господарства. Взагалі, як каже пан Роман, це – у генах.
— Наша родина тут оселилася, коли у селі було лише шість хат. Мій дід переїхав у Папірну із Кракова. Любив дуже сільське господарство. У нього було три пари коней, чотири корови, сім гектарів поля. А ще —12 дітей.
Та коли прийшла комуністична влада, дід не погоджувався йти до колгоспу, хотів господарювати сам. У 1938 році діда здали свої ж, сільські люди. Тож його репресували та розстріляли. Бабуся залишилася ні з чим. Але – із генами сільського господаря. І саме вони передалися від моєї матері мені, а від мене – моєму сину.
Син Романа Гуменюка, який отримав у спадок від батька любов до рідного села.Фото: Городок.City
До речі, молодший Роман Романович справді планує після навчання у вузі повернутися у рідне село.
— Вступатиму на зоотехніка у Вінницю, де навчався мій батько. А також вивчатиму бджільництво. У мене є пасіка вдома, я люблю бджіл. Планую після закінчення вузу взяти в оренду стару напівзруйновану ферму у Папірні, відновити її та вирощувати там худобу, — каже 14-річний Роман.
Напівзруйнована ферма у Папірні, яку планує відновити юний Роман Гуменюк.Фото: Городок.City
