Війна 2022
В Україні вже два тижні триває війна. За останніми даними ООН, через вторгнення Росії на територію України понад 2 мільйона мирних жителів покинули свою Батьківщину. Багато українців переїхали на захід країни. І місто Городок, що на Хмельниччині, знане за кордоном як мала Варшава, стало для багатьох українців місцем тимчасового перебування, в якому зранені війною люди знаходять омріяну тишу.
За словами голови Хмельницької обласної військової адміністрації Сергія Гамалія, Хмельниччина вже прийняла понад 49 тисяч внутрішньо переміщених осіб, понад 200 з яких проживають на Городоччині.
Місце тиші
Багато українців зараз зупиняються у приміщенні Інституту Богословських Наук Непорочної Діви Марії Кам’янець-Подільської дієцезії. Цей дім для багатьох людей, яким довелося залишити свої домівки через війну, став спокійним місцем перепочинку.
Фото: ІБН
— Спершу до нас приїжджали люди з Гостомеля, Бучі та Ірпеня, що на Київщині. Пізніше — з Харкова та його околиць. Хтось залишався на довший термін, а хтось, трішки перепочивши, їхав далі. Були дні, коли у нас ночувало понад 100 осіб, хоча навчальний заклад розрахований лише на 70 людей, — каже ректор ІБН о. Олег Жарук.
Найбільша група внутрішньо переміщених осіб, яка зупинялася в Інституті, складалась із 60 осіб.
— Це жінки з Будинку одинокої матері, що на Харківщині. Тиждень вони жили там у підвалі практично без води і їжі, — розповідає ректор о. Олег Жарук. — В Інституті вони зупинились на два дні і поїхали в безпечне місце.
Війна не вбила віру в добро
Є люди, які на більш тривалий час затримуються у Городку. До прикладу, Ірина з Харкова вже понад п'ять днів живе в Інституті. До війни вона працювала у Міжнародній благодійній організації «Карітас», допомагала безхатькам. Вранці 24 лютого вона прокинулась від гучних вибухів. Ірина не повірила, що це війна. Подумала, що військові навчання.
— Мені було важко повірити в реальність. Думала, що це ненадовго, що ми трішки посидимо вдома і все скінчиться. Але сподівання були марними. Далі ставало все гірше. Мені монахині запропонували поїхати з ними в Городок. Я погодилась. Та, коли вже сиділа в автомобілі, серце розривалося на шматки. Хотілося повернутися назад і допомагати, — розповідає дівчина.
В Ірини у Харкові залишилися батько і багато знайомих. За її словами, харків’яни не хочуть покидати свої домівки. Свідомо залишаються у місті, в якому точиться війна, аби захистити свою землю.
— Для мене усе це досі немов сон. Важко на чомусь зосередитись і зібратися думками. Я приїхала сюди з одним рюкзаком, і ціле моє життя залишилося там, у Харкові. Та я не хочу виїжджати з Батьківщини. Поки не маю змоги повернутися у рідне місто, буду волонтерити: допомагати людям, які залишилися без домівок, і військовим.
Попри всі жахіття, яке бачила Ірина, вона не втратила віру в добро. Дівчина розуміє, що того Харкова вже не буде, але впевнена: українці його відбудують і місто стане ще красивішим.
— Відбудувати можна все. Головне, щоб люди залишилися живі, — зазначає волонтерка.
«Служитиму тим, чим зможу...»
На даний час в Інституті живе понад 40 осіб, серед них є навіть іноземці, які мають можливість виїхати з України, але залишаються тут, щоб допомагати.
— Я бачила такі жахіття лише у фільмах. Але не планую виїжджати з України, буду тут, у Городку, допомагати в Будинку милосердя. Служитиму тим, чим зможу, — зазначила польська монахиня, сестра Сабіна, яка приїхала сюди з Харківщини.
— Перемога буде за нами. Віримо, що Бог дасть нам сили цю перемогу здобути і наша Україна буде квітуча та радісна. Все буде у нас добре, — наголосив о. Олег Жарук.
